Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 83)

— Так. На щастя, — я розвернулася та кивнула їй. Стара не подала жодних ознак, що бачить мене, чи когось іншого. Я вагалася, бажаючи отримати підтвердження того, що я підозрювала, але вона не зводила очей зі свічок. Хаймел чекав. Розчарована, я покинула кімнату.

Цей осел вийшов за мною й зачинив двері.

— Про що ви там розмовляли?

— Розмовляли? З Мейвен? — посміхнулась я. — Ми не розмовляли.

Він скривився.

— Я чув чийсь голос.

— Ти чув, як я говорила сама з собою, — повторила я. — І якби ми й розмовляли, що з того?

Хаймел стис щелепу.

— Нічого, — сказав він і подивився на двері, а потім знову на мене. — Не думай, що ти тут потрібна.

Я стримано розвернулась і попрямувала з ніші вузьким коридором для прислуги. Дійшовши до дверей фоє, я озирнулась і побачила, що Хаймела вже там не було.

Оскільки він повернувся до кімнати Мейвен, я не сумнівалася, що він знав усе, чим вона поділилася зі мною.

 

 

 

Того вечора я прогулювалася садом і милувалася, як три душі витанцьовували над трояндами. Я не заходила надто далеко, тому ще чула музику, яка долинала з галявин Арчвудського Маєтку.

Після розмови з Мейвен я вирушила на пошуки Клода, але не побачила його аж до вечора. У нас не було можливості поговорити. Він влаштував вечірку, яка могла конкурувати з тими, які проходили під час Бенкетів. Під’їзд заповнили прикрашені дорогоцінностями карети, а Велика Палата рясніла блискучими аристократами. Я провела там лише кілька хвилин і знала, що більшість приїхала побачити лордів Вітрусу, та, звісно ж, Принца.

Я потяглась і провела пальцями по шовковистих трояндових пелюстках. Помилилася, припустивши, що більшість аристократів покине місто, коли почує про невідворотну облогу. Та здавалося, нікого з них не хвилювало, чому вони тут. Їхні думки повністю поглинуло бажання хоч мигцем побачити Високородних, а то й більше.

Це означало, що ніхто з присутніх не був на тренуванні з Високородними вранці й не готувався до облоги. Що мене не дуже здивувало. Я досі вірила, що багато хто поїде, коли усвідомить усю реальність того, що мало статися.

Високородних досі не було, і я не знала, чи хтось із них зрештою з’явиться.

Я не знала навіть, чи повернувся Торн до маєтку, і чи шукав він вже мене.

Одна з душ опустилася, майже торкнувшись моєї руки, перш ніж заплила в троянди. У моїй голові пролунали слова Мейвен. Він прийшов за своїм. Теплий вихор поколювань пробігся від потилиці, повернулося те саме відчуття. Правильність. Прийняття. Я не розуміла.

Я підкорилася й пішла, непевна, чи було це відчуття викликане інтуїцією. Оскільки я мала про ті чуття тільки туманні передбачення, я гадки не мала, що керувало ними. Важко також було повірити в те, що розповіла Мейвен... на що натякала.

Якщо вона сказала правду, тоді вона стверджувала, що я... що я селестіал і саме так отримала свої здібності. Чи було це можливим? Ні. Я не знала своїх батьків, не те що пращурів, але Клод не мав жодних дарів. Я ніколи не чула, щоб хтось мав надприродні здібності. Але обоє, вона й Клод, говорили про Бейлена так, ніби він був інший. Божественний. Ніби я була інша. Божественна. Тому, що ми... були зіркородними?

Я поглянула вгору, на всипане зірками небо. Частина мене хотіла засміятися із цього безглуздя. Хіба Торн не відчув би, що я селестіал? Хіба Клод просто не сказав би мені про це? Навіщо було приховувати це від мене? Жахлива річ спала мені на думку. Чи міг він приховувати це від мене тому, що селестіалів автоматично включали до класу аристократів? З’являлися б певні можливості. Я могла б здобути освіту, якби захотіла. Купити будинок. Заснувати бізнес...

— Ні, — прошепотіла я. Клод не приховував би цього від мене просто, щоб тримати біля себе. Якщо це була правда, і я була селестіалом, мала б бути до біса гарна причина, чому Клод мені нічого не сказав.

Якщо тільки я не була неймовірно наївною, а це було не так. Принаймні я так не вважала.

Через кілька хвилин я зупинилася, бо відчула раптове згущення повітря. Коротка, неприродна нерухомість, а тоді різко посилилося дзижчання комах і співи нічних птахів. Крихітні сироти розповзалися по руках. Мене стиснуло усвідомлення.

До грудей повернулося відчуття набряку, і я повільно розвернулася й вдихнула.

За кілька метрів від мене на доріжці стояв Торн, одягнений у чорні туніку без рукавів і штани. Теплий бриз грав вільними пасмами його волосся й відкидав їх на лінію його щелепи. Не було золотих відблисків зброї, чи принаймні я їх не бачила. Та ця відсутність не робила його менш небезпечним.

І той клятий потяг — побігти, спровокувати його до погоні — знову зростав у мені. Я напружилася. Це було дике відчуття.

— Я шукав тебе, — сказав він, прикликаючи кілька душ над нами.

Стиснувши руки докупи, я не поворушилася.

— Так?

— Я гадав, ти будеш у моїй кімнаті або в себе.

— Маєш на увазі, ти думав, що я чекатиму твого повернення?

— Так, — сказав він не вагаючись.

— Не варто було, — я відвернулася від нього. Серце закалатало, та я змусила себе рухатися повільно. Не бігти. Не оглядатися, тому що я... я знала, що він йшов слідом. Тепле тремтіння підкралося до спини.

— Я думав, ми вже все узгодили, — сказав Торн, і, судячи зі звуку, він був усього за пів метра від мене.

— Узгодили?

— Так, — промовив він. — Я пам’ятаю, як казав тобі, що повернусь, як тільки зможу.

— Але я не пам’ятаю, щоб погоджувалася сидіти й чекати твого повернення.

— Я не очікував, що ти сидітимеш і чекатимеш.

Я зупинилась і розвернулась до нього. Він стояв близько, підійшовши до мене тим тривожно-безшумним способом.

— Чого ж ти тоді очікував?

Принц не зводив із мене очей — у них сяяв синій колір.

— Що ти від мене не ховатимешся.

— Я не ховаюсь, Ваша Високосте, — я підняла підборіддя. — Просто насолоджуюсь вечірньою прогулянкою.

Він слабко всміхнувся.

— Або просто перевіряла, чи знайду я тебе?

Я замислилася. Може, тому я сюди й прийшла?

Він усміхнувся ще ширше.

Що він прийшов за своїм.

Я прикусила нижню губу, розвернулась і пішла. Сукня, яку я вдягнула до вечері, шелестіла об кам’яну стежку.

— Ви сьогодні зустрілися з мешканцями Арчвуду?

— Так, — порівнявся зі мною Високородний.

Я продовжувала дивитися вперед.

— Багато людей прийшло?

— Багато, але не всі, хто могли, — сказав він мені й торкнувся моєї руки. — Був твій барон.

— Що? — я здивовано поглянула на нього. — Він прийшов?

Торн засміявся.

— Я здивувався так само, як і ти.

Я кліпнула.

— Він тренувався?

— Ні. Але сьогодні й не було безпосередньо тренування, оскільки Раз мав розділити тих, хто вмів користуватись мечем, чи луком, і тих, хто не вмів нічого, — сказав він. Мене так смішили скорочення їхніх імен. Раз. Бас. Тор. — Ти, мабуть, не здивуєшся, що більшість нічого не вміє.

— Ні. Окрім охорони, сумніваюся, що багатьом доводилося брати до рук меча, — промовила я. — Єдині, хто вправні з луком, це довгі мисливці, а вони, ймовірно, на полюванні. Решта працює в шахтах.