Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 74)

Принц кілька секунд дивився на мене.

— Бо було б легше зруйнувати місто.

— Легше? — прошепотіла я. — Вбити та перемістити тисячі невинних людей легше?

— Це менш ризиковано для сил Високородних. Мало хто, якщо хтось взагалі, постраждав би під час... усування Арчвуду, як можливої переваги, — сказав він, склавши руки на грудях. — Наші лицарі загинуть, захищаючи місто.

Я не дуже здивувалася почутому, але все одно не могла в це повірити. Не те щоб я вважала, що Король Евр дуже переймається долею низькородних, але це... було так жорстоко. Це була така байдужість.

— Отже, життя низькородних так мало значать для нашого короля?

Принц нічого не відповів.

Уїдливий сміх обпалив моє горло, коли гнів переповнив мене.

— Так от, що сталось з Асторією? Вас послали, як суддю та ката?

— Асторія — це зовсім інша історія, — знервовано заперечив він. — Місто вже було втрачено.

— Чи має значення причина зруйнування? — запитала я.

Він знову нічого не відповів.

Я глибоко вдихнула.

— Скількох людей ви вбили?

— Занадто багато, — коричневий у його очах потемнів до вугільно-чорного і поширився на інші кольори. Я могла поклястися, що в кімнаті похолоднішало. — Але просто, щоб ти знала, ані я, ані мої лицарі не грабуємо міста, що впали. Ми не здіймаємо меча на тих людей. Не вбиваємо без розбору. Ті смерті сталися попри все, що ми зробили, аби їм зарадити.

— Ви маєте на увазі, що ті смерті сталися тому, що люди, які жили в тих містах відбивалися? Захищали свої домівки й життя? Ви очікували, що вони цього не робитимуть?

— Я не очікував би від них нічого іншого, — сказав він.

Мені раптом стало холодно, і я зіщулилася.

— Скільки міст наш король розцінив не вартими дорогоцінних життів Високородних? — запитала я, згадуючи всі ці маленькі селища та міста, які зникли впродовж років.

— Занадто багато, — сухо повторив Високородний. — І набагато більше було б втрачено, якби я щоразу погоджувався з Королем.

Він схилив голову.

— Що? Гадаєш, я можу не виконувати наказів Короля? Я принц, а він Король. Вибір обмежений, навіть для таких як я.

Я витріщилася на нього — частина мене розуміла, що він лиш ще один гвинтик у колесі — хоча й дуже потужний гвинтик. Я тремтливо вдихнула.

— Що змушує вас вирішувати, яке місто достойне вашого захисту, і яке засуджене на смерть? І ще краще, навіщо вам рятувати Арчвуд після того, що з вами зробили?

М’яз заграв на його щелепі.

— Ти.

— Що?

— Я не маю відповіді щодо інших міст, але тут... Це ти. Твоя відвага. Я подумав, що якщо ти така смілива, то тут точно мають бути інші люди. Такі, як ти.

— Такі, котрі відбиватимуться?

— Це інше запитання, на яке ти вже знаєш відповідь, — чорний колір розсіявся в його очах, і знову з’явилися сині й зелені відтінки. — В якомусь сенсі я радий, що мене отруїли. Якби цього не сталось, я не знайшов би тебе.

Але ви знайшли мене раніше. Ці слова з’явилися на моєму язиці, але я їх не промовила вголос. Подивилася у вікно, проковтнувши те, що не дала мені сказати інтуїція. Удалині я побачила світло душ.

— Ти нарешті вважаєш мене чудовиськом?

Я заплющила очі.

— Ти повинна, — сказав Принц Торн м’яко. — Кров на моїх руках ніколи не змиється. І я ніколи не намагався б цього зробити.

Мене охопило легке тремтіння — у його словах відчувалася провина і, можливо, біль, що він ніс. Чи тільки його руки мали бути заплямованими? Чи також Короля? Бо Високородний мав рацію. Вибір таки був обмежений. Усі відповідали перед кимось, навіть Король. Подейкували, що він відповідав перед богами, але Принц все ще мав вибір.

— Що станеться, якщо Король буде не просто незадоволений вашим рішенням, а вимагатиме, щоб ви все одно зруйнували місто? Якби ви відмовилися?

— Війна, — відповів той. — Така, що те, що назріває в Західних Землях, здаватиметься лише незначною сутичкою, яка скоро забудеться.

Мені перехопило подих.

— Ви маєте на увазі Велику Війну? — прошепотіла я.

Він кивнув.

Минула мить.

— Знаєш, яким був світ до Великої Війни?

— Не дуже.

— Більшість не знають, — Принц Торн повернувся до буфета й налив собі ще. — Налити тобі?

Я захитала головою.

Він закоркував пляшку.

— До того часу, коли королівство остаточно відновилося від Великої Війни, не залишилося нікого, щоб записувати хроніки, або того, хто пам’ятав, як було до, і вони забрали із собою спогади про тисячі й тисячі років цивілізації. Було вирішено, що краще все це забути.

— Ви... жили в ті часи?

— Ні. Мене створили незадовго по тому, зі знанням про минуле, — він підійшов до вікна і задумливо поглянув надвір. — Нашою мовою Велику Війну назвали Одкровеннями.

У мене холод пробіг по спині.

— Високородні завжди були поблизу, наглядаючи й навчаючи. Захищаючи не тільки людей, але й самі землі, — продовжив Принц. — Ми мали багато імен протягом історії, нам навіть поклонялись, як богам, а в якийсь момент називали справедливим лісовим народом — німфами й магічними істотами з іншого світу... якийсь час.

Він тихо засміявся.

— Інші вірили, що ми елементалі — духи, що втілювали природу. Дехто вірив, що ми янголи, божі слуги, у той час, як інші, бачили в нас демонів — обидва варіанти внесені в писання смертними, які ледь розуміли свої видіння й передбачення.

Мені знову перехопило подих. Він говорив про видіння, які були в мене?

— Припускаю, перші Демінієни були всіма цими речами в різних сенсах. Кожне ім’я, що їм давали, підходило якимось чином, — він зробив ковток. — Та Демінієни були древніми, Калісто. Такими самими старими, як і цей світ. Вони були тут, коли першому смертному дарували життя, і гадаю, ми залишатимемося тут ще довго, після смерті останнього.

Нова хвиля тремтіння пройшла вниз по спині. Я підійшла до дивану та сіла.

— Але час невблаганний, і навіть Демінієни не захищені від його впливу, — Принц Торн пив і дивився на мене. — І якщо спочатку Демінієни взаємодіяли зі смертними, настав час, коли це вже не могло продовжуватися. Демінієни більше змістились у роль спостерігачів, але почали втрачати зв’язок із тими, кого захищали. Наймудріший із Демінієнів — на ім’я Мікель — побачив у цьому небезпеку. Він уже бачив це в інших. Як їх змінював час, роблячи холоднішими, менш емпатичними та людяними. А потім почалися ті нещасні випадки.

— Що ви маєте на увазі під нещасними випадками?

— Смерті, — криво всміхнувся він. — Причини були різними. Іноді просто переляк від видовища, як Демінієн забирає життя смертного. Інші випадки траплялися, коли Демінієни намагалися зупинити смертного від завдання шкоди іншим людям, або землям, а в ті часи вдарити смертного... було нечувано.

— Ну, це точно змінилося, — пробурмотіла я.

— Так, змінилося, — він допив вино й поставив склянку в буфет. — Мікель знав, що настав час його братії відступити від людей, відпочити в надії, що коли вони прокинуться, то відновляться. Тож, він наказав їм спуститися під землю та заснути — так вони й зробили. І спали століттями, ставши нічим більшим за забуті міфи та легенди для більшості, і невідомими предками для інших.

Я взяла м’яку плюшеву подушку й пригорнулася до неї.

— Що... що сталося?

Принц Торн замовк на якусь мить.

— Час продовжився. Світ до цього... Світ, що впав... був настільки розвинутим. Будинки, що виструнчувалися, високі, як гори. Їжа, за якою рідко полювали, але розводили й культивували. Міста, що з’єднувалися дорогами й мостами, що простягалися на кілометри. Вулиці переповнені електротранспортом, а не каретами, та залізні клітки, що підіймали людей у повітря й переносили через моря. Світ був не таким, як зараз.