Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 57)

Я швидко заплющила очі й відчула, як прискорилося моє дихання. Це точно було через світло ванної, або ж... це були вигадки мого розуму. Не було жодної іншої логічної причини, чому мої очі раптово змінили колір. Мені точно ввижалось.

Я лише мала розплющити їх, щоб переконатися в цьому.

Серце тріпотіло, як птах у клітці.

— Перестань поводитись, як дурепа, — насварила себе. — Твої очі не змінили колір.

Раптом у вхідні двері постукали, і це налякало мене. Це, напевне, був Хаймел, і, знаючи його, він був, як завжди, нетерплячий. Але моє серце досі калатало. Я змусила себе глибоко вдихнути, а потім розплющила очі та прихилилася до дзеркала.

Мої очі... і справді були карі. Старі звичайні карі очі.

Стукіт пролунав знову. Цього разу голосніше. Я жбурнула рушник у ванну й поспішила до дверей.

— Барон Гантінґтон запросив вашу присутність, — оголосив Хаймел.

У шлунку так сильно закрутило, що мене ледь не знудило на його відполіровані чоботи.

Я очікувала на це запрошення і все ж нервувалася, коли приєдналася до Хаймела в коридорі.

Коли ми рушили, Хаймел подивився на мене пронизливим поглядом.

— Розкажеш кузенові про те, що сталося між нами?

— Хвилюєшся? — відповіла, замість того, щоб проігнорувати його, як зазвичай.

Він розсміявся, але це прозвучало натягнуто.

— Ні.

Я закотила очі.

Хаймел мовчав, доки ми не наблизилися до кімнати Мейвен.

— Я на твоєму місці нічого не розповідав би, — сказав він, дивлячись перед собою. — Якщо створиш мені проблеми...

— Ти створиш проблеми мені? — закінчила я за нього. Боги, Хаймел був ходячим кліше.

— Ні, — він зупинився біля дверей Мейвен і повернувся до мене. — Я організую серйозні проблеми твоєму любому Грейді.

Я миттю повернула до нього голову.

Хаймел знущально посміхнувся й штовхнув заокруглені дерев’яні двері.

— Не барися.

Я змусила себе відійти від Хаймела — усередині мене вирували злість і страх. Коли зайшла до темної кімнати, груди наповнилися такою ненавистю, що я ледь помітила Мейвен, яка вказувала мені на ванну. Своїми скрученими пальцями жінка взялася розстібати ґудзики мого вбрання, і я трохи заспокоїлася. Хаймел мав певну владу в маєтку, але Клод ніколи не дозволив би йому прогнати Грейді чи зробити щось таке. Не тоді, коли Клод був задоволений тим, що я могла для нього зробити.

Саме це я нагадувала собі, поки милась і витиралась. Згорблена постать Мейвен пошкандибала до вішаків з одягом і витягнула звідти три відверті чорні сукні.

Я накинула шматок тюлі, який заледве можна було вважати спідньою білизною. Мейвен вдягла на мене прозору тканину. Низка витончених мереживних бретельок вільно перетиналася на моїх грудях, і я була впевнена, що вони просто виваляться звідти, якщо зігнусь якось не так. Я поглянула вниз — на спідницю вбрання. З обох боків були розрізи, аж до стегон. Це заледве можна було назвати сукнею, але, ймовірно, коштувала вона дуже дорого.

Зі щіткою в руках стара вказала мені на стілець. Вона почала розплутувати ковтуни з мого волосся, смикаючи голову назад. Вдовольнившись результатом, жінка взялася за фарбу. Червона для губ. Смоляно-чорна для очей. Рожева для щік. Її руки пахли милом, тим, яким перуть одяг. Потім вона пошкандибала до глибоких полиць уздовж стіни та дістала зі скрині головний убір.

Нитки маленьких овальних рубінів, майже такі ж довгі, як моє волосся, звисали з вінця. Камені переливались у світлі свічок. Мейвен поклала прикрасу на мою голову — вона була набагато легша, ніж діамантова.

Випрямивши нитки рубінів у моєму волоссі, стара відійшла й повернулася до мене спиною. Я знала, що це означало. Вона закінчила та відпускала мене до Хаймела.

Я повільно встала й пішла, але застигла на мить, перевівши погляд від вигнутої спини Мейвен на дзеркало. Я підійшла до нього, боячись поглянути у свої очі, та все ж таки зробила це.

Вони все ще були карими.

Те, що я побачила у своїй ванній кімнаті, мені лише примарилось.

От і все.

 

Розділ 20

 

Поміж численних запалених канделябрів вздовж довгого столу в оточенні тарілок із запеченим лососем і мисок вареної моркви й тушкованої картоплі стояли дерев’яні тарелі, наповнені смаженою качкою та пухкими курячими грудками. Також на стіл одразу виставили таці з десертами: крихітними квадратиками шоколаду й випічкою із фруктовою начинкою. Кошиків із хлібом було стільки, що можна було місяць годувати цілу родину.

Скільки б я не жила тут, ніяк не могла звикнути до такої кількості їжі на одному столі, в одному домі.

І цього було забагато, але Клод бажав вразити Принца бенкетом. Я навіть думати не хотіла про те, скільки все це коштувало. Тому, щоб хоч якось себе заспокоїти, вирішила попросити кухаря доставити залишки до місцевого Пріорату, де знатимуть, яким родинам це було найпотрібніше. Принаймні те, чого ніхто не їстиме, не пропаде даремно.

— Де, на чорта, цей Принц?

Напроти мене рудоволоса Моллі ледь не впустила пляшку шампанського, перш ніж поставити її на стіл. Вона миттю перевела очі з мене на чоловіка, що сидів поруч, допоки вся інша прислуга стовбичила під стіною, ніби намагаючись із нею злитися.

Я повільно подивилася на Клода й глибоко вдихнула, що взагалі не допомогло мені заспокоїтися.

Той розсівся у своєму кріслі, закинувши одну ногу в чоботі на край столу, всього за кілька сантиметрів від своєї тарілки. Інкрустований діамантами келих шампанського небезпечно бовтався в пальцях Барона, виблискуючи у мерехтінні свічок. У будь-яку мить вміст його келиха, а то й він сам, могли опинитися на підлозі. Або на його штанах.

Я стиснула кулаки так, що ледь відчувала свої пальці. Усі інші зайві тривоги відійшли на другий план, коли я побачила Клода.

Впродовж дня він не поводився мудро разом з братами Бауерами.

Я настільки сильно стисла зуби, що в мене занила щелепа. Я навіть уявити собі не могла про що подумає Принц, коли, зайшовши до зали, побачить Клода в такій позі. Принаймні той не був такий сп’янілий, як учора. На щастя, і краплі смороду «Опівнічної олії» не відчувалося на його білій парадній сорочці чи темно-коричневих бриджах. Але точно ще пара келихів шампанського, і він лика не в’язатиме.

— За мить мають прибути, — прокашлявся Хаймел з іншого боку столу. Він був блідіший, ніж зазвичай, і мені здалося, що він дійсно мав стривожений вигляд. — Принаймні так мені сказав один із Високородних, який його супроводжує.

Клод пирхнув і підняв до рота келих.

— За мить? — відпив він. — Ніби в нас своїх справ немає, як тільки чекати на нього.

Я сумнівалася, що Клод після вечері мав аж такі важливі справи. Ну, крім як долучитися до аристократів, що вже збиралися в сонячній кімнаті та Великій Палаті. Що ж, я гадала, він переживе, якщо один раз запізниться на святкування, чи взагалі його пропустить.

Я потягнулася за кухлем води, наповнила склянку й запропонувала її Барону.

— Може, бажаєте трохи води?

Той опустив келих і вишкірився на мене.

— Дякую, дорогенька.

Я всміхнулась у відповідь, благаючи богів, щоб він зрозумів натяк. Але звісно ж, ні.

— Ти, до речі, маєш сьогодні приголомшливий вигляд, — потягнувся до мене Барон та обережно торкнувся нитки рубінів. Його темні вії опустилися. — Принаймні мені є на що подивитися, доки я чекаю.

Я скривилася й потягнулася до своєї склянки з водою. Можливо, він був у гіршому стані, ніж я підозрювала, і від нього не буде жодної користі. Я поглянула на підлогу — на золоті прожилки мармурових кахлів. Це була та сама підлога, що й у їдальні та вітальні, а також у Великій Палаті. Я розвернулася до Грейді, що вартував між мармуровими й золотими колонами.

— Вони йдуть, — оголосив він.

У животі все перевернулось. Я не була певна, чи це було через те, що я побачила раніше в дзеркалі, чи через стан Клода, чи тому, що це йшов він.

— Нарешті, трясця, — пробурмотів Клод. На щастя, він опустив ногу зі столу та відставив шампанське.

Звук ніжок стільця, що зашкребли підлогою, змусив мене зрушити з місця. Я підвелася, па мить забувши, що зустрічати Високородного потрібно стоячи.

Грейді коротко вклонився та відступив. На моїй шкірі проступили сироти від заряду енергії, що ввірвалася в залу. Повітря навколо згустіло.

Перший Високородний мав насичено-коричневу шкіру й темне волосся, поголене з боків. А короткі дреди вздовж маківки робили його зачіску схожою на своєрідний ірокез. Широкі, неймовірні риси лорда підсилювались охайною бородою, що обрамлювала його щелепу й рот. Коли він перетнув кімнату, полум’я свічок трохи замерехтіло та застигло. Його очі були як у Принца, але синій і зелений кольори були більш насичені. Високородний поглянув туди, де ми стояли, мигцем оминув мене й різко повернувся назад.

Він злегка всміхнувся своїми пухкими губами.

Не встигла я навіть розгледіти цю усмішку, як увійшов наступний Високородний. Він був такий же високий, як і перший лорд, але не настільки ж кремезний. Гострі, виразні риси обличчя мали холодніший відтінок коричневого, які приголомшливо контрастували з волоссям глибоко-чорного кольору, що спадало на чоло. Його широко поставлені, вузькі очі були настільки блідих відтінків синього та зеленого кольорів, що майже сяяли у світлі свічок. Я не розгледіла й краплі коричневого в його райдужках. Не мав він і того майже шаленого потоку енергії, що був у першого Високородного, та розглядаючи нас, цей лорд випромінював беззаперечне відчуття сили.