Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 65)
— Синець був у неї на зап’ястку, — перебив мене Принц Торн. — Вона сказала, що вдарилася в саду.
— Так і було, — я спопелила його очима.
На нього це не подіяло.
— Такий дивний для саду синець, який дуже нагадував відбиток чиїхось пальців.
— Ліз, що сталося? — запитав Клод, сильніше стискаючи стіл.
Я здійняла підборіддя.
— Як я вже сказала — нічого.
Клод схилився вперед і стиснув зуби.
— Високородні не можуть брехати, а
— Я й не кажу, що він бреше, — я схрестила руки та відчула, як почервоніли мої вуха. — Я навіть не помітила синця, тож припустила, що вдарилася десь у саду.
— Хм, — засумнівався Принц Торн. — Не знав, що рослини мають пальці й можуть схопити когось достатньо сильно, щоб залишити синець.
— Ніхто не питав вашої думки, — гаркнула у відповідь.
Принц повільно перевів погляд на мене.
— Ліз, — цього разу Клод прошипів, — ти знаєш краще.
Я знала.
Я знала краще, бо відчувала стукіт серця, коли дивилася Принцу Вітрусу в очі. Я не раз переступала межу, цього разу щось точно пішло не так. Я завмерла. На шкірі виступили сироти. Повітря згустіло, а полум’я застигло. Мій довгий язик уже точно накликав на мене біду.
Але Принц Торн... він усміхнувся.
У животі все перевернулося.
Ця усмішка, якою Високородний мене обдарував, не була напруженою чи холодною, а навпаки — широкою й щирою. Його обличчя пом’якшилось, і я замилувалась, який він був гарний.
— Запевняю, що вона не хотіла вас образити, — пробелькотів Клод. Я майже розсміялася від іронії того, що йому довелося мене захищати. — Вона іноді висловлюється гаряче й... не думає про наслідки.
— Я не образився.
В очах Принца знову спалахнув синій колір.
— Зовсім навпаки, якщо чесно, — додав він.
Я захитала головою, не здатна в це повірити: він видавався таким... задоволеним, і це просто, ну, якось ще більше непокоїло.
— Ваше розуміння дуже цінне, — сказав Клод і сів. — Запевняю вас, що я не маю жодного стосунку до синця на її руці. Але я розберусь із цим.
— Радий це чути, — Принц Торн знову постукав пальцями по столу. — А як щодо мого прохання?
Прохання? Це була радше вимога.
— Я поїду післязавтра, щоб зустріти своє військо та супроводити сюди, — продовжив він. — Подорож займе кілька днів, але допоки я тут, я хочу, щоб вона була зі мною.
Клод знову налив собі бренді, стиснув склянку й зробив ковток. Я помітила, як побіліли кінчики його пальців.
Усередині мене повільно наростала тривога.
— Я не маю нічого проти вашого прохання, — оголосив Барон.
— Що? — скрикнула я, повертаючись до нього.
— Прекрасно, — Принц кивнув Клодові, піднявся, повернувся до мене й усміхнувся. — Тоді домовилися.
Я трохи відступила й врізалася в стіл.
Високородний усміхнувся ще ширше.
— Маєш годину на збори, — промовив він і торкнувся моєї руки. — 3\З нетерпінням чекатиму нової зустрічі.
Мене мов заціпило, і я мовчки спостерігала за тим, як Принц Вітрусу вийшов із зали. Я навіть не могла поворухнутися та просто застигла на місці.
— Як ви могли сказати йому, що не маєте нічого проти? — розвернулась я до Барона.
Тоді крізь гнів нарешті прийшло усвідомлення — Високородні могли взяти що завгодно, навіть у
— Ви не мали вибору, — визнала я, але він міг... він міг сказати, що проти.
— Він залишив нам вибір, Ліз. Навіть якщо на це не схоже, ти знаєш це, — Клод подивився на мене крізь спокійне полум’я свічок. — Він міг просто примусити нас погодитися.
Так, Принц міг це зробити.
— Хіба це має значення?
— Це завжди повинно мати значення, — м’яко відповів Клод і зробив черговий ковток бренді.
Це мало значення минулої ночі, але то було інше.
— Що за дурня! — закричала я. — Я не можу...
— Хто? Хто поставив тобі синця? — запитав Клод.
Я не могла повірити, що йому спало таке на думку, коли він буквально передав мене Високородному принцу.
— Це зараз не дуже важливо.
— Я із цим не згоден. Я хочу знати, хто.
— Це не...
— Відповідай! — скрикнув Клод і вдарив кулаком по столу. Я підстрибнула. Він глибоко вдихнув і відвернувся. — Вибач. Я знаю, що не ідеальний, і багато чого міг би зробити краще, коли справа стосується тебе — усього цього.
Барон окинув рукою залу та поглянув на мене.
— Але особливо тебе. Богам відомо, що я хочу більшого для нас, для тебе. Та я знаю, чому ти залишаєшся тут, Ліз. Я знаю.
Я замовкла й відчула клубок у горлі.
— Страх знову опинитися... що ви з Грейді знову житимете на вулиці... Жити із цим жахливо, і мені пощастило ніколи цього не знати, — він сумно засміявся. — Але я користувався цим страхом. Отримував із нього вигоду, коли мав би робити зовсім протилежне.
Я... не могла повірити в те, що почула. Я не думала, що він... це усвідомлював. Що він знав. Клубок збільшився.
— Хотів би сказати, що я хороша людина, але знаю, що це не так, — продовжив
Я ледь стримала сльози й схопилася за спинку крісла.
— Ви... ви дали мені це.
— Вочевидь, ні, — він подивився мені в очі. — Це Хаймел?
Я вагалася, бо, як відомо богам, я не хотіла захищати цього покидька, але боялася, що він зробить, якщо Клод піде проти нього. З Грейді. Навіть із Бароном.
— Ні, — відповіла я. — Чесно, гадки не маю, звідки він. Клянуся.
Барон довго мовчав.
Нарешті він здійняв склянку, проковтнув солодкий напій і промовив: