Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 68)

За мить у Наомі все змінилося. Зникла дражлива спокусниця, і на її місці з’явилася нашорошена тигриця.

— Що сталося минулої ночі, Ліз?

— Нічого, чого я не дозволила — нічого, чого б я не хотіла, — запевнила її. — Він... я не знаю. Не такий, як я очікувала.

— Його називають...

— Чудовиськом. Знаю, але він... — Принца Торна можна було описати багатьма словами: обурливий і самовпевнений, вимогливий і дратівливий, та він не був чудовиськом. — Не думаю, що багато з того, що про нього говорять, це правда.

— Серйозно?

— Так. Чесно.

— Добре, — розслабилася дівчина. — Було б дуже неприємно загинути в процесі відрубування члена Високородного принца.

Я розреготалася.

Наомі схрестила руки.

— Думаєш, я брешу?

— Ні. Тому й сміюся.

— Це ідеальний спосіб відволіктися, — вона злегка штовхнула мене ногою. — Мені потрібна кожна найдрібніша соковита подробиця про те, як страхітливий Принц Вітрусу виявився не тим, чого ти... очікувала.

Наомі підморгнула мені.

— І, напевно, ти маєш мені показати, як саме.

— Ну, на це може не вистачити часу, — нервово сказала я. — Це ще не все. Принц попросив — і я використовую слово «попросив» у найпростішому розумінні — щоб я склала йому компанію, допоки він в Арчвуді.

Вона кілька разів кліпнула.

— Серйозно?

— На жаль, — я схопилася за край канапи.

Вона замовкла на якусь мить.

— Так, я не вірю, що вчора майже нічого не сталося. Що такого зробила ти з власної волі, що вразила його аж настільки, і він попросив про таке?

— Повір мені, він не був вражений, — вочевидь, він не був такий вже вражений, якщо не повірив, що я досвідчена, як би я не прикидалася. — Гадаю він... Знаєш, чесно не знаю, чому. Я не бачу в цьому жодного сенсу.

Дівчина підійшла до канапи та сіла біля мене.

— Очевидно, що ти від цього не в захваті. Хіба ти не... насолодилася часом із ним?

— Справа не в цьому, — я відкинула з лиця пасмо волосся. — Я насолодилась.

— Але?

— Він не зовсім попросив, Наомі. Скоріше вдав, що це прохання. Він чітко дав зрозуміти, що не прийме відмови.

— Я, чесно кажучи, здивована, що він взагалі вдав... І я знаю, що справа не в цьому.

Я витріщилася на подругу, а та додала:

— Я просто ніколи не чула, щоб Високородні колись про щось просили.

Як і я.

— Мені не подобається, що він вважає, що може вимагати таке. І мені все одно, принц він, чи ні. Це не повинно мати значення.

— Ні, не повинно, — погодилась вона й поглянула на мене. — І мене б це теж вибісило. Ти на це погодилася?

— Не те щоб, — зітхнула я.

— І що сказав на це Клод? — запитала Наомі, а тоді пирснула. — Але знову ж таки, що він насправді міг сказати? Високородним ні в чому не відмовляють.

— Саме так, — пробурмотіла я. — Але от що дивно. Клод завжди поводився так, ніби біля Високородних мені небезпечно, адже вони можуть звинуватити мене у використанні магії кісток.

І я ніколи справді не думала, що це єдина причина. Гадаю, він також боявся, що хтось інший, не знаю, переманить мене... але він чомусь зрадів проханню Принца.

— Я... — Наомі зморщила носа. — Це дивно.

— Ага.

Вона ще трохи мовчала.

— Що ти робитимеш?

— Не знаю, — я відкинулася на подушки та склала руки. Думки розбігалися. Я знала, що було б нерозумно відмовляти Принцу. Тож я мала діяти обережно. — Але якщо він вважає, що я просто підкорюсь, і зроблю це простим для нього... На нього очікує величезний сюрприз.

 

 

 

Незадовго до того, як Наомі пішла, у двері моєї кімнати постукали. Я не хотіла, щоб вона опинилася в епіцентрі подій, коли Принц Торн прийде за мною. Я й гадки не мала, що робитиму, не кажучи вже про поведінку Принца.

Але за дверми був не він.

У коридорі стояв і злегка всміхався Лорд Бастіан.

— Добрий вечір, — привітався він і трохи вклонився. Я втупилась у кинджал, який був пристебнутий до його грудей. — Я маю провести вас до Принца Торна.

Я напружилася та притримала двері. Не знала чому, але те, що Принц Торн прислав іншого, щоб провести мене, дуже неприємно мене вразило.

— Він не зміг прийти сам?

— На жаль, ні, — Високородний склав руки за спиною. — Він трохи запізнюється й тому попросив, щоб я прийшов замість нього.

— Перепрошую, що витратила ваш час, — обережно промовила я, бо гадки не мала, як відреагує лорд. — Але я не приєднаюся до Принца Торна сьогодні.

Той здійняв темні брови.

— Не приєднаєтеся?

— Ні. Не дуже добре почуваюся, — відповіла. — Йому доведеться самому себе розважити.

Масляне світло настінного бра в коридорі виблиснуло на гладкій, темній шкірі Високородного.

— Чи можу я тоді вам чимось допомогти?

— Перепрошую?

— Ви недобре почуваєтеся, — зелений колір у його очах так пояскравішав, що я вже не бачила інших кольорів. — Можливо, я можу вам щось принести?

Я швидко кліпнула.

— Дя... — я зупинилася, і Лорд Бастіан ще ширше всміхнувся. — Я ціную вашу турботу, але в мене є все необхідне.

— Ви впевнені? — наполягав він. — Мені було б зовсім неважко.

Я кивнула та спробувала зачинити двері.

— Ще раз перепрошую, що витратила ваш час, мілорде. Бажаю вам гарного вечора.