Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 71)
— Скалка в моїй дупі.
Лорд Бастіан засміявся.
— Що ж, не розважайтеся сьогодні занадто. Скоро вже ранок, і він буде раннім.
Принц кивнув у відповідь. Лорд усміхнувся, вклонився й зник за дверима.
— Він... інший, — пробурмотіла я.
— Це ще добре сказано, — Принц зачинив двері. Не торкаючись їх.
Я ковтнула.
— Ви інший.
— Це теж ще добре сказано,
Я почувалася трохи ніяково наодинці з Принцом.
— То, чому ж цей ранок буде раннім? Ви передумали й від’їжджаєте на світанку зустрітись із військом?
Принц Торн засміявся.
— Не бійся. Я не покину тебе так швидко. Завтра я зустрінуся з жителями Арчвуду, щоб навчати тих, хто може й хоче захищати власне місто.
— Ого, — прошепотіла я й стисла руки докупи.
Він подивився на мене.
— Здається, тебе це бентежить.
— Так і є. Не те щоб я забула, що наближається. Просто, коли я чую про це, воно стає більш реальним. І я не боялася б вашої відсутності, — я поглянула повз нього, прикусила губу та зсунулася в бік. — Я чекаю на неї з радістю.
— Не роби цього.
Я знову подивилася на нього.
— Я не радив би тобі тікати, — промовив він і пройшов у кімнату.
— Тому, що ви мене зупините?
— Тому, що я поженуся, — він відстебнув ремені, що тримали короткий меч на його спині. — І я тебе впіймаю.
Я напружилася.
Принц зупинився й зняв із себе меч.
— Але, можливо, саме цього ти й хочеш, — він кинув його на скриню. — Побігти. Щоб я погнався.
Небажане збудження ввірвалося в мою кров. Це був ще один доказ того, що зі мною щось дуже, зовсім було не так. Я ковтнула та не поворушилася.
— Я цього не хочу.
Високородний відстібнув портупею й всміхнувся.
— Чого ж ти хочеш,
— Не цього.
Його сміх скидався на темний дим.
— І що ж, на твою думку, це таке?
— Думаю, я маю стати вашою особистою худобою.
З нього вирвався короткий смішок.
— Моїм чим?
— Ви хочете мене, аби живитися. Ви самі сказали це...
— Це не єдина причина, — перебив Принц. — Твій барон попросив якусь причину. Я назвав йому одну.
— Тоді чому? — я зупинила себе. Його причини не мали значення. — Я ні на що не погоджувалася.
Він поклав зброю й скинув чоботи. Вочевидь, цього разу Високородний не мав на собі малого арсеналу для роззброєння.
— Я не так це пам’ятаю.
— Перепрошую? Ви не так це пам’ятаєте? — я витріщилася на нього, не вірячи власним вухам. — Я впевнена, що висловилася доволі чітко.
— Так. Дуже чітко, — він схилив голову набік. — Так само чітко, як ти кінчила на моїх пальцях, — навіть не один раз, а двічі.
У мене щелепа відвисла, коли жар заполонив щоки й дещо нижче, глибоко в мені, де моє тіло, вочевидь, не знало сорому.
Ніздрі Високородного розширилися, а очі засяяли — я знала, що навіть на відстані він відчув це бажання.
Я заскреготіла зубами.
— Не розумію, як це пов’язано з цією домовленістю, на якій ви наполягаєте.
— Цілком точно пов’язано, — він зник на мить, а тоді з’явився, тримаючи пляшку й дві склянки.
Затамувавши подих, я спостерігала, як Принц зупинився біля маленького столика та налив нам напої.
— Тоді, якщо це так, у цьому маєтку й навіть Арчвуді є багато тих, хто б радо опинився на моєму місці.
Він поглянув на мене.
— Та чи жбурнув би хтось із них у мене склянку?
Я коротко вдихнула.
— Імовірно, ні, що має стати для вас полегшенням.
— Але не стає.
Я кліпнула, непевна, що сказати на це, — він дійсно хотів, аби йому в голову жбурляли тупі предмети? А значить Клод не помилявся щодо цього.
— І я також знаю, що ніхто з них не нагадував би мені вишні та не смакував би так добре на моїх пальцях, — продовжив він і запропонував мені випити. — І жоден із них не загадка для мене.
— У мені немає нічого, що можна було б вважати загадкою, — я вирячилася на склянку та взяла її з його рук.
Принц Торн подивився на мене таким палким поглядом, що важко було встояти.
— Чому ти так проти цієї домовленості? — насупився він.
Я зробила ковток. Напій виявився якимось сортом темного вина.
— Будь ласка, не кажи, що закохана в Барона.
Цього я не очікувала.
— А якщо так?
Його щелепа стиснулася.
— Тоді ти марнувала б почуття на чоловіка, який на них, очевидно, не заслуговує.