Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 79)

Він зсунувся, якимось чином спромігшись просунути мою ногу між своїх стегон.

— На'лей?

— Так?

— Спи.

— Добраніч, Ваша... — я заплющила очі, на серці було... легко. Я ніколи ще так не почувалася. — Добраніч, Торне.

Він не відповів, та коли я засинала, то відчула, як його губи торкнулися мого чола, і мені здалося, що я почула його шепіт:

— Добраніч, Калісто.

 

Розділ 28

 

Коли я прокинулася, простір біля мене спустів, але м’який деревний запах відчувався на простирадлі та моїй шкірі. Я поклала руку на ліжко й відчула тепло його тіла, що ще там лишалося.

Торн.

До мене повернувся примарний спогад, як я прокинулась у сірому світлі світанку від дотику його пальців на своїй щоці. Він поцілував мене й прошепотів:

— Хороших снів. Я скоро повернуся до тебе.

Я розплющила очі, у грудях... набрякло. Відчуття було не дуже неприємне, але зовсім незнайоме. Це налякало мене, тому що це відчувалось, як обіцянка чогось більшого.

Я підтягнула ноги до грудей. Не могло бути жодної обіцянки більшого. Навіть, якщо я не була впевнена, що взагалі таке це більше. Я знала достатньо. Більше йшло поза задоволенням найтемніших годин ночі. Більше йшло поза фізичним. Більше — це було майбутнє.

І нічого із цього не могло бути з Високородним, не те, що з принцом. Особливо з Принцом Вітрусу.

Але він сказав, що врятував Арчвуд лише через мене.

Я перевернулася на спину й захитала головою. Він не міг говорити про це серйозно, незалежно від того, що він там вважав про мою нібито хоробрість.

Але Високородні не могли брехати.

Я ляснула себе руками по обличчі. Чому я взагалі лежала в його ліжку й думала про це? Існувало багато інших речей, на яких варто було б зосередитися. Обізнаність Клода про те, як працювали мої здібності. Бо я сумнівалася, що він забув, як про це розповідав. Його зв’язок із Командувачем Залізних Лицарів. Облога, що насувалася.

Торн був найменшою з моїх проблем.

Але й найгарнішою з моїх проблем.

— Боги, — застогнала я та скинула із себе простирадло. Сіла й зсунулася на край ліжка, шукаючи свою сукню.

Не знайшовши її на підлозі, я піднялась і розвернулася. Сукня лежала акуратно складена на скрині, де минулої ночі були його мечі. Біля підніжжя ліжка лежав чорний халат. Мабуть, він залишив його там для мене.

Я скоро повернуся до тебе.

Я оглянула спальню. Він... Торн сказав, що хоче, аби я була з ним, допоки він не поїде до свого війська. Він бажав, щоб я чекала на нього весь день у його кімнаті?

Цього не буде.

Витягнувши волосся з-під халата, який накинула на себе, я підняла свою сукню й поспішила до дверей. Як виявилося, вони були зачинені. Повернувши замок і відчинивши їх, я ледь не врізалася в Грейді.

— Боги, — зойкнула я та відступила.

Чоловік спіймав і втримав мене за руку.

— Вибач, — пробурмотів він. — Я вже годину намагаюся зламати цей клятий замок. Він, мабуть, зробив щось, щоб двері не можна було відчинити ззовні.

Грейді уважно подивився в моє обличчя й тільки тоді, здавалося, помітив, у що я вдягнена, і що тримаю в руках. — 3 тобою все гаразд?

— Так. Звісно, — я обійшла його та зачинила за собою двері. — Чому ти намагався зламати замок?

— Серйозно? — здійняв він брови.

— Серйозно, — відповіла я, і рушила коридором. Якусь мить він витріщався на мене.

— Ти хоч знаєш, котра година? Уже майже обід.

Я здивувалася.

— Справді? Я ніколи...

— Ти ніколи не спиш допізна, — закінчив він за мене. — Я скрізь шукав тебе зранку, Ліз. У твоїй кімнаті, у саду я натрапив на Наомі, яка теж тебе шукала, — побачивши вираз мого обличчя, він додав. — Вона розповіла мені про цю домовленість.

Тьфу.

Я сильніше стисла сукню.

— Їй не варто було цього робити.

— Тому, що ти не збиралася?

— Ні, тому, що їй, імовірно, довелося розбиратися з твоїми істерикою й переляком, — стишила я голос, бо ми пройшли повз слугу, що ніс стос рушників. — І я збиралася тобі розповісти.

— Коли?

— Сьогодні зранку, — я завела пасмо волосся на вухо.

Його щелепа постійно сіпалася.

— І говорити не варто...

— Тобі не подобається ця домовленість.

— Як і тобі, за словами Наомі, — випалив він у відповідь.

Я стисла губи, але стримала роздратування. Наомі, мабуть, просто переживала, і я, вочевидь, дала їй вагомий привід для цього.

— Я не дуже раділа цій домовленості, — почала. — Але ми з Торном обговорили це, і тепер мене все влаштовує.

Грейді зупинився.

— Торн?

— Так, — відповіла я. — Так його звати.

— І відколи це ти з ним на «ти»? — поцікавився він.

Відколи вирішила залишитися, попри те, що він мені вчора розповів.

Я не сказала цього вголос, бо все це занадто складно було пояснити чи зрозуміти. Чорт, я навіть не була певна, чи сама розуміла. Я завернула за ріг.

— Усе добре, Грейді. Справді...

— Мені справді хотілося б, щоб ти перестала мені брехати.

— Я не брешу, — я зупинилась і розвернулася до нього. — Я не зраділа домовленості тому, що він не спитав мене, що про це думала я, чого хотіла, але ми це обговорили. Ми... порозумілись.

Я так гадала.

— І я... — я стиснула губи та похитала головою. — Я можу його торкатися, Грейді. Можу торкатись і не чути, не відчувати й не думати. Тільки мої думки та відчуття. Я знаю, ти кажеш, що розумієш все це, але тобі ніяк не зрозуміти того, як це насправді.

Він якийсь час мовчки йшов позаду мене, а потім тихо запитав: