Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 72)

Вражена цим, я не одразу відповіла.

— Ви не так добре знаєте Барона, щоб таке казати.

— Я знаю, що єдина причина, чому він іще живий, це те, що ти сиділа в нього на колінах, а я не хотів би, щоб ти заплямувалася його кров’ю.

У грудях похололо.

— Тому, що він говорив про відрубування вашої руки? Він же лише жартував. Повна дурня. Це було несерйозно.

— Я не це маю на увазі, — він зробив ковток. — Хоча згоден, це дурня.

— Тоді що?

— Він торкався тебе, — відповів Принц. — Мені це не сподобалося.

— Що? Ви хочете сказати, що ревнували?

— Так.

Я засміялася.

— Ви це несерйозно.

Він поглянув мені у вічі.

— А схоже, що я жартую?

Ні, не було схоже. Я витріщилася на нього.

— Чого б це вам, заради богів, ревнувати?

— Я не знаю, — Принц Торн прибрав за вухо пасмо свого волосся. — Незнання стало доволі частим явищем у тому, що стосується тебе. Не певен, дратує це мене чи захоплює.

— Ну, мене це збиває з пантелику.

— Твоя впертість у цьому збиває з пантелику мене.

— Та невже? — коли він подивився на мене, я знала, що він говорив правду. — То ви дійсно не розумієте? Тобто вам на думку ніколи не спадало, що хтось розгнівається після такої вимоги?

— Якби ми з тобою не знали одне одного. Якби я не знав, яке задоволення тобі приносить мій дотик. Тоді так, я міг би зрозуміти чийсь гнів, але це не той випадок.

— Просто тому, що ми знаємо одне одного, і мені приносили насолоду ваші дотики, ще не значить, що я не хочу, аби мене запитали, і не значить також, що мені продовжать подобатися такі речі.

— Але я знаю, що ти хочеш мого дотику, — заперечив Високородний. — Лише кілька хвилин тому твій пульс пришвидшився від збудження...

— Милостиві боги, — я опустила склянку на стіл, щоб не жбурнути її знову. — Повірити не можу, що маю пояснювати те, чому мають вчити з народження...

— Але мене не народжували, — перебив він і насупився.

— Це не має означати... — я замовкла та витріщилася на нього. Мої губи розтулилися. Я раптом згадала те, про що говорила йому раніше у своїй кімнаті, — нездатність на співчуття. Під це підпадало багато речей, окрім турботи про інших. Розуміння. Уважність. Емпатія. Без співчуття існувала лиш... — Логіка.

— Логіка? — повторив він.

Я кивнула.

— Демінієни керуються логікою, а не емоціями? Здається, Принц Торн замислився над цим.

— Можна й так сказати.

Але логіка була холодна, а він — не такий.

— Учора ви запитали мене, чи хочу я приєднатися до вас у ванні. Ви не просто припустили, що я хотіла цього.

— Я знав, що ти цього хотіла, — сказав він і звузив очі. — Але відчув, що ти нервуєшся, — від непевності й збудження ти уривчасто дихала.

— Можете ніколи в житті не казати більше «збудження»?

— Чому? — у його очах підсвітився синій колір. — Бо правда про те, як ти почуваєшся поруч зі мною, тебе непокоїть?

— Можливо. О, я не знаю. Може, мені не потрібно, щоб ви згадували про це що п’ять секунд?

Він опустив підборіддя.

— Тож ти визнаєш, що я тебе збуджую?

Я розтулила рота.

— У мене сильне відчуття, що ти зараз збрешеш, — сказав він і злегка всміхнувся. — І скажеш, що не насолоджуєшся часом зі мною.

— Так, чи ні, це не має значення. Ви завжди маєте запитувати.

— Навіщо?

— Навіщо що?

— Навіщо, якщо ми обоє й так знаємо, чого хочемо?

Я роздратовано зітхнула, але відчайдушно намагалася стриматись.

— Бо ви не повинні припускати, що це ніколи не зміниться. Воно може. Це може змінитися будь-якої миті з багатьох причин.

— Хм, — промовив він. — Припускаю, що в такому випадку, я маю докласти зусиль, аби переконатись, що це ніколи не зміниться.

Я стисла губи.

— Я не до цього вела.

— Ні?

Я зітхнула.

— У мене таке відчуття, що ми розмовляємо різними мовами.

Він допив вино та знову всміхнувся.

— Тож, на’лей, чи хотіла б ти скласти мені компанію сьогодні, а також після мого повернення?

Я витріщилася на нього

— Що? — якимось чином він опинився ближче, менш ніж за півметра від мене. — Я роблю, як ти й попросила. Запитую.

— І чому ви зараз запитуєте?

— Тому, що для тебе важливо, аби я це робив.

Я дещо здивувалася.

— Ага, для цього трохи пізно, враховуючи, що ви мене викрали.

Принц Торн засміявся.

— Ти не викрадена й не в полоні. Якщо хочеш піти...

Він здійняв руку й торкнувся моїх пальців. Здивована доторком наших рук, я подивилася вниз. Я відчула... я не чула й не відчувала нічого, що не було б моїм власним. Він стис мої пальці та поглянув мені в очі.

— Я не зупинятиму тебе, Калісто. Я не... — він трохи насупився.

— Ви не що? Не такий, як інші Високородні?