Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 63)
Я зосередилася на пальцях Принца — мої стегна здригнулися, а дихання прискорилося. Чи відчув Барон подих вологого жару крізь шовкову білизну? Чи вірив він, що моє тіло відповідало на його дотик, чи...? Я важко видихнула, зсунулася на ногах Барона та втислася в мереживну білизну, але я... не відчула його під собою.
Барон знав.
Клод торкався мене так, ніби вишукував відповідь із кришталевої кулі. Не найбільш збуджувальна тактика, і не те, на що, я знала, він був здатен. Він...
Він влаштував шоу.
— Він такий же розкішний і красивий, як я й передбачав, — за мить відповів Клод. — Але я не очікував, що він такий...
— Такий?
Я прикусила губу від звуку його голосу, від одного лише слова. Воно окинуло мою шкіру, як розжарений шовк, і я здригнулася.
— Жорстокий, — сказав Клод.
І одне це слово остудило частину жару в моїй крові.
— У мене є запитання до вас, Ваша Високосте.
Принц схилив підборіддя.
— Ви такі жорстокі, як про вас розповідають? — поцікавився Барон, і моє серцебиття прискорилося.
Принц Торн замовк на якийсь час й уважно вдивлявся, як рухалися пальці Клода.
— Тільки, коли на це є необхідність.
Клод, здається, зрозумів, що б це не означало.
— Бажаєте випити чогось, окрім віскі?
— Я спраглий не до цього.
— Думаю, ні. Кицю, — промовив Барон у мою потилицю та провів великим пальцем по вені, що пульсувала на шиї, — чому б тобі не піти до Принца?
Я поглянула прямо в очі Високородного й заціпеніла.
— Він дуже самотній на вигляд, — прошепотів Клод. — Хіба ні?
Принц Торн не був самотнім на вигляд.
Він був радше напруженим — риси його обличчя загострилися в жорстокому танці полум’я. На вигляд він...
Принц Торн здавався голодним.
— Іди, — підштовхнув мене Клод та опустив руки.
Я завагалася, попри приголомшливий пульс бажання, що розходилось у відповідь на Баронів... що? Наказ? Дозвіл? Я гадки не мала, що це було. Я знала, що Клод любив, коли на нього дивилися, і сам любив дивитися на інших. Та це був Принц, а не один із його коханців чи черговий аристократ.
Але я зіслизнула з його ніг, підвелася та поставила келих на стіл. Принц Торн не вимовив ані слова, проте не зводив із мене очей, коли я, не відчуваючи ніг, попрямувала до нього. Я подивилася на двері, бо знала, що можу піти. Клод не зупинятиме мене. Я не думала, що й Принц Торн теж. Я легко могла б вийти та поставити крапку тому, що вже здавалося божевіллям.
Та не зробила цього.
Якби це був хтось інший, то зробила б, але це був він.
Я підійшла до Принца — серце калатало, а руки поколювало. Він подивився знизу вгору на мене, досі мовчазний, і раптом мене все ж таки осяйнуло, що, мабуть, мені було б краще піти. Очевидно, що якби Принц бажав компанії, то сказав би про це. Інший жар обпалив мою шкіру. Я відступила...
Принц Торн витягнув руку й відхилився назад. Я завмерла.
Очі із завитками подивились у мої.
— Сідай.
Ледве перевівши подих, я прослизнула між ним і столом. Це все, що я встигла зробити. Принц обхопив руками мій стан і потягнув униз, собі на коліна.
Я відчула його одразу.
Товстий і твердий під моїми сідницями. Мій схлип, мабуть, рознісся відлунням усією занадто тихою залою. Клод посміхнувся.
Груди Принца Торна притиснулися до моєї спини. Він поклав одну руку просто під моїми грудьми, зчепивши пальці на ребрах, а іншою поставив склянку віскі на стіл.
— Що ви думаєте про наміри Принцеси Вісейлії повстати? — запитав він Клода.
— Не впевнений, що знаю достатньо про її наміри, аби мати про них якусь думку.
Барон здійняв склянку.
— Ви знаєте, що вона хоче правити, — сказав Принц Торн, поки я тремтливо дивилась, як він провів рукою по гладкій поверхні дерева. — Цього достатньо?
— Припускаю, але, якщо нею керує лише бажання скинути Короля Евра? — пирхнув Клод і відпив бренді. — Тоді я не дуже поважаю її наміри.
Рука Принца покинула стіл і перемістилася на моє стегно. Я трохи підскочила від його теплого доторку. На цьому він не зупинився. Не було жодного дражніння чи... глузування. Його рука ковзнула під сукню між моїх ніг і заглибилися пальцями під мереживну стрічку, до вологої плоті. Моє тіло зреагувало: я здригнулася та вигнула спину. Я відчула, як позаду мене тремтять його груди — низький гул обпік мою шкіру. Не знаю, що викликало цей звук, моя реакція, чи його — на мою гладкість.
— Здається, жага влади — це те, що спіткає всіх, низькородних і Високородних водночас, — продовжив Клод. — Ви не можете звинувачувати когось у тому, що вже стало природним.
— Думаю, ні, — погодився Принц Торн і зіслизнув пальцем крізь тремтливу вологу, а тоді — у мене. Мій стан вигнувся, і я схопилася за ручку крісла. Звук, який Високородний тоді видав, не можливо було ні з чим сплутати. Він тихо засміявся. А тоді ще більше заглибився і додав: — А ти можеш, Кицю? Це природно для будь-якого виду — домінувати.
Я миттю повернула голову до нього. Наші вуста відділяло лиш кілька сантиметрів.
— Не називайте мене так.
Синій у його очах поглинав інші кольори.
— А як же мені тебе називати?
— Не так... — я скрикнула, коли його палець зігнувся й відшукав... точку.
Його погляд блукав моїм обличчям, ніби помічаючи підсилення кольору.
— Що скажеш? Можеш звинувачувати когось за спробу домінувати над тим, чого хочуть?
— Я... — я гадала, що він мав на увазі не лідера Залізних Лицарів, але не могла бути певна, тому що він знову торкнувся тієї точки. Мене охопив спалах чуттів. Я схилилася до нього. — Я... припускаю, це залежить.
— Від?
— Від того, над чим вони хочуть панувати, — сказала та відвернулася. — І чому.
Зараз на нас дивився Клод, але... але я усвідомила, як сидів Принц: він приховав під столом моє стегно і свою руку.
На відміну від Барона він не хотів, щоб за ним так уважно спостерігали, що здивувало мене. Я подумала...
Долучився великий палець Принца, і в моїй голові застрибали думки. Я затремтіла від відчуття всіх цих звивистих рухів. Рука та пальці Високородного потеплішали й розпалилися проти мене та в мені. Боги, я ніколи не відчувала подібного. Край дерева впивався в мою долоню.
— Але сумніваюся, що проста жага більшої влади могла спонукати когось, навіть принцесу, до такої сміливості та безрозсудності, аби намагатися захопити місто й викликати гнів і силу Короля, — продовжив Клод. — Звісно, має бути щось важливіше за порт, що вона вважає достатньо цінним, аби ризикувати життям задля цього.
Щось... щось у тому, як говорив Клод, змусило мою шкіру поколювати від усвідомлення. Дихаючи занадто швидко, я спробувала зосередитися.
— Думаю, це третє... — палець Принца Торна штовхав, великий палець кружляв, і це... було вже занадто. Задоволення, що зростало, тепер межувало з болем. Я спробувала віддалитись, але рука навколо талії не дозволила. — Щодо чого ми погоджуємося.
Напруга вибухнула без попередження. Я скрикнула та кінчила...
Рука Принца Торна накрила мій рот і приглушила стогін.
— Не тут, — прошепотів він мені на вухо. — Не для чиїхось вух, окрім моїх.
Я затремтіла й заплющила очі, трохи загублена у хвилях дикої насолоди — у відчутті його твердої плоті, в сухожиллях його рук, за які я в якийсь момент схопилась — і я нічого не чула й не бачила. Усе, що я відчувала — це тремтливі хвилі насолоди та розпалену присутність його пальців, що сповільнювались.
Я заспокоїлася в нього на руках: віддихавшись, розм’якнувши й повністю розслабившись. Примружившись, спостерігала, як Високородний опустив руку з мого стегна.