Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 66)
— Мене насправді радує вимога Принца.
Я кліпнула.
— Що?
— З ким ще тобі буде безпечніше, ніж з Принцом Вітрусу, — пояснив він.
Мої пальці стиснули спинку стільця.
— Мені не потрібна безпека.
Клод звів брови.
— Гаразд, це прозвучало неправильно, — сказала я. — Що я маю на увазі, то це те, що мене не потрібно оберігати.
— Вочевидь, потрібно.
Я застигла.
— Я в безпеці тут. Обіцяю...
— Я навіть не про це говорю, — перебив він. — Вейн Бейлен і Залізні Лицарі прямують сюди. Ти сама це сказала. Він наближається.
Що ж, я не була певна, що моє передбачення стосувалося Бейлена, але суть не в цьому.
— Нам може пощастити, і чиста сила королівського війська переконає Західні Землі й Залізних Лицарів відмовитись від спроби захопити Арчвуд.
Клод пирхнув.
— Про Бейлена можна говорити всяке, але його точно не можна легко переконати. Якщо він отримав наказ взяти Арчвуд в облогу, він йому слідуватиме.
— Звідки вам знати?
Барон нічого не відповів.
Напруга опустилася на груди, й одразу ж мої чуття відкрились. У голові виникла нитка, та інтуїція витягнулась. Я підійшла до тієї сірої стіни й штовхнула.
— Ви його таки знаєте!
Клод незадоволено подивився на мене.
— Не читай мене, Ліз.
— Я перепросила б за це, але, боги, якщо ви знаєте Командувача Залізних Лицарів, чи не здається вам, що ви мали б повідомити про це Принца Торна, перш ніж він, чи Король дізнаються про це від когось іншого? — я впала на крісло. — Якщо вони дізнаються...
— Я висітиму на шибениці? — грубо засміявся Клод. — Повір мені, я знаю.
Він відкинув голову й поклав її на спинку крісла.
— Ми взагалі-то родичі, Ліз. На щастя, він мій такий далекий кузен, що важко прослідкувати, де саме перетинаються гілки нашого родинного дерева.
Якби я не сиділа, то впала б.
— Якщо ви родичі, — я поклала руку на стіл, — то по чиїй лінії?
— Батьковій.
— Тоді це... це має означати, що він
Клод здійняв у відповідь свою склянку та засміявся.
— Вибач, я так люблю, коли ти дивуєшся. Це така рідкість.
Я відкинулась у кріслі.
— Що ж, мабуть, це пояснює, чому він об’єднує сили з Високородними — щось, про що ви вдали, ніби й гадки не мали.
— Я не вдавав. Я теж... здивований цим, та Бейлен не... — він заплющив очі. — Ми багато часу провели разом, коли я ще був хлопчаком.
— Він із Міжзем’я? — запитала я. — Як він опинився в Західних Землях, смертний, що командує військом Двору?
— Він зіркородний, — відповів Барон і я нахмурилася. Не лише тому, що це мені нічого не сказало, а ще й тому, що ця фраза здалася трохи знайомою. — Але нічого із цього зараз не має значення. Що має, так те, що Бейлена не переконати, і немає безпечнішого місця, ніж поруч із Високородним принцом.
Я все ще була приголомшена тим, що Командувач Залізних Лицарів був його родичем. Це було важливіше за вимогу Принца Торна.
— Тоді Бейлен знає, що ви Барон Арчвуду. Ви сім’я.
— Сім’я — це ще не все, — пробурмотів він і задивився на свічки. — Не тоді, коли справа доходить до...
Клод похитав головою.
— Є речі набагато сильніші за кров.
Мене наче блискавою вдарило: в голові промайнула Мейвен і те, що Барон знав про мої здібності: сірий щит, що захищав їхні думки.
— Звідки ви знали, що легше зламати щит Високородного, який не є принцом?
Той насупився.
— Що?
— Сьогодні вранці ви сказали це.
Він зробив ковток.
— Я чесно, гадки не маю, про що ти.
Я не повірила йому.
— Як ви могли...
— Ти маєш готуватися, Ліз, — перебив мене Клод. — Принц повернеться за тобою, і в тебе обмаль часу.
— Мене це зараз не хвилює.
Він посміхнувся.
— Ми обоє знаємо, що це неправда.
— Гаразд, хвилює, але ми повернемося до цього безглуздя за хвилину.
— Безглуздя? — засміявся він. — Я навіть не знаю, чому ти так опираєшся. Здавалося, ти дуже насолоджувалася його увагою. Не думаю, що колись бачив, щоб хтось кінчав так сильно, як ти оце зараз.
Я зашарілась і пробурмотіла:
— Сумніваюся, що це правда.
— Ну ж бо, Кицю. Нічого, що я робив своїм членом чи язиком, навіть не зрівняється з тим, що він виробляв пальцями, — сказав Барон. — Навіть я визнаю, що ніколи не доводив тебе до такого екстазу.
— Не можу повірити, що ми взагалі про це говоримо, — я потяглася за пляшкою вина, що залишилося на столі, і випила прямо з неї. — Ніщо з цього не має значення, Клоде. Я не річ, яку можна дати або взяти.
— І ніхто тобою не володіє. Ти достатньо чітко висловилася про це за вечерею, але ти... — вказав він на мене. — Ти помиляєшся. Нами всіма володіє Король. Ми його піддані, плоттю й духом.
— Гаразд, ну, крім цього, — я стисла горло пляшки, — він хоче використовувати мене, щоб живитися, Клоде.
— Я щиро сумніваюсь у тому, що це єдина причина, Ліз. Є безліч способів живитися, які не вимагають від нього використовувати тільки одну людину.
— Тоді чому я?