Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 75)
Те, що він розповідав, здавалося неправдоподібним і неможливим для розуміння, але Високородні... не могли брехати.
— Ці величезні будівлі замінили дерева та знищили цілі ліси, машини забруднили повітря, і легкість життя підштовхнула істот по всьому світу до межі зникнення, а то й за неї. Усе мало свою ціну. Світ помирав, і смертні не були здатні змінити свої життя, або просто не хотіли. Причини не мали значення, тому що все це руйнування пробудило Високородних. Ці древні намагалися попередити людей, але їх майже ніхто слухав. Та й надто мало Демінієнів забажали відновити зв’язок із людьми. Забагато вбачали в смертних прокляття цієї землі. Чуму, яку потрібно було винищити, і саме це вони й зробили. Більшість Демінієнів пішли проти людей, вірячи, що їх треба позбавити свободи, та переконані, що це був єдиний спосіб урятувати їх і світ. Інші ж намагалися захистити людські права — тоді почалася війна. Вона була між Високородними. Від їхніх боїв здригалася земля, допоки будівлі не впали та не здійнявся вітер, що послав вогонь крізь міста й підняв океани, які поглинули... цілі континенти. Смертні просто опинилися поміж полум’я.
— Континенти? — прошепотіла я.
— Їх було сім — величезні ділянки землі, оточені безкраїми водоймами, — сказав він. — Їх більше не сім.
Боги. Я сильно стисла подушку.
— Смертні теж були частково винні в тому, що сталося. Зрештою, саме їхні дії, їхній егоїзм і свідоме незнання пробудили Високородних. Та ніхто з них не заслуговував такої люті, такої руїни, — подивився на мене Принц. — Велика Війна не просто забрала життя. Вона повністю змінила світ.
Я намагалась усвідомити все це, але не була певна, що це мені колись вдасться.
— Зараз існують Демінієни, що були частиною того світу, правильно?
— Небагато. Обидві сторони зазнали значних втрат.
— Король?
Принц Торн повернувся до мене.
— Він жив за тих часів.
— І на чиєму боці він воював? — перелякано запитала я.
— На обох... Багато з Демінієнів, котрі вижили, були десь посередині. Вони вірили, що смертним потрібен захист, але їм не можна довіряти контроль над землями. Що наодинці, або ж діставши якусь справжню силу, вони повторять історію.
Іноді мені здавалося, що ми, низькородні, не здатні навіть донести графин води, не розливши. Але стверджувати, що ми повторимо історію, яку навіть не знали, було дуже несправедливо.
— А ви як вважаєте?
— Я не певен, — криво всміхнувся Високородний і подивився мені в очі. — Це справді змінюється щодня. Проте я знаю, що така війна не має повторитися. Смертні її не переживуть, і треба вжити всіх можливих заходів, щоб цього не сталося.
— Тож, що це тоді? — запитала я та підвелась. — Пожертвувати кількома, аби врятувати більшість? От що означає, підкорятися наказам Короля?
— Простими словами? Так, — відповів він. — Є причина, чому більшість смертних не знають історію свого світу.
— Тому що, якби знали, то боялися б Високородних?
Він кивнув.
— Ще більше, ніж зараз.
По шкірі виступили сироти, я провела долонями по руках. Сумнівалася, що це було єдиною причиною, чому історію приховували. Можливо, Король і правителі не хотіли дати нам можливість змінитися та стати кращими, ніж раніше.
— Це занадто важко осмислити.
— Знаю.
— Припускаю, невігластво — це блаженство, — пробурмотіла я.
— Знання ніколи нічого не полегшує, — глибоко вдихнув Принц Торн. — Те, чим я з тобою поділився, — це заборонено робити.
Я подивилася на нього.
— Тоді чому ви це розповіли?
— І знову ж таки, я не знаю, — засміявся він. — Думаю, я відчував потребу пояснити, чому робив те, що робив, бо це здається...
Він насупився.
— Це здається важливим, щоб ти розуміла, що я не...
Що він не був чудовиськом.
Я важко вдихнула. І гадки не мала, що думати. Чи був він чудовиськом? Можливо. Він стверджував, що не мав співчуття й зрівнював міста із землею за наказом Короля, але він ніс тягар цих наказів. Я бачила це навіть зараз.
Я не знала, чи був він хорошим, чи поганим. Як і я. І мені не потрібна була інтуїція, щоб упевнитись у цьому, чи зрозуміти, що він врятував, кого міг, і оплакував тих, кого не зміг.
— Якщо бажаєш піти, Калісто, я не зупинятиму. Я навіть не звинувачуватиму тебе, — сказав Принц Торн і поглянув на мене. — Це я обіцяю.
Я кивнула, відступила й відвернулася від нього, тому що це... було те, що я вважала за необхідне зробити. Я перетнула простір, відчуваючи, як його погляд спопеляє мою спину. Дійшла до дверей і взялася за ручку. Вона повернулася в моїй руці. Двері скрипнули й відчинились. Я подивилася у вузький прохід і моє серце закалатало. Я застигла в нерішучості, бо я...
Я не хотіла йти.
Попри те, що мала б піти, і те, що дізналась, я хотіла залишитись. І я знала, що це означатиме, якщо зроблю те, на що я погоджувалася. До компанії, якої він хотів, не входило навчання його тонкощів згоди чи продовження суперечок про, богам лише відомо, що. Він хотів мене. Мого тіла. Я хотіла його. Його тіла.
Чому я не могла цього мати?
Жодної причини, крім... гострого чуття нервовості, тому залишитися чомусь незбагненно видавалося більшим.
Тому, що це була не просто насолода, якої я шукала. Це було товариство. Принц Торн, здавалося, з незрозумілої причини довіряв мені. Складність того, хто він і що. І спокій, який я знаходила з ним.
Я зачинила двері, озирнулась і побачила, що він так і не зрушив з місця. Наші погляди зустрілись, і мені здалося, що я побачила краплю здивування на його обличчі.
Принц повільно простягнув мені руку. У грудях відчувалося так тісно й так вільно водночас. Я босоніж пішла до нього й навіть не відчула холодну підлогу. Вклала свою тремтливу долоню в його, а він не зводив з мене очей. Цей доторк став шоком для чуттів. І, коли його пальці переплелися з моїми, інтуїція промовчала, але я чомусь знала, що нічого більше не буде таким, як до цього моменту, до цієї ночі.
Розділ 27
Напевно, це була тільки моя занадто велика уява, що заповнювала пробіли в моїх думках, про які мовчала інтуїція. Та я ніяк не могла позбутися відчуття, що саме цей вибір став початком усіх змін.
Принц Торн повернувся та мовчки повів мене до спальні. З тремтливим серцем я поглянула на двері у ванну кімнату, а тоді на ліжко. Я трохи нервувалася — це була суміш очікування й... невідомості. Минуло так багато часу, відколи я з кимось була.
І я ніколи не була з таким, як він.
Принц Торн зупинився біля ліжка й повернувся до мене. Він досі не промовив ані слова й просто торкнувся долонею моєї щоки. А я вдивлялася, як у його очах кружляли кольори. Чи знав він, чому вистукувало моє серце зараз? Я закусила нижню губу.
Витримавши мій погляд, Високородний провів кінчиками пальців від моєї шиї до плечей, а потім розвернув спиною до себе.
— Яким було твоє життя? У дитинстві?
— Я... не знаю, — я затремтіла від ледь відчутних дотиків.
— Так, знаєш, — він перекинув пасмо мого волосся через плече. — Розкажи мені.
Я подивилася вперед.
— Чому ви хочете це знати?
— Просто хочу.
— Це не так вже й цікаво.
— Сумніваюся в цьому, — сказав він. — Розкажи мені,
— Було... — у мене перехопило подих, бо його пальці натрапили на ряд крихітних гачків на спинці сукні. Лампа над ліжком замерехтіла та трохи налякала мене. Його здатність робити таке була чимось, до чого я, мабуть, ніколи б не звикла. — Було складно.
Якусь мить він мовчав.
— Коли ти стала сиротою?
— Коли народилася, — гірко засміялась я. — Чи, припускаю, одразу по тому. Не знаю, що сталось із моїми батьками — може, вони захворіли, або просто не хотіли мене — і я... я думала про це часто раніше. Чому вони мене віддали? Чи мали вони вибір?
— Більше про це не думаєш? — запитав він, повільно розстібаючи гачки.