Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 64)
Принц Торн підніс лискучий палець до рота і, дивлячись мені в очі... глибоко засмоктав.
Усе моє тіло знову напружилося.
— Дякую, — сказав він і перевів погляд на Барона. — Я обожнюю десерти.
Клод гортанно засміявся та допив склянку бренді.
— Як і всі ми.
— Є дещо, що мені від вас потрібно, Бароне, — за мить сказав Принц Торн, знову поклавши руку мені на талію, поки я зосереджувалася на сповільненні дихання та серцебиття. — Я хочу її.
Я застигла.
— Я хочу її, — повторив Принц Торн. — Допоки я тут, вона моя.
Розділ 23
Неочікуваний і, можливо, недоречний оргазм, імовірно затьмарив мій розум, бо я точно недобре почула Принца Торна.
Клод повільно опустив пляшку бренді.
— Чому?
— А має бути причина? — поцікавився Принц Торн.
Мене охопило розчарування. Я таки почула його правильно.
Я отямилася й різко рвонула вперед, але не дуже далеко, бо Принц схопив мене й притис до грудей. Я повернула до нього голову.
— Відпустіть мене.
Той уважно вдивлявся в мене своїми очима із завитками. Через якусь мить Високородний опустив руку та слабко всміхнувся.
— Твій наказ — моя воля.
Я встала й вдарилась об стіл — склянки, що ще стояли на ньому, задзвеніли.
— Не знаю, чому ви всміхаєтесь, Ваша Високосте. Те, про що ви просите, ви не отримаєте.
— Торн, — виправив він і взяв склянку віскі. — Ніхто цьому не здивується, але просто, щоб ми всі розуміли: якщо я чогось хочу — я це отримую. А я хочу, щоб ти склала мені компанію під час мого перебування тут.
Я різко вдихнула.
— Що ж, припускаю тоді, для вас це буде вперше.
Він подивився на мене та зробив ковток.
— Я вже це пережив. Тільки один раз не отримав, чого хотів. Удруге це не повториться.
Я так швидко оскаженіла, що геть забула, що він таке, і хто я.
— Ви збожеволіли, якщо вважаєте, що можете просто вимагати мене.
— Ліз, — втрутився Клод.
— Ні, — важко дихаючи, різко відповіла я. — Тільки через мій труп.
Принц лиш здійняв брову.
— Занадто драматично,
— Не називайте мене так, — обурилась. — Я не річ, якою ви можете просто заволодіти чи додати в колекцію.
— Я й не вважаю тебе річчю.
Я стисла кулаки.
— І ким же ви мене тоді вважаєте? Бо я щось не дуже пам’ятаю, щоб ви запитували мене, чого я хочу.
— Я вже й так знаю, чого ти хочеш, — щось занадто схоже на веселощі витанцьовувало в завитках його очей.
— Ви й гадки не маєте.
— Щодо цього ми не погодимося.
— Ніякого погодження...
— Я прошу лиш один раз, — звернувся Високородний до Барона. — Я не повторюватиму.
— Іншими словами, ви взагалі не просите. — випалила я.
Він знизав плечем.
— Якщо хочеш, сприймай це так.
— Хочу?! — вигукнула я. — Це ж неможливо сприймати якось по-іншому.
— Знову ж таки, тут ми не погодимося.
— Чому її? — знову запитав Клод. Я не вірила власним вухам.
Принц Торн довго не відповідав.
— Я маю живитись і бажав би робити це з нею.
Він хотів мене, щоб живитися? Гнів ледь не задушив мене, але його відтінювало щось схоже на... розчарування... Що було зовсім нелогічно. Розлючена, я відвернулася від Принца та попрямувала до дверей. З мене було досить цього божевілля.
— Ви запитували, чи я жорстокий, — заговорив знову Принц Торн і зосередився на Бароні. — Я поставлю вам те ж саме питання. Ви жорстокий?
Я зупинилася та знову розвернулася до Принца. Він не посмів би...
— Перепрошую, — Клод встав і поклав руку на стіл. — Не розумію, чому ви мене про таке запитуєте.
— Ні? — м’яко промовив Принц Торн, і всередині мене все похололо. — Ви запевняєте, що вона найцінніша й все ж ставитесь до неї з такою безрозсудною зневагою. Ви послали її до моєї кімнати, і, вочевидь, були занадто забудькуваті, чи сп’янілі, аби попередити мене про її візит. Її могли вбити.
— Але не вбили, — прошипіла я. — Очевидно.
Принц Торн проігнорував мене.
— І не тільки це — з нею повелися жорстоко. Коли я зустрівся з нею раніше, на ній був синець.
І він поглянув на мене.
— Не було ніякого синця.
Високородний не зводив з мене очей.
— Твої побрехеньки дуже мене тішать.
Клод скуто повернувся до мене.
— Про що він говорить?
— Ні про що...