Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 1)

Поддержи сайт – оставь отзыв

1 2 3 4 Вперед

Шрифт

fb2

УДК 821.111(73)'06-31

А83

Арментраут Дженніфер Л.

А83 Пробудження. Книга і: Падіння руїни та люті / Дженніфер Л. Арментраут; пер. з англ.

О’Дарка. — Київ: Видавництво Букшеф, 2025. — 544 с.

ISBN 978-617-548-420-3

Давним-давно світ був знищений богами. Лише декілька міст вціліло. Розділені безмежними дикими просторами, населеними монстрами та непередба-чуваними небезпеками, кожне місто тепер управляється заступником — королівською особою, яка живиться задоволенням смертних.

Народжена з інтуїцією, яка ніколи не підводить, Каліста знає, що її таланти мають велику цінність для тих, хто прагне влади у світі, тому вона живе таємно, як куртизанка Барона Арчвуда. В обмін на захист вона надає йому інформацію.

Коли її інтуїція спонукає врятувати мандрівного Принца, який потрапив у біду, внутрішній голос спалахує попередженням — й обіцянкою. Сьогодні він принесе їй радість. Одного дня стане її погибеллю.

Коли Принц зацікавлюється Калістою, вона, на прохання Барона, стає його тимчасовою супутницею. Але місто кипить від бунту, і з лицарями та монстрами біля міських воріт та голодним Принцом у ліжку її інтуїції може бути не достатньо, щоб уберегтися.

Каліста повинна слідувати за своєю інтуїцією, щоб залишатись у безпеці, або йти за покликом серця до власного падіння.

Літературно-художнє видання

ISBN 978-617-548-420-3

FALL OF RUIN AND WRATH Copyright

виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2025

Для тебе, мій читачу

Пролог

Моторошна тиша нависла над кімнатою сиротинця, притлумлюючи м’яке сопіння та посвистування тих, хто спав на лежаках. Сумуючи за теплими ліжками Пріорату Милосердя, я до болю стиснула пальцями колючу, зношену ковдру. Мені ніколи не спалося добре на підлозі, де зазвичай усю ніч гасали миші й щури.

Але сьогодні не прошмигнув жоден тонкий гладкий хвіст, і я не почула клацання їхніх кігтів об камінь. Це мало б бути приємним спостереженням, але я відчувала, що щось не так. Це не стосувалося підлоги, на якій я лежала, чи повітря, яким дихала.

Я прокинулась уся вкрита сиротами та з неприємним відчуттям у животі. Настоятелька навчила мене завжди довіряти другому баченню, потягу моєї інтуїції й пориванням моїх інстинктів. Вони були дарами, торочила вона мені знову й знову, від богів, тому що я була народжена із зірок.

Я не розуміла, що вона мала на увазі, говорячи про зірки, але зараз інтуїція підказувала мені: щось не так, як має бути.

Я вдивлялась у вологі кам’яні стіни, освітлені гасовими ліхтарями, шукаючи, що ж саме змусило мене почуватися так, ніби я з’їла зіпсоване м’ясо. Біля дверей вогонь замиготів і потьмянів. Ліхтар біля вікна затріпотів і затух одночасно з іншим. В іншому кутку кімнати згаснув останній ліхтар.

Та вогонь загасили не пальці. Я побачила б будь-кого, хто ризикнув би прогнівити Містера, граючись із ліхтарями.

Я поглянула на камін. Вуглина ще жевріла, ледь обігріваючи кімнату, але не це привернуло мою увагу. Вогонь... він не видавав жодного звуку. Ані потріскування, ані шипіння.

На моїй потилиці волосся стало дибки від тріпотливого жаху, і мурахи пробігли спиною.

Поруч зі мною, під ковдрою, поворухнувся та покотився горбик. Показалися пасма кучерявого й розпатланого каштанового волосся, коли Грейді виглянув з-за ковдри. Він сонно кліпнув.

— Що ти робиш, Ліз? — пробурмотів хлопець ламким голосом.

Це почалося приблизно тоді ж, коли він почав рости, як бур’яни на подвір’ї за будинком, і останнім часом ставалося все частіше.

— Ліз?

Грейді злегка підвівся, все ще ховаючись за ковдрою.

Вогонь у каміні потьмянів.

— Містер знову тобі дошкуляв?

Я похитала головою, що не бачила Містера, хоча мої руки й були всіяні доказами інших ночей і його злостивих, чіпких пальців.

Грейді спохмурнів, потерши спросоння очі:

— Тобі наснився поганий сон, чи щось таке?

— Ні, — прошепотіла я. — З повітрям щось не так. — З повітрям...?

— Це привиди? — прохрипіла.

Хлопець пирхнув:

— Привидів не існує.

Я примружилася:

— Звідки ти знаєш?

— Я... — Грейді замовк й озирнувся через плече. Вогонь у каміні згаснув, залишивши залитою місячним сріблом кімнату. Хлопець повільно роззирнувся, зауважив згаслі ліхтарі та подивився мені в очі. — Вони тут.

Усе моє тіло здригнулося, коли мене накрила крижана хвиля жаху. Вони тут могло означати лише одне.

Високородні.

1 2 3 4 Вперед