Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 61)

Мені знову перехопило подих. Я відразу ж згадала Асторію і... подивилася на Принца. Побачила його усмішку. Це був чистий лід. Можливо, я помилилася щодо його здатності співчувати. Якщо це він зруйнував Асторію, то постраждало стільки невинних людей. Як мінімум тисячі втратили домівки чи стали біженцями.

Та щось у цьому було не так. Він же був мій... Боги, трясця, якби я могла непомітно врізати собі, я це зробила б. Він не був моїм ніким.

— Оскільки це вже вирішено, ми також матимемо військо, — сказав Командор Разіель, і я зосередилася на одному слові. Вирішено.

Ніби був інший варіант.

— Якщо тільки військо Високородних не володіє талантом невидимості... — Клод удавано роззирнувся залою. — Я припускаю, це військо тільки має прибути?

Милостиві боги...

У залі запанувала тиша. Стало настільки тихо, що я була певна, що почула, як пролетіла муха.

— Військо чекає моїх наказів, — промовив Принц Торн байдужим тоном. — Кілька сотень Високородних воїнів на додачу до п’яти сотень із Полку Корони, — низькородні та селестіали, що служили лицарями... І також сили Прімвіри.

Він поглянув на Командора:

— Здається, вони мають приблизно три сотні Високородних воїнів, — відповів той.

— Тож, це скільки? — Клод схилився вперед і обійняв мене. — Трохи більше тисячі тих, хто захищатиме Арчвуд проти кількох тисяч Залізних Лицарів і військ Західних Земель? І п’ять сотень з них — це низькородні й селестіали?

— П’ять сотень, підготовлених нами, — заперечив Командор, стиснувши губи.

— Кілька сотень Високородних зрівняються з кількома тисячами низькородних, — запевнила я Клода та ніжно стиснула його руку. — Цього достатньо.

Барон подивився мені в очі й розслабився у своєму кріслі. Імовірно, він вважав, що то говорила моя інтуїція, але це було не так. Інтуїція мовчала. Я намагалася стримати його, щоб не вибовкав ще однієї чергової дурниці та не накликав на себе смерть.

— Твоя Киця має рацію, — констатував Принц Торн.

Я роздратовано повернула до нього голову й нагадала собі також не бовкнути чогось дурнуватого. Мене іноді бісив Клодів вислів ніжності, але він ніколи не вимовляв його так глузливо, як це робив Принц Торн.

Торн вперше поглянув повз моє плече на Клода.

— Усі, хто досяг повноліття й бажає чи може захищати власне місто, мають готуватися до такого розвитку подій.

— Ми маємо охорону, — неуважно пробурмотів Клод. — Треновані чоловіки.

У грудях стисло, і я поглянула на зачинені двері: туди, де Грейді чекав у коридорі.

— Усі, хто досяг повноліття, може пройти базову підготовку, — повторив Принц Торн. — Це стосується й вас, Бароне Гантінґтоне.

Клод за мною застиг; тоді сміх, що пробирався моїм горлом, вилетів із його вуст.

— Я не брав до рук меча, відколи успадкував титул.

Нічого у виразах облич Високородних не виказало здивування.

— Тоді, раджу вам узятися за нього якомога скоріше, — порадив Принц Торн. — Зрештою, хто може просити інших боротися за їхній дім і життя, якщо не бажає боротися сам?

Принц Торн говорив правду, але яка користь від солдата, що з більшою ймовірністю проштрикне себе, ніж ворога?

— Як раніше зазначав Командор Разіель, Арчвуд — важливий порт, — продовжив Принц Торн за мить. — Захоплення Арчвуду, а тоді Прімвіри призведе до катастрофічних наслідків для всього королівства. Це дозволило б Західним Землям отримати перевагу, і Король цього не терпітиме. Арчвуд тоді вважатиметься втратою.

У залі запала тиша. Кілька секунд я не чула нічого, крім калатання свого серця.

Хаймел порушив тишу.

— Ви маєте на увазі, що Арчвуд перейшов би до рук Західних Земель, і тому став би частиною їхнього відкритого повстання низькородних і Високородних?

Інтуїція прошепотіла мені, що ні, справа була не в цьому, а тоді замовкла. Я знала, що це означало: що відповідь залежала від Високородних, яких я не могла прочитати, але могла здогадатися.

Крижані пальці тривоги стисли мою потилицю.

— Ти хочеш висловитися, — сказав мені Принц. — Будь ласка, говори.

Я застигла, знаючи, що не маю ставити запитань, принаймні не за таких публічних обставин. Та я вже й так перейшла межу, висловившись про справи королів і королев. Це мав зробити Барон, чи, на крайній випадок, Хаймел. Але жоден із них цього не зробив. Ніхто не зробив.

Принц чекав.

Я прокашлялася.

— Якщо Західні Землі, чи навіть самі Залізні Лицарі, захоплять Арчвуд, що станеться?

— Порти й торгові точки будуть зруйновані, — поглянув на мене Принц Торн. Кольори в його очах були жахливо спокійні. — Як і все місто.

 

Розділ 22

 

Інкрустовані діамантами тарілки й дерев’яні тарелі із залишками їжі давно вже прибрали зі столу, та залишалося лише кілька таць із десертами. Хаймел усамітнився із Командором Разіелем і Лордом Бастіаном, щоб обговорити підготовку до прибуття війська, — щось, що мав би зробити Барон. Однак пляшка бренді замінила шампанське, і тепер у залі нас залишилося лише троє.

О цій порі селестіал зазвичай був би вже або в сонячній кімнаті, або у Великій Палаті, оточений коханками та найближчими друзями. Але Принц не виказував жодних ознак, що бажає покинути залу. Тому Барон залишався.

Як і я.

— Скажіть мені, Ваша Високосте, — почав Клод, і я на мить заплющила очі, гадаючи, яке безглуздя зараз поллється з його рота.

А вже було достатньо дурні, починаючи з того, як Барон поцікавився, чи можна вважати холодну зернову кашу, яку часто їдять зранку, супом, на що Принц відповів лише недовірливо здивованим поглядом, як і до розповідей про час, проведений Клодом в Університеті Урбейну, неподалік від Августини.

Принаймні він намагався розважити Принца.

Принц Торн геть не скидався на зацікавленого тим, що бовкав Барон.

Та він, здавалося, цікавився тим, де знаходилася вільна рука Клода. Він стежив за тим, як Баронові пальці спочатку гралися з нитками, що перетиналися на моїх грудях, і за тим, як Клодова рука проклала шлях вниз моїм животом, до поясу. Він знав точну мить, коли вона досягла мого стегна, відкритого широким розрізом сукні. В очах Принца з’явилися крихітні вибухи білого.

Клод, здавалося, не помічав, куди так уважно дивився Принц, але я усвідомлювала, — це було вже занадто. Дотик Барона був холодний, а от жар погляду Торна обпікав мою плоть, викликаючи суперечливі відчуття, які було неможливо ігнорувати.

Направду, я могла піти будь-якої миті. Я навіть не намагалася прочитати Принца Торна. Клод засмутився б, але не зупиняв би мене. Та я боялася, що якщо залишу Клода наодинці із Принцом, то він потрапить у біду, чи навіть гірше.

Той його вб’є.

Але чи це була єдина причина?

На мить наші очі з Принцом зустрілись, і мені перехопило подих.

— Я чув дещо надзвичайно захопливе про Високородних, що мене завжди цікавило, але так ніколи й не доводилося пересвідчитись, — Клод провів пальцями вгору й униз уздовж мого стегна. — Я колись чув, що Високородні можуть... відростити відрізані кінцівки.

Я ледь не вдавилася своїм шампанським.

— Це правда? — запитав Клод.

Високородний принц сидів навпроти нас у тій самій позі, як напередодні в моїй кімнаті: розслаблено й майже ліниво зі склянкою віскі в руці. Але прихована напруга та ледь стримувана сила все ще нікуди не зникли.

— Залежить... — відповів Принц Торн і провів пальцем по краю склянки — бурштинова рідина була майже того самого кольору, що й волосся, яке спадало йому на щоки.

— Від чого? — допитувався Барон.

Принц Торн стиснув зуби.

— Від того, наскільки... сильний Високородний. Зцілення такої травми потребуватиме неймовірної кількості енергії, навіть для Демінієна, — він спостерігав за пальцями Клода, які зіслизнули під декоративну вставку на моїй сукні, а я закусила внутрішню частину губи — Енергія не нескінченна, неважливо, що це за істота.

— Цікаво, — Клод зробив ще один великий ковток.

— Дійсно? — всміхнувся Принц Торн. — Мені варто хвилюватися через таку цікавість?

Я притисла келих до грудей — шкіру поколювало від того, наскільки оманливо м’яким тоном він це промовив.