Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 85)
І що це взагалі означало?
— На’лей?
Я прокашлялась та знову зосередилася на ньому.
— Що ж тоді тобі подобається читати?
— Старі тексти. Щоденники тих, хто жив до мого створення, — сказав він. — Те, що більшість вважатиме нудним.
— Як на мене, звучить цікаво, — під своїми пальцями я відчула, як м’язи його рук ворушились під твердою плоттю, поки він віє рукою вздовж моєї коси. — Я бачила тільки кілька томів історії в кабінеті Клода.
— Ти читала їх?
Я похитала головою й зрозуміла, що він запитував серйозно. Зрештою, Високородні не могли брехати. І чому я постійно про це забувала?
— Сторінки на вигляд древні, я боюсь їх пошкодити.
— Що ще? — його рука покинула косу, пройшлася животом і зупинилась на вигині талії. Моя долоня рухалася слідом за його. Це був легкий простий дотик, який я не могла відпустити. — Що ще тебе цікавить?
Чи згадував він колись про маленьку дівчинку, яку зустрів у Місті Злуки. Я думала про це дуже часто, але ніяк не могла вимовити цього вголос. Натомість я запитала те, чим зацікавилася тільки сьогодні.
— Чи віриш ти в старі легенди та байки?
— Наприклад? — він обійняв мене за стан.
— Наприклад... старі історії про зіркородних, — сказала я, і його погляд злетів на мене. — Смертних, що стали божественними, чи щось таке?
Карі плями його райдужок раптово кинули тіні на яскраво-сині кольори.
— Що змусило тебе зацікавитися таким?
Я знизала плечима й спробувала приховати свій неспокій.
— Дещо, що я колись почула від старої людини. Це все звучало фантастично, — додала я. — Я не певна навіть, чи таке існує, тож, може, ти й не знаєш, про що я кажу.
— Ні, таке існувало.
Існувало.
Я промовчала.
— І я вірив, — сказав Високородний.
— Але що це означає? — запитала я.
— Це... це значить най’серафим, — пояснив він. — І це все.
Усе. Він казав це раніше, коли говорив про най’кору.
— Що ж ще?
Я спантеличено мотнула головою.
— Чи називав ти колись іще когось
— Ні, — він злегка всміхнувся. — Не називав.
Наші очі зустрілись, і чомусь це відкриття відчувалося настільки ж важливим, як і знання про те, що дещо зі сказаного Мейвен виявилося правдою.
— Я теж цікавився тобою, — промовив він у тиші. — Цікавлюсь навіть зараз.
— Так?
— Я жодному смертному не розповідав, що в мене є брат, і не ділився любов’ю до читання.
— Ну, я ніколи нікому не розповідала, що хочу бути ботаніком, тож...
— Навіть твоєму барону?
Я захитала головою.
— Це мене радує.
— Чому?
— Це теж мене цікавить. Чому. Чому б мені розповідати тобі щось, але ти вже й так це знаєш, — сказав він. Це прозвучало так само невиразно образливо, як і раніше. — Навіть сьогодні, коли я мав повністю зосередитися на людях перед собою, я спіймав себе на думці, що ж в тобі таке? Це все ще неймовірно бентежить і дратує.
Добре-е-е. Я забрала від нього руку.
— Що ж, тоді, мені, мабуть, краще піти, щоб не продовжувати бентежити й дратувати тебе.
Принц засміявся.
— Радше я сам себе бентежу й дратую, — зітхнув він. — І, якщо ти підеш, я піду слідом, і здається мені, це може призвести до суперечки, коли є набагато приємніші речі, якими ми могли б зайнятися.
— Ага.
Ми знову рушили.
Усмішка, що промайнула на його обличчі, мала хлоп’ячу чарівність, і робила його молодшим на вигляд, менш позасвітним, і це стискало мені серце.
Я швидко відвернулася.
— Потанцюй зі мною.
Я здивовано поглянула на нього. Цього я точно не очікувала.
— Я ніколи раніше не танцювала.
Він зупинився.
— Жодного разу?
Я кивнула.
— Тож, я не вмію танцювати.
— Ніхто не вміє танцювати, коли робить це вперше. Вони просто танцюють, — він подивився мені в очі. — Я навчу тебе, Калісто.
Я глибоко втягнула повітря, сповнене його м’якого деревного запаху... Моє ім’я стало зброєю. Слабкістю. Я кивнула.
Я поглянула на його руку, яку Принц Торн протягнув мені. Це... це здавалося сном. Серце шалено закалатало. І мені здалося, чи скрипка з галявини зазвучала гучніше й ближче? Як і гітара. І чи ця мелодія раптово виникла в повітрі зі співу нічних пташок і гудіння комах?
— А якщо я не захочу? — запитала я та нервово стиснула свої долоні.
Срібне світло місяця лягло на вигин його щоки, і він схилив голову.
— Тоді ми не танцюватимемо,
Вибір. Ще один, що взагалі не повинен був мати значення, але мав, і я... я хотіла танцювати, навіть якщо осоромлюсь. Я здійняла руку, сподіваючись, що він не помітить, як я тремтіла.
Наші долоні з’єдналися. Доторк — відчуття його шкіри на моїй — досі захоплював. Його довгі пальці обхопили мої, і він трохи вклонився.
— Це честь для мене, — пробурмотів Високородний.
Я нервово засміялась.
— Я думала, Високородні не можуть обманювати.