Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 84)

— Здебільшого саме вони з’явились і готові навчатися, — продовжив Принц Торн. — І все ж вони не єдині, здатні захищати місто.

Я знала, що він мав на увазі аристократів.

— Здогадуюся, більшість із них ще не прокинулася від вечірніх розваг, і тому не прийшли, — сказала я, досі не оговтавшись від того, що там був Клод. — Що робив Барон?

— Здебільшого слухав і дивився. Це навіть більше, ніж я від нього очікував.

Я поглянула на Високородного. Наші очі зустрілись, і мені скрутило живіт.

— Він не геть безвідповідальний, знаєш?

— Побачимо, — відповів Принц Торн. — Але я вважаю, що він краще підходить для життя при Дворі, ніж для управління містом.

Слова Мейвен знову спливли в моїй пам’яті. Я переплела пальці, відчуваючи, що маю обережно поставити запитання.

— Це й робить більшість селестіалів?

— Деякі. Залежить від Двору, і як там ставляться до селестіалів. Деякі Високородні ставляться до них, як до...

— Низькородних? — завершила я за нього.

Торн кивнув.

— Як так?

Він відповів не відразу.

— До них ставляться більше як до прислуги, ніж до рівних.

Я повільно видихнула.

— І чим відрізняється це від твого Двору? Я завжди чула, що низькородним там не раді.

— Не раді.

Я різко повернула до нього голову.

— А я вже думала, що твоя нелюбов до низькородних, це чергові плітки.

Торн дивився вперед.

— Високогір’я — дикі місця, на’лей. Небезпечні навіть для Високородних, якщо подорожувати без знання.

Я замислилася над цим. Знала, що найбільша частина Відьмолісся розташовувалась у Високогір’ї.

— Чи мешкають там селестіали?

— Мешкають. Деякі навіть лицарі Двору.

— Ого.

Це було логічно, оскільки я знала, що в Полку Корони було багато селестіалів. Я прикусила нижню губу та відшукувала способи запитати про те, що мене цікавило, і, нарешті, знайшла.

— Я завжди хотіла дещо дізнатися. Чи можеш ти або інші Високородні відчути селестіала? — запитала я, створила ту нитку та відкрила чуття. Увійшла в контакт із білою стіною й натисла на неї. Нічого не сталося, і я розірвала зв’язок.

Він кивнув.

— Їхня сутність інша, ніж у смертних.

Що ж, це спростувало твердження Мейвен. Принц постійно називав мене смертною.

— Це дивна річ, щоб нею цікавитись, — зауважив Торн.

— Мене цікавить багато дивних речей, — відповіла я, і це була правда.

— Наприклад?

Я засміялася.

— Не хочу осоромитися, поділившись усім, що спадає мені на думку.

— Що ж, тепер мені ще більше цікаво.

Я пирснула та виразно на нього подивилася.

У повній тиші ми наблизилися до дерев гліцинії.

І лише тоді я усвідомила, як далеко ми зайшли.

— А мною ти цікавилася?

Так, багато разів впродовж років, і навіть більше, відколи він вперше з’явився в Арчвуді. Я зупинилась і провела пальцями по цвіту лавандового відтінку. Мене цікавило багато різних випадкових, неважливих речей. Напевне, я мала б перейматися більш важливими питаннями, ніж ті, що ставила їх собі в той час.

— У тебе є сім’я? — запитала я те, що мене цікавило. — Тобто, очевидно, не кровна, але щось схоже.

— Демінієни мають щось схоже на сім’ю — братів і сестер, — відповів він і протягнув до мене руку. Він торкнувся товстої коси на моєму плечі та провів великим пальцем вздовж неї вниз. — Нас ніколи не створюють самих. Зазвичай, нас двоє чи троє, створених в один час, в одній землі, в одному Відьмоліссі.

— Тож, у певному сенсі, ти маєш кровних... родичів?

Його пальці торкнулися моїх грудей.

— У певному сенсі.

— І кого? Одного? Двох?

У м’якому світінні душ я помітила, як він стиснув щелепу.

— Зараз одного, — насупився Принц. — Брата.

— Були ще?

— Сестра, — відповів він. — Ти цікавилася колись, чи є в тебе брати або сестри?

— Раніше цікавилась.

— А тепер ні? — підсумував він.

— Ні, — я вдивлялася у його неймовірно вродливе обличчя. — Що ти робиш, коли...

Мені перехопило подих, бо Високородний тильною стороною долоні торкнувся моїх грудей. Тонка тканина ніжно-жовтої муслінової сукні не створювала жодного бар’єра для жару від його дотику.

Його вії піднялись. Очі, більш сині, ніж зелені чи карі, поглянули на мене.

— Ти щось казала?

— Що ти робиш вдома?

— Читаю.

— Що? — засміялась я.

Торн знову злегка всміхнувся.

— Ти маєш здивований вигляд. Невже так важко повірити, що я насолоджуюся читанням?

Я потягнулася, щоб прибрати його руку, але він не дав. У моїй голові була повна тиша, і тут я... відчула щось. Теплий шепіт на потилиці. Відчуття, яке я вже мала раніше. Правильності. Але чи йшло воно від мене?

Може, від нього?