Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 59)
На обличчі Лорда Бастіана знову заграла та цікава усмішка.
Командор Разіель скривився так, ніби йому у вуха забивали льодоруби.
Але Принц Торн... дивився захоплено.
— І що? — поцікавився він.
Я кашлянула.
— І вони бувають майже всіх кольорів, але мені... мені більше подобаються червоні та рожеві. Їх ніби легше розводити й вони довше живуть.
Принц Торн стиснув пальці, якими вистукував.
— І які тоді найпоширеніші?
Помітивши погляди інших Високородних, що переводили очі з Принца на мене, я відчула, як тепло підкрадається до моїх щік.
— Імовірно, вид під назвою «осіння радість». Влітку він трохи нагадує мені на вигляд цвітну капусту, а потім, починаючи з вересня, розквітає яскраво-рожевим.
— Гадаю, у нас є такі у Високогір’ї, — сказав Лорд Бастіан, провів виделкою по залишках качки на своїй тарілці та всміхнувся мені. — Я знаю це лише тому, що мені вони теж схожі на цвітну капусту.
Я невпевнено всміхнулась йому у відповідь.
— Говорячи про Високогір’я, — втрутився Клод і відпив зі своєї склянки. — Ви всі приїхали з Вітрусу?
Я була майже впевнена, що він запитував про це вже вдруге. Я поглянула, чи не блищали його очі, та важко ковтнула.
Моллі підійшла до мене із кухлем свіжої води, а лорд Бастіан застиг із виделкою в руках. Він більше не всміхався.
— Так.
Я схилилася до неї та тихо промовила:
— Переконайся, що кухар не викине залишки їжі.
Розуміючи моє прохання, Моллі поглянула мені в очі й кивнула.
— Дякую, — прошепотіла я й знову подивилася прямо.
Принц Торн витріщився на мене — синій колір в його очах потемнів. Я трохи зсунулася на стільці.
— Ви подорожували на конях чи кораблем? — запитав Хаймел, порушуючи тишу.
— На конях, — Командор Разіель тримав за ніжку келих, але я не бачила, щоб він із нього пив.
Я згадала про те, що зранку сказав Клод. Що Принца прочитати складніше, але не інших. Існувала ймовірність, що він просто ніс дурню. Та я могла б з’ясувати це зараз, хіба ні? Разіель був лордом. І я згадала те, що відчула, коли він тільки зайшов до зали. Він не мав на собі тієї самої... аури сили.
— На конях? — зареготав Клод, вирячивши очі. — Це, мабуть, була неймовірно довга подорож. Чесно кажучи, не певний, що я таку пережив би, — пробелькотів він. — Занадто нетерплячий. Я вибрав би корабель.
— У Високогір’ї неможливо сісти на корабель, — зазначив Командор.
Нарешті я набралася сміливості спробувати його прочитати.
З-за краю своєї склянки я зосередилася на темноволосому Високородному. Стишивши свій розум, відкрила чуття. Створила ту нитку, що з’єднувала нас. Перед очима постала та біла стіна. Щит. Я уявила, як витягую руку, торкаюся стіни, а тоді мої пальці заглиблюються у світло та змивають стіну.
Щит розколовся, і я враз почула думки Командора. «Як, на славу п'яти земель, цьому чоловікові вдалося не зруйнувати це місто?»
Мій шок витяг мене із розуму Разіеля, перш ніж я змогла відчути більше. Клод таки не помилявся — я подивилася на Барона.
— Звісно. Ви оточені горами та Відьмоліссям, — він змахнув зап’ястком в бік Високородних і розлив шампанське. Від цього я навіть трохи підскочила. — Але ж до Східного Каналу можна дістатися крізь Відьмолісся, хіба ні?
Але знову ж таки, можливо, мені й не потрібна була інтуїція, аби знати, що ці Високородні думали про Барона.
Тепер я зосередилася на Лордові Бастіані й знову створила ту нитку та знайшла білу стіну. Знадобилося кілька секунд, щоб цей щит розколовся і я почула: «Скільки він сьогодні випив?».
Я нервово зсунулась і розірвала зв’язок. Клод не помилявся про мою здатність читати Високородних, але чи було це свідомо? Бо це була не та річ, яку він міг знати просто тому, що був
Командор здійняв брову. Він навіть не здогадувався про моє втручання.
— Нам знадобилося б кілька днів, щоб доїхати до Східного Каналу.
— Так? Але знову ж таки, я ніколи не розбирався в географії.
Клодова склянка знову захиталась, і цього разу я схопила його за рукав, перш ніж він пролив на себе шампанське. Барон поглянув на мене й розгублено всміхнувся.
— Вибачай, Кицю. Я таки сильно жестикулюю, коли говорю. Успадкував це від матері.
— Кицю? — м’яко поцікавився Принц Торн.
Потилиця поколювала, і це жодним чином не було пов’язано з інтуїцією.
— У залі є тварина, про яку я не знаю? — продовжив Принц. — Кішка?
Хаймел пирхнув, і я усвідомила, що витріщаюся на ніж. Боги, як багато насолоди принесло б мені штрикнути цього осла ним.
— Боги, ні, — зареготав Клод. — Це вислів ніжності до Ліз.
— Так? — пробурмотів Принц Торн. — Який... влучний вислів.
Я зустрілася поглядом із Принцом і напружилась. У його тоні звучало очевидне глузування. Треба було його лише почути.
— Набагато влучніший за інші вислови, — сказала я.
Той всміхнувся.
— Я можу придумати ще один. Більш влучний.
— Можете? — Клод зацікавлено схилився вперед. — Я вмираю від бажання почути, що, на вашу думку, є більш влучним, після того короткого часу, що ви провели з нею.
Принц Торн розтулив рота.
— Як вам усім погода в Міжзем'ї пізньої весни? — втрутилась я й поглянула на Високородних. — Кажуть, погода у Високогір’ї досить примхлива.
— Можна й так сказати, — Лорд Бастіан відхилився у своєму кріслі з тією самою усмішкою, яка невідомо коли повернулася на його обличчя. — Там набагато холодніше, ніж тут.
Він подивився на Принца.
— Які ще вислови ніжності ти маєш на увазі?
О, боги...
Губи Принца Торна вигнулися в повільній, димчастій посмішці.
— На’лей.
Командор закашлявся так, ніби подавився.
— Що це означає? — запитав Клод.
— Цей вислів має багато значень, — відповів Лорд Бастіан. — Цікаво, про яке саме йдеться в цьому випадку.
— Він вважає, що я вперта, — сказала, дивлячись в очі Високородному.
— Ну, — протягнув Клод. — Із цим я можу погодитись.
— І невдячна, — додала, випереджаючи Принца Торна.
Клод насупився.