Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 67)

Він здійняв брову.

— Хороше питання, хіба ні?

Нехороше. Взагалі.

— Я не хочу йти з ним і бути — бути в його волі та підкорятися його наказам.

— Мені здається, що виконувати його накази й підкорятись його волі включатиме лише буття під ним, — відповів Клод.

Попри свій гнів я знову відчула, як гострий спалах бажання пройшовся мною, і мені так і закортіло тріснути себе.

— Мені хочеться жбурнути в тебе цією пляшкою. Клод засміявся.

— Твоя гаряча рука має трохи перепочити. Перед зустріччю з Принцом. Щось мені підказує, що це може сильно його завести.

— Боги, — відкинулась я в кріслі. — Що, як він подумає, що я заклиначка?

— Але ж це не так.

— Це не зупиняло вас у минулому від хвилювання, що Високородні звинуватять мене в цьому, — нагадала йому я.

— Так, але він так не подумає, — сказав барон.

— І звідки ви це знаєте?

— Просто знаю, — промовив Клод. — Він принц. Якщо хтось і знатиме, то саме він.

Я не була впевнена, чи мало це значення. Прикусивши нижню губу, я намагалась стримати хвилю розчарування.

— Я навіть не знаю, чому він цього хоче.

— Я можу навести кілька причин, — сухо зазначив Клод.

Авжеж, він міг. Я знову похитала головою та задивилася на вигнуту стелю й золоті прожилки. Минуло кілька митей. Я поглянула на Барона.

Він не зводив очей із майже порожньої склянки.

— Ти справді не хочеш до нього йти?

Я замислилася.

— Чесно, — наполягав той. — Я хочу чесної відповіді, Ліз.

Я знизала плечима. Не знала, як на це відповісти. Коли я хоч трохи думала про Принца — мого Високородного принца — у голові плуталися думки й почуття.

— Якби він просто запитав мене, чи хотіла б я скласти йому компанію, допоки він тут, я могла б вам відповісти. Але він не запитав, тож я не можу.

— І якби він запитав, ти сказала б... так?

Я змовчала.

Клод здійняв брову.

— Він принц, Ліз. Їхнє розуміння прохання, це, в принципі, те, що ти побачила.

— І?

— Більшість лордів навіть не питали б, не те, що принц. Чорт, більшість Високородних, не подумали б двічі. Просто примусили б тебе, а тоді взяли.

Я опустила підборіддя й втупилась у нього.

— І?

— Ти гаєш час, Кицю, — він схопив пляшку бренді й підвівся. — Готуйся.

Я не поворушилася.

Клод тяжко видихнув, перетнув залу та зупинився перед дверима.

— З Грейді все буде добре, доки ти з Принцом. Я обіцяю.

Я заплющила очі й ледь стримала раптові, дурні сльози. У залі стало так тихо, що я могла б подумати, що Клод пішов.

Але Барон цього не зробив.

— Це добре, Ліз. Сподіваюся, ти це зрозумієш, — сказав він. — Бо Принц Вітрусу зможе дати тобі те, чого не можу я.

— І що ж це?

— Усе.

Я витерла долонею сльози під очима й розвернулася до дверей.

— Що...?

Там було пусто.

Барон пішов.

 

Розділ 24

 

— Навіть уявити цього не можу, — прошепотіла Наомі. Вона стояла біля вікна в моїй кімнаті та обіймала себе за плечі. — Думати про те, що буде облога... війна.

Частина мене вважала, що, можливо, я не мала б розповідати їй те, що дізналася про військо Західних Земель, коли перетнулась з нею після виходу із зали. Не тому, що вона розповіла б це іншим і здійняла паніку. Я знала, що вона цього не зробила б. Мені просто не подобалося бачити, як моя подруга переживає — боїться.

— Знаєш, коли я сказала, що сподіваюся, що тут буде кілька лордів до Бенкетів, — подивилася на мене Наомі. Блідо-лавандовий колір її сукні яскраво контрастував із нічним небом за вікном, — я не мала на увазі ціле їхнє військо.

— Знаю, — сказала я, сидячи на канапі та підібгавши під себе ноги. На серці було важко.

— Ти вже розповіла Грейді? — запитала вона.

Я похитала головою. Я хотіла. Але побачити зараз Грейді, значило б, що я маю розповісти йому про нову домовленість — щось, що я знала — він не сприйме добре. Мені потрібно було б якось переконати його, що я погодилася скласти компанію Принцу. Та, вочевидь, я була не така вже переконлива, коли справа стосувалася почуттів. Я все ще не могла повірити, що Клод знав, чому я залишалася в Арчвуді, що він завжди знав. Я гадки не мала, що про це думати та як почуватись. Не знала, чому це мене... засмутило. Не могла навіть усвідомити, коли мала справитися з цим.

Я перевела погляд зі своєї рубінової прикраси на двері. Година майже спливла. У животі скрутило.

— Коли Клод викликав мене вчора, то відправив до Високородного, що випереджав військо. Клод ще не знав, чому прибули Високородні, і тому попросив мене дізнатися.

Наомі розвернулася до мене та здійняла витончені брови.

— Боги, і ти розповідаєш мені про це тільки зараз? — обурилася вона. — Я очікувала б тебе з такою новиною із самого ранку. Я в тобі так розчарована.

Я розпрямила ноги й посунулася на край канапи.

— Не розчаровуйся, нема про що розповідати.

— Не бреши мені, Ліз. Має бути багато чого, — вона усміхнулася та підійшла до мене. — Якщо тільки ти не використала вчора «Довгу ніч»... На Високородному лорді...

— Я й не пробувала. Не була певна, чи спрацює, тому не ризикнула, — сказала їй. — І це навіть не лорд. Це Принц.

— Принц? — повторила вона та роззявила рота. — Той самий Принц Вітрусу?

Я кивнула.

— Святі печериці. Мені треба хвилька, щоб це переварити... Чекай, — вона сміливо подивилася мені у вічі. — Щось... щось сталося, коли ти була з Принцом?