Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 62)
— Ну, в мене трохи грає бажання відрубати руку, просто щоб подивитись, як вона відростає, — сказав Клод і тихо засміявся. — Напевно, химерне видовище.
Я вирячилася на нього. Мені не хотілося вірити, що він бовкнув це Високородному — самому Принцу Вітрусу.
Палець Принца застиг на краю склянки — полум’я свічок раптово замерехтіло.
— Він лише жартує, Ваша Високосте, — усміхнулась я, а в шлунку все перевернулося. — Немає причин хвилюватися. Він просто має дивне почуття гумору.
— Я не хвилююся, — відповів Принц Торн і знову провів пальцем по склянці. — Зрештою, як довго він не брав до рук меча? Відколи успадкував титул?
Я сумнівалася, що Клод вправлявся з мечем і до того.
— До того ж, щоб уразити шкіру й кістку, знадобиться меч, зроблений із луни... — він зробив паузу та відпив трохи віскі. — А вони вкрай... важкі.
Тоді я зробила радше великий ковток шампанського, бо добре знала, що Клод не зміг би підняти лунового меча. І Принц Торн це теж знав.
Як і Клод.
— Туше, — засміявся він і потягнувся за пляшкою бренді. На диво, він навіть нічого не пролив. — Проте існують лунові кинджали, які, здається, легші.
Милостиві боги...
— Мені хотілося б дещо дізнатися, — зазначив Принц Торн. — Що ви робитимете, якщо Залізні Лицарі прорвуться в Арчвуд?
— Цього не має статися, якщо ви та ваше військо охоронятимете місто, — Клод знову провів пальцями під вставкою на сукні. — Але у випадку...
Клод відпив і я напружилась.
— У випадку поразки я маю охорону.
Принц Торн ледь помітно всміхнувся.
— І якби вашу охорону вбили?
У мене скрутило живіт, і я кинула оком на двері. Я навіть не хотіла думати про це.
— Тоді, припускаю, я, як то кажуть, сів би в калюжу, — сказав Барон і провів рукою по моєму стегну. Його долоня торкнулася мого живота.
Принц Торн самовдоволено всміхнувся.
— Що ж, сподіватимемося, що цього не станеться.
— Сподіватимемося, — пальці Клода повернулися до ниток, як і погляд Принца. — Але, якщо серйозно? Якби це все ж таки сталось? Я захищав би своє будь-яким можливим способом. Навіть, якщо не брав до рук меча багато років.
Принц Торн схилив голову набік і завмер зі склянкою віскі.
— І що ви вважаєте своїм?
Пальці Клода торкнулися моїх грудей.
— Усе, що ви бачите.
— Усе? — перепитав Принц Торн.
— Місто, від Східного Каналу до Відьмолісся. І людей. Їхні домівки та життя, — відповів Клод. І це вперше я почула, щоб він говорив, як, ну, як має говорити справжній барон. Що дуже контрастувало з його пальцями, які торкалися моїх сосків. Я смикнулася та різко видихнула. Тонка тканина не захищала мене від його прохолодного дотику. — Землі й сади, цей будинок і кожного в ньому.
— Ваших слуг? — Принц не зводив очей із руки Барона. — Ваших коханок? — він відпив, не кліпнувши. — Вашу Кицю?
Я знову сіпнулась і цього разу зовсім не через дотик Клода. Я звузила очі та поглянула на Високородного принца, але він навіть не помітив. Та як він міг, коли вся його увага була прикута до руки Барона та моїх грудей?
— Особливо її, — і Клод своїми холодними, вологими губами притиснувся до моєї шиї. — Вона найцінніша з усього.
Я здійняла брови.
Принц Торн опустив віскі й поглянув Барону прямо в очі.
— Думаю це те, з чим ми обидва можемо погодитись.
Я застигла.
— Я сиджу...
Клод провів пальцями по моїх чутливих сосках, що змусило мене перерватися. Полум’я свічок знову замерехтіло, і я сильніше стисла келих.
— Ти щось казала? — запитав Принц Торн і посміхнувся.
— Я казала, що сиджу прямо тут, — я проігнорувала руку Клода, коли він знову провів нею вниз живота, як і проігнорувала палкий погляд Принца, що стежив за цим, а також те підсилене, подвійне відчуття гарячого та холодного. — Якщо ви двоє раптом забули.
— Повір мені, — протягнув Принц Торн і відкинувся назад. Зірки в його очах блищали ще яскравіше. — Жоден із нас не забув.
— Це ще одна річ, з якою ми обидва можемо погодитися, — Клод провів пальці вниз, повз пупок, між стегон, ще більше розширюючи рукою прогалину між вставками.
— Рада чути, що ви знайшли дещо спільне, — сказала я та здійняла підборіддя. — Сподіваюсь, я зможу запропонувати вам іще третю річ.
— І що ж це? — запитав Клод і забрав свою склянку.
— Я не власність.
Я чекала, коли Принц знову подивиться мені в очі.
— Я нікому не належу.
— Згоден, — пробурмотів Клод і натиснув пальцями на внутрішню частину мого стегна, відсуваючи мою ногу на кілька сантиметрів вбік так, щоб не залишилося жодного сумніву, що Принц розгледів мізерну чорну мереживну стрічку поміж моїх стегон.
Погляд Принца Торна не пропустив ані секунди, і я помітила, що... що його губи ледве розтулилися, коли він, здавалося, просочувався тим, що відкрив йому Барон. Навмисно. Я зашарілася під його поглядом, але не від сорому. Частина мене вважала, що, ймовірно, я мала б зніяковіти. Що, якби я була хорошою, я мала б зупинити Клода, що б він зараз не планував. Тому я справді зацікавилася тим, наскільки він був п’яний.
Або він більш сп’янілий, ніж я гадала, або ж навпаки, тримався краще, ніж очікувано, бо його дії та слова стали цілком точними та ясними.
Барон часто поводився грайливо, особливо сп’янівши, навіть зі мною, коли це ні до чого не призводило. Але я починала думати, що помилялася щодо того, що Клод не помічав, до чого так сильно прикипіла увага Принца. Дії Клода тепер набрали глузливої нотки. Ніби ним керувало не його власне бажання, а те, що він бачив у очах Високородного принца.
Проте я нічого не зробила, щоб зупинити Клода. Я не могла... чи не хотіла, доки Принц дивився, доки жар у моїй шкірі переповнював вени. І можливо, я випила більше шампанського, ніж вважала, тому що раптом посміливішала.
— А ви, Ваша Високосте? — кинула я виклик. — Ви погоджуєтеся?
Полум’я витанцьовувало й відкидало цікаві тіні на його обличчя.
— Погодився б, от тільки це було б брехнею.
— Чому... — я тремтливо видихнула, коли Барон обійняв мене. — Чому це?
— Ніхто в Королівстві Келум не вільний по-справжньому, — він спостерігав за рухами руки Клода. — Ми всі належимо Королю.
Той засміявся.
— Тут він не помиляється, Кицю.
Принц не помилявся, але я нічого не відповіла. Серце калатало. Я почувалася трохи заціпеніло, і, можливо, трохи божевільно. Я гадки не мала, як ми перейшли від розмови про невідворотну облогу до цього. Я не думала, що це взагалі можна було зрозуміти.
— Маю до вас ще одне запитання, — сказав Принц Торн. — Коли ви вчилися в університеті Урбейну, чи бували ви в Королівському Дворі?
— Бував.
— І як він вам?
— Це був певний... досвід, — відповів Клод. — Частково так, як я й очікував.
— Частково?
Мені було цікаво почути пояснення Барона. Я не знала, що він бував у Королівському Дворі. Тільки