Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 76)
Я захитала головою.
— Це не має жодного сенсу. Так можна й збожеволіти, якщо постійно думати про це. Тож я вирішила, що вони просто не мали вибору.
— Імовірно так і є, незалежно від подій, — погодився Високородний і я кивнула. — Як ти вижила?
— Роблячи все необхідне, — сказала я та швидко додала. — Я була не сама. Я мала друга. Ми виживали разом.
— І цей друг... Це спростило виживання?
Я замислилася над цим. Його долоня торкнулася моєї спини.
— Так, спростило, але...
— Але?
— Але й ускладнило, — прошепотіла я. — Тому, що це вже не лише про себе потрібно дбати, знаєте? Про когось іншого теж — того, за кого переживаєш щоразу, коли ви розлучаєтеся, шукаючи їжу, чи грошей, чи прихистку... Скільки всього може статися на вулицях. Кожен... — я зупинилася та знічено переступила з ноги на ногу.
— Кожен що?
Я подивилася на нього з-за плеча. У приглушеному світлі тіні приховували його обличчя.
— Ви справді хочете це знати? Бо ви не маєте вдавати, що вам цікаво, аби ми робили це, чим би воно не було.
Він здивовано поглянув на мене.
— Я не вдаю, — відповів він. — І під час вечері теж не вдавав.
Я здійняла брову.
— Вас справді зацікавили різні види заячої капусти? — засміялась я. — Нікого не цікавить заяча капуста.
— Але вона цікавить тебе.
— Ага, ну мене легко зацікавити.
Принц Торн засміявся разом зі мною.
— У цьому я теж сумніваюся, — сказав він. — Кожен що,
Я прикусила нижню губу й трохи захитала головою.
— Кожен — потенційний ворог. Інші діти, кожен, з ким ділиш простір, кому довіряєш. Людина, що дає тобі хліб сьогодні, може викликати на тебе магістратів завтра, або звинуватити в крадіжці. Занадто дружній пан знизу по вулиці? Що ж, ця дружба має свою ціну, — я здригнулася, бо його пальці застигли біля останнього гачка. — Отже, ти дбаєш не тільки про себе, але й ти не сам. У тебе є хтось, хто теж піклується про тебе.
Він помовчав із мить.
— Ти говориш про це так, ніби воно нічого не значить.
Справді?
— Це просто життя.
Ще одна коротка мить тиші.
— Ти навіть хоробріша, ніж я собі уявляв.
Почервонівши, я вимучила з себе сміх.
— Це неправда. Я провела все життя в страху. Я й досі... — я глибоко вдихнула. — Не думаю, що колись була чи й зараз є сміливою. Імовірно, просто відчайдушно виживала.
— Страх не применшує хоробрості, — сказав він і завершив із гачками. — Як і відчай. Навіть навпаки, примножує її.
— Можливо, — пробурмотіла я та кашлянула. — Я запитала б, яким воно було для вас, але, якщо ви ніколи не були дитиною... — я замовкла й насупилася. — Це дуже дивна річ, щоб промовляти уголос.
Принц розреготався. Я відчула м’який дотик його пальців на своїй шкірі — він розпускав мою сукню. Її рукави опустилися трохи нижче на руки та зупинилися на ліктях.
Але цікавість взяла гору і я запитала:
— Як воно? Бути створеним?
— Важко пояснити та, ймовірно, неможливо зрозуміти.
Я знову затремтіла від доторків його рук до моєї спини.
— Але це ніби... прокинутися, розплющити очі й знати все.
Я кліпнула.
— Усе? Одразу? — я озирнулась, але Високородний так повернув голову, що я не розгледіла виразу його обличчя. — Ви знаєте все?
— Так, але потрібен час, аби зрозуміти, що ти знаєш, і як це співвідноситься зі світом навколо — світом, до якого ти ще не входиш, — його пальці пройшлися вздовж моїх лопаток. — Можуть знадобитися роки, щоб повністю це усвідомити.
Я спробувала уявити, як це — прокинутися зі знаннями, яких я набувала б впродовж всього життя, тільки за лічені хвилини. Він не помилився. Я не могла зрозуміти.
— Звучить... потужно.
— І навіть дуже.
Я не ворушилася й насолоджувалася теплом його дотику, поки він продовжував досліджувати мою спину.
— А коли вас створили, ви мали такий вигляд, як зараз?
— Не зовсім, — Принц Торн провів пальцями вниз по спині. — Коли я прокинувся, то був глибоко під землею.
Я зойкнула.
— Вас закопали живцем?
— Ні,
— Не повністю сформовані? — мій погляд упав на його меч у піхвах. — Тут мені знадобиться більше подробиць.
— Потрібен час, аби наші тіла розвинулись у те, що ти зараз впізнаєш, і дещо може піти не так в процесі створення, — пояснив він. — Спочатку ми лише свідомість. Тоді із часом зі скель глибоко під землею формуються наші кістки, а плоть — із каменю, — його пальці торкнулися моїх ребер. — Коріння Відьмолісся живлять нас, створюють наші органи та заповнюють судини. Процес може тривати роками, допоки ми слухаємо життя навколо нас і над нами.
Моя щелепа, ймовірно, відвисла. Я намагалася зрозуміти це все й здалася, тому що це було неможливо.
— Роки під землею? Я збожеволіла б.
— Звісно. Ти смертна, — просто зазначив він. — Ми — ні.
— Але я не розумію ... Я маю на увазі, ви стікали кров’ю. Не живицею.
— Як і Відьмолісся.
Я скривилася, пригадавши плітки.
— Я чула, що дерева Відьмолісся мають кров, але...
— Не вірила?
— Я гадала, що люди просто бачили червону живицю, але, мабуть, тепер я розумію, чому дерева Відьмолісся такі священні, — тремтливо засміялась я. — Знаєте, тоді в саду, коли ви сказали, що є частиною всього навколо, я навіть не думала, що ви говорили буквально.
— Більшість не подумала б, — він пройшовся пальцями по вигину талії.
Я розмірковувала над тим, що він розказав мені про минулий світ.
— Чи знали ті, хто жив до Великої Війни, про Відьмолісся?
— Якщо й знали, то забули, але мали бути знаки: на вході до лісу про те, що вони ступають святою землею. Попередження, які, напевне, проігнорували. Саме руйнування Відьмолісся розбудило перших.