Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 69)

Лорд Бастіан перемістився так швидко, що я навіть не відстежила його рух. Однією рукою він вхопився за двері й не дав мені їх зачинити.

— Чи можу я поцікавитися, що саме не так? — Високородний опустив підборіддя. — Врешті-решт, Тор запитає.

— Тор? — пробурмотіла я.

— Скорочення від Торн. Він біситься, коли ми так його звемо, тож, звісно, ми тільки так і робимо, — підморгнув мені Лорд Бастіан.

— Ого, — я навіть не знала, що вигадати. — У мене... головний біль.

— Ох, розумію, — лорд вишкірив рівні білі зуби. — Здогадуюся, цей головний біль дуже сильний. Можливо, навіть, якби ви його описали, то сказали б, що він десь два метри й один сантиметр заввишки?

Я нічого не відповіла.

Лорд Бастіан засміявся.

— Я передам йому, що ви... не дуже добре почуваєтеся, — він відпустив двері та відступив, знову склавши руки за спиною. — Дуже сподіваюся, що ваш головний біль не посилиться. Гарного вечора.

— Гарного вечора, — я зачинила двері та застигла, бо почула, як лорд розреготався в коридорі.

Зрозуміло, що він мені не повірив. Чи, якщо точніше, вгадав причину мого уявного болю.

Але Принц Торн покаже себе ослом, якщо відправить ще когось, чи прийде сам, коли дізнається, що я погано почуваюсь. Я не була впевнена, що це стримає його надовго, але принаймні мала ніч, аби обдумати, як я маю діяти й що я можу зробити. А можливо, більше часу, оскільки він сказав, що має поїхати та зустріти військо.

— Чи справді ти хочеш, щоб він не приходив? — прошепотів цей набридливий голос.

— Так, — прошипіла я та роззулася. Босоніж по м’якому килиму перетнула передпокій, підійшла до буфета й налила собі віскі. Цей напій був найкращим із того, що можна було знайти в Арчвуді: ніжний і м’який, з ледь відчутним присмаком алкоголю. Чи так всі казали. Я все ще відчувала його пекучий смак, але випила віскі одним ковтком і після його опіку облизнула губи.

Мене це не дуже заспокоїло, тому я налила собі ще півсклянки й підійшла до вікна. Я вдивлялася повз золоті душі, що витанцьовували в нічному небі.

Військо Принца буде в Арчвуді вже до розпалу Бенкетів. Тож, скільки мине часу, перш ніж сюди дістануться Залізні Лицарі? І думати було не потрібно, аби зрозуміти, що це стосувалося радше важливості порту та Двору Високородних, ніж людей, що називали Арчвуд своїм домом.

Я прихилилася щокою до вікна й замислилася над тим, про що подумають люди, побачивши сили Високородних і дізнавшись про небезпеку із Західних Земель. Вони перелякаються та жахнуться. Я проковтнула віскі й цього разу зраділа його опіку. Аристократи, ймовірно, покинуть місто допоки загроза не мине. Багато хто має родини в інших містах і засоби туди дістатись. Але найбідніші жителі Арчвуду — шахтарі, працівники доків і робітники... Усі, хто підтримує місто з його портами та забезпечує їхнє функціонування... Для них не було легкої втечі. Вони мали виборювати кожен день...

Я відчула раптову зміну в кімнаті. На потилиці піднялися крихітні волоски — повітря сповнилося напругою. Від тихого клацання на моїй шкірі виступили сироти. Це був характерний звук замка.

З серцем, що затиналось у грудях, я повільно розвернулася до дверей і опустила склянку. Цього просто не могло бути.

Двері з розмахом відчинились, і там був він — з широко розставленими ногами, розправленими плечима та зав’язаним назад волоссям. Обладун-ки все ще закривали його груди. Справжній воїн, і тільки одне було зрозумілим.

Принц Торн прийшов завойовувати.

 

Розділ 25

 

Принц Торн зайшов усередину. На золотому руків’ї кинджала, пристебнутого до його грудей, відбилося світло моєї кімнати.

Я не думала. Мала б, але просто зреагувала.

Я жбурнула склянку в Принца Вітрусу.

Зробивши це, усвідомила, що й гадки не мала, наскільки насправді безрозсудна та дурна.

Склянка застигла в повітрі за кілька метрів від Високородного.

Я швидко вдихнула й витріщилася на нього.

— На’лей, — м’яко прохрипів Принц Торн. У його очах сяяв розкішний синій колір. Склянка розбилась об ніщо — повне ніщо. Не залишилося навіть крихітних осколків. Він просто її знищив.

Я нервово відступила.

Він посміхнувся, а я затремтіла, як якась здобич, котра усвідомила, що не тільки зустрілася віч-на-віч із досконалим хижаком, але й роздражнила його.

— Маєш хорошу руку, — сказав він. — Проте, краще б я дізнався про це за обставин, що не включали б предмет, запущений мені в голову.

Серце закалатало так швидко, і я перелякалася, що воно зараз вилетить з моїх грудей.

— Це... це випадковість.

— Справді? — не дуже повірив Високородний.

Я ковтнула та кивнула.

— Склянка просто вислизнула з пальців.

Він здійняв брову.

— Вислизнула аж крізь кімнату?

— Ви злякали мене, — захищалась я, повністю усвідомлюючи сміховинність виправдання. — Я не очікувала, що хтось відчинить двері й увірветься. Хоча мала б. Здається, це вже стало вашою звичкою.

— Ти погано знаєш мої звички, — скривився Принц. — Але я знаю, ти маєш звичку брехати, що мені дуже подобається.

Я застигла.

— Не погоджуся з вами. Я знаю принаймні дві ваші звички. Уриватися в місця, куди вас не запрошували, та наполегливо ображати мою честь щоразу, коли ви мене бачите.

— Яка ж це образа твоїй честі, коли це правда? — заперечив він. — Можливо, це ти ганьбиш себе брехнею.

Я розізлилася.

— Чому ви тут, Ваша Високосте?

— Ми маємо домовленість.

— Не маємо, але суть не в цьому. У мене головний біль.

— Так, десь два метри й один сантиметр заввишки?

Я витріщилася на нього.

— Не я це сказала.

— Знаю. Це слова Лорда Бастіана, — Високородний оглянув кімнату, примітивши оком моє взуття й відкорковану пляшку віскі. — Він завжди зменшує мій зріст на кілька сантиметрів, щоб я не був вищим за нього.

Я звела брови й похитала головою.

— Хай там як, у мене все ще болить голова, і я не в настрої скласти вам компанію на сьогодні.

Райдужки із завитками зупинилися на мені.

— Ми обоє знаємо, що це не так.

— Звідки вам знати? — я схрестила руки. — Ви хочете сказати, що можете так на когось налаштуватись, щоб аж відчувати, коли в них болить голова?

— Ні, — тихо й м’яко засміявся Принц Торн. — Я просто тобі не вірю.

— Що ж, це грубо.

— Правда ніколи не груба, тільки небажана, — він похмуро всміхнувся й я відчула, як роздратування поколює мою шкіру. — Ти маєш такий вигляд, ніби хочеш зараз жбурнути в мене й пляшку віскі.

— Це було б марнуванням хорошого напою, — випалила я.

— І було б набагато складніше вдавати, що вона просто вислизнула з пальців, — він підійшов ближче так тихо, як він вмів. — У нас домовленість. Ти збираєшся її дотримуватися?

— Ні, — я задерла підборіддя. — Бо в мене немає жодної домовленості, якої би мала дотримуватись.