Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 73)
Та дрібка розгубленості, що закарбувалася на його обличчі, коли він був у моїй кімнаті, з’явилася знову. Він схилив голову.
— А які інші Високородні?
— Це... це серйозне запитання?
— Так, — сказав він. — Що ти думаєш про мій вид?
Мені так і кортіло щось бовкнути, але я мудро стулила рота.
Принц Торн вивчав мене.
— Я бачу, що ти маєш власну думку з цього приводу. Поділися нею.
У тисячний раз у своєму житті я побажала, щоб моє обличчя не виказувало моїх думок.
— Я. Я не знаю добре жодного Високородного. Насправді ви єдиний Високородний, з яким я провела хоч якийсь час. Але з того, що я знаю? Що я бачила? Високородні не дуже про нас піклуються, хоч і називають себе нашими захисниками. Тільки подивіться на Бенкети, прекрасний приклад цього.
Він провів великим пальцем по моїй руці.
— А що з ними?
— Бенкети завжди схожі радше на святкування для Високородних, ніж низькородних.
— І чому ти так вважаєш? — усміхнувся він. — Не соромся,
— Припиніть мене так називати.
— Але я заінтригований дізнатися твою думку, і ти таки поводишся вперто, що дуже...
— Так. Знаю. Влучно, — я тяжко зітхнула. — Якщо Король Евр і Демінієни прагнуть довести свою відданість справі захисників, то чому лише кілька днів на рік? Чому не робити цього щодня? Не те що...
Я зупинилась і вирішила, що, мабуть, краще дослухатися поради, яку я дала Грейді, і стулити рота.
— Це не має значення.
— Так, має, — його великий палець застиг на моїй долоні. — Не те щоб, що?
Я похитала головою.
— Не те щоб... ми голодували тільки кілька днів на рік. Зрозуміло, що Двір Високородних має вдосталь їжі, аби ділитись. Упевнитися, що як можна більше ротів не голодуватимуть впродовж року, було б набагато кращим способом показати нам, що Високородні насправді наші захисники.
— І що ти знаєш про голодування? — тихо запитав він.
Я здивувалася. Це був не виклик, а щире запитання. Тому я відповіла чесно.
— Я... я виросла без дому...
— Ти була сиротою? — стривожено запитав він.
Моє серце стислося, але я витримала його погляд. У глибині душі я сподівалася, що він усвідомить, що ми вже зустрічалися, та чекала, коли я зрозумію, чому інтуїція не давала мені розповісти йому про це.
— Я була лиш однією з багатьох. Занадто багатьом не судилося подорослішати, — відповіла я, коли жоден із нас нічого не усвідомив. — Я знаю, що таке засинати та прокидатися голодною, день за днем, ніч за ніччю, коли деякі мають більше їжі, ніж можуть навіть сподіватися з’їсти. Їжі, яку вони просто викидають.
Принц Торн кілька секунд мовчав.
— Мені шкода це чути, Калісто.
Зніяковівши від щирості в його голосі та від власного імені, я відвернулась і кивнула.
— Хай там що, я можу вигадати кращі способи для Короля показати його любов до інших: Високородних чи низькородних.
— Ти говориш, як Бейлен.
Я поглянула на нього.
— Ви знаєте його?
— Я знаю, що він казав те саме, або ж щось дуже схоже, — сказав він, не відповівши насправді, на моє запитання. — Ти ж ніколи не була в жодному із Дворів, правильно?
— Ні. Ніколи не мала честі.
Принц знову провів великим пальцем по моїй долоні.
— Більшість не сприйняли б це за честь.
Я здійняла брови. Він і раніше натякав на те, який його Двір жорстокий. Але те, як він промовив це зараз, відчувалося геть по-іншому.
— Що ви маєте на увазі?
— Я знаю, який вигляд мають Двори здалеку. Занепадницька розкіш від дахів до вулиць, усе в блиску й золоті, — пояснив він. — Але як і з більшістю речей, що гарні ззовні, всередині немає нічого, крім руїни та люті.
Я затремтіла.
— Але твоя правда. Король міг би зробити більше. Усі ми могли б і мали. Упевнений, ми не стикнулися б із цими проблемами із Залізними Лицарями, якби зробили все інакше.
— Це дивно, — сказала я за мить. — І радше... мило.
— Що саме?
— Погоджуватися.
Принц Торн засміявся.
— Я можу вигадати інші речі, щодо яких ми погодимося, і вони набагато кращі, ніж просто милі.
— І тепер ви все зруйнували.
Він засміявся ще більше, і я відчула, як здригнулися мої вуста. Його сміх був майже такий же заразний, як і в Наомі, і це змусило моє серце непевно підстрибнути.
Запанувала тиша.
— Не знаю, наскільки я схожий на інших, але знаю, чим відрізняюсь. Я не змушуватиму тебе до того, чого ти справді не хочеш.
Високородний відпустив мою руку, але його дотик ще залишився та зігрівав мою шкіру. Я відступила, сповнена сумнівами. Ніхто із нас не поворушився. Я стиснула губи й поглянула на двері. Я вагалася, шукаючи причину залишитись, і таки знайшла одну.
— Лорд Бастіан сказав, що Король буде незадоволений, — я подивилася на Принца. — Чим?
Той коротко всміхнувся.
— Моїм рішенням щодо Арчвуду.
— Не розумію, — продовжила я. — Ви ж маєте захищати Арчвуд...
Я замовкла, пригадавши його слова за вечерею. Ми тут для того, щоб визначити, яких заходів...
— Якщо тільки це не був лиш один із варіантів. Спроба вирішити, чи варті ми порятунку, чи... — я не змогла завершити це речення.
— Чи ні, — Принцу не було важко промовити це вголос. Можна було б також зруйнувати Арчвуд.
Прімвіра була б закинута, а вздовж Східного Каналу були б побудовані нові порти. І цей варіант найбільше подобається Королю.
Розділ 26
— Боги, — із жахом вигукнула я й притиснула руку до грудей. — Навіщо вам...? Чекайте. Чому Король буде незадоволений вашим рішенням не руйнувати Арчвуд?