Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 81)
Я знала, що це щось значить.
Інтуїція, зазвичай мовчазна до всього, що стосувалося мене, тепер промовляла до мене.
Шепотіла, що це було важливо.
Клод все ще був із Хаймелом, тож я не могла з ним зараз поговорити. А оскільки це могло виявитися чимось, що знали лише
Це, якщо Наомі не помилялася, і вона таки була бабусею Клода по батьківській лінії.
Річ у тому, що я мала якось змусити її заговорити, або... вигадати, як дізнатися потрібне від неї іншим способом, без її згоди.
Цей варіант мені не подобався, але й не зупиняв мене. Я була лицеміркою й повністю це усвідомлювала.
Я помилася й вдягнула легку туніку та штани, які зазвичай носила прислуга. Заплела волосся, щоб воно не заважало, бо я досі відчувала на собі той м’який деревний запах Торна. Я вже почала думати, що це все моя уява, адже як це взагалі було можливо?
Я ступила в нішу, в якій розташовувалися двері кімнати Мейвен, і постукала. Мені ніхто не відповів, але за кілька секунд округлі дерев’яні двері зі скрипом відчинилися.
Вагаючись, я глибоко вдихнула й штовхнула їх. Уся кімната була освітлена десятками свічок, розставлених на полицях вздовж кам’яних стін і на всіх відкритих поверхнях. Тут мала б бути електрика, щоб підігрівати воду, та Мейвен, мабуть, надавала перевагу атмосфері свічок.
Або моторошності.
Я зачинила за собою двері й ледь розгледіла стару. Закутана в чорне, схиливши голову, вона сиділа на одному з багатьох стільців біля шафи та зашивала частину якогось вбрання. Кімната пахла милом для прання й трохи нафталіновими кульками.
Мені перехопило подих, але я зробила крок уперед.
— Мейвен? — я здригнулася від хрипкого звуку свого голосу. — Я принесла головний убір. Забула про це вчора.
Вона кивнула головою в бік однієї з полиць, на якій лежали інші вишукані прикраси.
Я прикусила губу, підійшла до полиці й знайшла пустий гачок. Я знову поглянула на Мейвен, і моє серце шалено закалатало. З її каптура спадали мляві, потьмянілі сиві пасма волосся, які повністю приховували обличчя.
— Я... хотіла дещо запитати, — я повісила прикрасу на гачок й обережно поклала нитки рубінів на поличку внизу. Мейвен вузлуватими пальцями протягнула голку з ниткою крізь тонку червону тканину, але нічого не відповіла.
— Ви бабуся Клода?
Вона змовчала.
Я вдивлялася в її згорблені плечі. Як і минулої ночі тремтливий тиск засів поміж лопаток. Поколювання розійшлося по руках і проникло в м’язи, ведучи мене до неї. Без жодного звуку я підійшла до жінки та простягнула до неї руку...
Мейвен розвернулася на стільці швидше, ніж я очікувала.
Я скрикнула та відстрибнула назад.
— Гадаєш, можеш витягти з мене відповідь силою, дівко? — промовила вона голосом, тонким як пергамент, і крихким, як її кістки. — Після всього?
— Я... — я не знала, що й сказати.
Вона затремтіла та засміялася — це був звук більше схожий на сухий хрип.
— Ти ніколи раніше зі мною не говорила. Ніколи не запитувала про моїх родичів. Чому зараз?
— Неправда. Я говорила з вами, коли мене почали приводити до вас, — заперечила я, але це не мало значення. — Клод ваш онук?
Зморшки на її обличчі здавалися глибокими виїмками. Мейвен поглянула на мене своїми водянистими, затемненими очима, які були жвавими й сповненими цікавості.
— А тобі що з цього?
— Ви можете просто відповісти?
Вона задерла підборіддя — тонкі сиві пасмі волосся зіслизнули назад.
— Або?
— Або... — пальці поколювало, — я просто отримаю відповідь складним шляхом.
У животі скрутило. Лицемірність досі мені не подобалась, особливо після розмов із Торном про згоду. Звісно, отримати відповідь від Мейвен, було зовсім не те, що вимагали мої час і тіло, але це видавалося прискіпуванням до дрібниць. Це нагадувало те, коли я щоразу використовувала свої здібності для Клода. Може, саме тому мене так дратували вимоги Торна. І, можливо, саме тому я й змогла їх прийняти. З тремтливим серцем я наблизилася до неї.
— Ви не зупините мене.
Мейвен розреготалася.
— Ні, думаю, ні, — вона повільно підвелась і почовгала вперед, поділ її чорної сукні нерівно волочився підлогою. — Так, він мій онук.
— По батьківській лінії?
— Так.
Стара відклала сукню на сусідній стіл, і я глибоко видихнула. Вбрання нагадувало мені бризки крові в темряві.
— Ви розумієте, що я можу зробити.
— Очевидно, — зазначила вона та, важко дихаючи, всілася на стілець.
Я проігнорувала її, на диво, сильний саркастичний тон.
— Ви знаєте, що означає «зіркородний»?
— Чому ти питаєш мене? — вона взяла подушечку для голок і штрикнула у неї голку. — Ти могла запитати Барона.
— Тому, що він зайнятий, і я подумала, що, оскільки ви
Мейвен захитала головою та кинула подушечку в кошик біля її ніг.
— І чого ти так подумала?
Чорт, якби ж я сама знала.
— Бо я чула це раніше від Настоятельки Милосердя, і Клод згадав про це... мимохідь.
— Смішна ти дівка, — сказала вона й захихотіла. — Знаєш так багато, і все ж так мало.
Я звузила очі.
— Хаймел говорив щось таке.
— Ага, ну, той знає забагато.
— Як і ви...?
— Чому б тобі не налити мені скляночку з он тієї червоної пляшки? — вказала Мейвен кволою рукою. — Отам. На столі біля дверей.
Я озирнулась і побачила її. Перетнувши кімнату, я взяла пляшку й витягла корок. Запах віскі був таким сильним, що ледь не вдарив мені в лице.
— Упевнені, що хочете цього?
— Я просила б, якби не хотіла?
— Гаразд, — пробурмотіла я й налила темно-коричневу рідину в стару глиняну чашку. Піднесла старій напій, у душі сподіваючись, що віскі розв’яже їй язика, а не вб’є. — Ось.
— Дякую, — вона обхопила чашку тонкими кістлявими пальцями та зробила ковток — великий ковток. Я витріщилася на неї, а Мейвен лиш прицмокнула губами. — Зігріває кісточки.
— Угу.
Вона знову розреготалась.
— Я колись була такою, як ти. Не якась замурзана сирота з вулиці, але ніц не краще. Бідна фермерська донька, одна з трьох із пустими животами, зате забитими всілякими нісенітницями головами.
Цей вислів мене дещо образив, але я змовчала.