Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 80)

— Але чи єдина це причина? Тільки те, що ти можеш його торкатися?

— А що? — випалила я у відповідь. — Які ще можуть бути причини?

— Не знаю, — він поглянув на стелю, порівнявшись зі мною. — Він тобі подобається?

— Чи він мені подобається? — я засміялась, але в животі якось дивно все заворушилось, і я штрикнула Грейді ліктем. — Нам що, по шістнадцять?

Він пирснув.

— То подобається?

— Я не знаю. Тобто він подобається мені достатньо, щоб хотіти його торкатись, якщо ти про це, — сказала я. Шкіру злегка поколювало Я не знаю його достатньо добре, щоб він подобався мені більше.

Грейді подивився вперед.

— Ага, але навіть, якби ти його таки знала, він не може тобі подобатися, Ліз.

— Ага, знаю. Тобі не потрібно мені цього казати.

— Просто, щоб упевнитись, — пробурмотів він.

Я проігнорувала раптовий клубок у грудях і сказала:

— А ти не маєш працювати, чи щось таке?

— Так, але Барон зачинився із Хаймелом у кабінеті.

Вони, ймовірно, намагалися придумати, де розмістити табір для тисячі воїнів. Я відчинила двері своєї кімнати.

— Наомі розповіла тобі, чому прибули Високородні?

— Розповіла, — він сів на край крісла. — Маю визнати, мене це здивувало.

— Є ще дещо, що я вчора дізналася.

— Якщо це щодо того, що відбувалося в тій кімнаті між тобою й Принцом, то я не хочу знати.

— Це ніяк не пов’язано з Тор... — я зупинилася, бо Грейді вирячився на мене. — Це ніяк не пов’язано з Принцом, радше з Королем Евром.

І тоді я розповіла йому, як Король спав і бачив, щоб Арчвуд зазнав долі Асторії. Я не розповіла йому про минуле — про світ, що занепав. Те, що Торн довірився мені з цим, було важливим. А знання про минуле... відчувалося небезпечним.

— Не скажу, що здивований, що Король радше побачив би місто зрівняним із землею, — сказав Грейді, коли я замовкла.

— Справді?

— Ага. А ти здивувалася?

— Трохи, — відповіла я. — Тобто, це ж величезна різниця між тим, що Короля мало цікавить благополуччя низькородних, і рішенням, що наші домівки й життя не варті ризику поранення чи смерті Високородного.

— Ага, для мене жодної різниці, — знизав він плечима. — Все, що хвилює Високородних врешті-решт, це вони самі. Раз по раз я взагалі дивуюся, чому вони не позбулися нас, щоб привласнити цей світ.

— Боги, — я витріщилась на нього. — Це занадто безнадійно. Навіть для тебе.

Він пирснув.

Я похитала головою.

— Це ще не все. Я маю дещо про Вейна Бейлена.

Грейді дуже зацікавився.

— Ловлю кожне слово.

— І про це ніхто більше не має дізнатися.

— Звісно.

Я поглянула на зачинені двері.

— Клод і Вейн — родичі.

Його брови злетіли догори.

— Що?

— Вони кузени, зріднені за батьківською лінією родини Клода, — сказала я. — Бейлен — селестіал.

— Чорт... — простогнав Грейді та схилився на спинку крісла. — Звідки ти дізналася?

— Мені розповів Клод. Високородні не знають, — я схрестила руки, глибоко вдихнула й відразу ж пошкодувала, тому що клятий халат пах... Торном. — Але те, що Бейлен селестіал, пояснює те, чому він об’єднав сили із Західними Землями.

— Ага, — він провів пальцем по брові. — Мабуть.

Я поглянула на чоловіка.

— Мені шкода.

— Чого?

— Я знаю, як ти захоплювався цим Бейленом, і почути, що він селестіал, мабуть, це змінює все.

— Чому? — насупив він брови.

— Бо селестіали не низькородні...

— У порівнянні з Високородними вони ж низькородні. Тобто подивися на Клода. Він такий же небезпечний, як сонливе кошеня.

Я зморщила носа.

— Для тебе це дійсно нічого не змінює? Те, що він таке... Його підтримка Високородних із Західних Земель — принцеси, що хоче стати королевою...

— Дивись, я знаю, що казав, що всі Високородні однакові та іншу дурню. Але я... не знаю. Я говорив дупою. Бейлен і ті, хто слідують за ним, ризикують життями. Має бути причина, чому Бейлен її підтримує, — чому ті, хто йдуть за ним, також її підтримують. Може, вона й не така, як інші Високородні.

Я пирхнула й захитала головою.

— Ти вважаєш, що твій принц не такий.

— Він не мій принц, — кинула я та сіла на край крісла. — І я просто... Є щось, чого я не можу зрозуміти із Клодом і всім цим, і це важливо. Він сказав, що Бейлен зіркородний чи щось таке. Це звучало якось знайомо, та я не розумію.

Я багато чого не розуміла. Наприклад те, як Клод сказав, що Принц Вітрусу зможе дати мені те, чого не може він. Усе.

— Зіркородний? — пробурмотів Грейді, і я подивилась на нього. Він нахилився вперед. — Чекай. Я чув це раніше. Я чув це від тебе.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я.

— Настоятелька Милосердя — та, якій тебе віддали, — нагадав він. — Ти розповідала мені, коли ми були малими, що вона часто говорила, що ти народжена із зірок.

— Святі віслюки! — скрикнула я. — Твоя правда.

Чоловік широко всміхнувся.

— Знаю. Імовірно, це просто дивний збіг.

— Ага, — пробурмотіла я, от тільки я не вірила в збіги.

Як і він.

Зіркородний.