Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 82)

— І так само, як ти, радо готова була проміняти що завгодно, аби не йти до сну голодною щоночі, — продовжила вона й перевела погляд на свічки на стіні. Я сіла на інший стілець. — Аби не прокидатися щоранку, знаючи що закінчу так само, як моя мама, мертва, перш ніж розміняла четвертий десяток, чи як татко, нещасний від роботи на полях. Коли я зустріла Барона Гантінґтона — Ремуса Гантінґтона...

Зморшки на її обличчі пом’якшилися, коли вона згадала дідуся Клода.

— Я більш ніж рада була дати йому все, чого він хотів, аби мати їжу й прихисток. Комфорт. Він був добрим, особливо, коли я народила йому сина, якого його дружина видала за свого. Але я виростила Ренальда. Він був все ще моїм хлопчиком — батько Клода. Я народила йому також і доньку. Назвали її на честь моєї мами. Елоїзою. Виростила і її теж. Якось вийшло так, що я їх всіх пережила, — вона знову засміялася й зробила ще один ковток. — Стара кров. Це моя родина. Наша кров стара. Так казав мій татко.

Мейвен повільно розвернулася до мене.

— Ти знаєш, що таке стара кров?

Я захитала головою.

— Це ще одне ім’я, яким називають селестіалів. Стара кров. Отже, багато з моїх предків можна відслідкувати аж до Великої Війни. Навіть ще раніше. Можна відстежити аж до перших, тих, хто раніше був зірками, що наглядали за нами. Древніші, ніж король, що зараз править. Древні, як ті, що був до того.

— Перші? — моя інтуїція замовкла, і цього було достатньо, щоб я зрозуміла. — Високородні?

Мейвен кивнула.

— Демінієни. Спостерігачі. Помічники.

Торн... він називав так древніх Демінієнів. Спостерігачі.

— І як це пов’язано із зіркородними?

— Якщо ти нарешті прикусиш свого язика, я до цього дійду.

Я стулила рота.

Мейвен хрипко засміялася.

— Ти колись замислювалася над тим, наскільки селестіали дивні? Як взагалі з’являються на світ? Ми не їхні діти, а походимо від Демінієнів. Щоб народився селестіал, мають бути тільки Високородний і низькородний, хіба це не дивно?

Я погодилась, але не захотіла це сказати.

— Подумай про це, — поглянула вона на мене. — Демінієни можуть перетрахати половину королівства й не мати дитини.

Почувши її лайку, я ледь не розреготалася, та мудро стримала сміх.

— Вони мають хотіти цього. А тепер, навіщо їм хотіти дитину з низькородним?

Стара вичікувально подивилася на мене.

— Не знаю, — відповіла я. — Можливо тому, що вони... закохані?

Вона розреготалася так сильно й голосно, що пролила віскі зі своєї чашки. Я не розсердилася на неї. Для мене це теж звучало по-дурному.

— Можливо. Можливо, але кожна істота повинна мати закладену основу, і саме це тоді робили Демінієни. Закладали основу для тих, хто був народжений із зірок.

Я справді гадки не мала, що вона мала на увазі, тому мовчала й слухала.

— І я гадаю, що деяким із них ця основа не подобається. Принаймні так завжди говорив мій татко. Ти, мабуть, думаєш, що це тому, що вони хочуть зберегти кров чистою, так? — запитала Мейвен, і так, саме так я й думала. Її тонкі, безкровні губи вигнулися, показуючи старі жовті зуби. — Я думаю, вони не хочуть цього, бо знають, на що здатна їхня кров. Вона дозволяє зорям падати.

Потилиця почала поколювати.

— Зіркородні? Ви говорите про селестіалів? — запитала я, заплутавшись.

— Ні. Не про них. Вони не народжені із зірок, — вона підняла руку й вказала пальцем на мене. — Зірки не падають для будь-кого, але вони... Колись казали, що, коли падає зірка, смертний стає божественним.

Я здійняла брови.

— Божественним?

— Божественним, як інша моя внучка, — вона здійняла чашку в мій бік, ніби відсалютувала мені. — Божественна, як ти.

— Я? — пискнула я. — Я не селестіа...

— Але ж ти й не проста низькородна, еге ж? Ти бачиш майбутнє. Зазираєш у розуми інших. Ні, не проста. Стара кров, — повторила Мейвен. — Коли народжується одна, кожен наступний має шанс. І таких більше, ніж ти вважаєш. Ніхто ніколи не цікавився, звідки заклиначі взяли свої знання, звідки дізналися про частини тіл Високородних.

Вона хрипко засміялася:

— Стара кров. Ніхто нічим не цікавиться.

Я здивувалася — заклиначі походили від Високородних?

— Я не знала... — я замовкла та з мене вирвався здушений сміх. — Звісно я не могла знати. Моя інтуїція ніколи не допомагала з Високородними.

— Дивно, еге ж?

Я повільно закивала. У моїй голові вирувало так багато запитань.

— Дивно, що ми всі забули правду.

— Правду?

Мейвен задумливо вдивлялася у свою чашку.

— Добро й зло справжні. Вони завжди були. І все ж, вага світу завжди звалювалася на тих, хто посередині, які не є хорошими, чи поганими. Так завжди говорив мій татко, — вона знову підняла чашку. — Але він також був і пиякою, тож...

Я повільно кліпнула.

— Тут Демінієни походжають містом, цими стінами, так?

— Так. Принц і два лорди.

— Принц, — задумливо гмикнула вона. — Це мало статися.

— Що саме?

— Що він прийшов, — вона повернула до мене голову, — за своїм.

 

Розділ 29

 

Гострий вихор поколювання вибухнув на потилиці. Що він прийшов за своїм. Серце закалатало. Повернулося те саме відчуття, що було до цього. Правильності. Прийняття.

Я нахилилася до Мейвен.

— Ви... — крізь мене пройшов спалах енергії. Я не контролювала власне тіло — воно розвернулося на стільці до дверей за мить до того, як ті відчинились.

Хтось штовхнув їх з такою силою, що свічки затремтіли на столі.

На порозі стояв розлючений Хаймел.

— Що ти тут робиш?

— Нічого, — підвелась я й витерла долоні об сгегна. — Просто повертала прикраси, що вдягала вчора.

Хаймел подивився на Мейвен.

— І чого це ти отут всілася?

— Мейвен трохи запаморочилося, — швидко відповіла я. І це не інстинкт підказав мені збрехати, а загальна недовіра до цього чоловіка. — Я принесла їй попити й просто хотіла впевнитись, що з нею все добре.

Мейвен мовчки підняла чашку й допила віскі, яке, я дуже сподівалася, Хаймел не внюхав.

— Як на мене, то з нею все добре.