Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 56)

— Звучало більше як натяк, ніж вибачення.

— Мабуть, тому, що рум’янець на твоїх щоках, коли ти нервуєшся, нагадує мені такий самий рум’янець, що з’явився, коли ти кінчала, — сказав він, і в мене відвисла щелепа. — Я перепросив би й за це теж, але, мені здається, це теж прозвучить, як натяк.

— О, боги, — прошипіла я. — Ви...

— Що? — кольори в його очах знову закрутились у вихор. — Ти вражена? Немає потреби казати мені про це.

— І не збиралась.

— Як скажеш, на’лей, — пробурмотів він.

Я стисла кулаки.

Він поглянув на двері тераси, та його слабка усмішка розвіялася. Пройшла якась мить.

— Ти запитала, чому мене це хвилює? — нахмурився Високородний. — Це... відчуття, ніби я тебе знаю. Дивне чуття, що ми зустрічалися раніше.

Слова: "так, зустрічалися" підібрались до мого горла, але я не могла вичавити їх із себе. Бажання, щоб він знав, що ми зустрічалися, боролося з попередженням, що сказати це, було б помилкою. Я застигла, зовсім розгублена, не розуміючи жодної його відповіді.

— Крім цього, — лінія його щелепи напружилась, — я справді не знаю. Ти не повинна мати значення.

Я кліпнула.

— Bay.

— Ти не зрозуміла.

Принц не єдиний мав дивні чуття. Наразі щось схоже на жало... відторгнення пропалювало мене зсередини.

— Ні, думаю, це вельми зрозуміло.

— Я не маю на увазі особисто до тебе, Калісто.

Я здригнулась від звуку власного імені.

Він схилив голову, ніби вловивши цю реакцію.

— Я Демінієн. Ти усвідомлюєш, що це значить?

— М-м-м, що ви дуже сильний Високородний?

Почувся тихий, темний сміх.

— Це значить, що я так далеко стою від смертних, від людства, як тільки можна. Мене хвилює людство в цілому, але тільки через те, що я таке, яким мене створили.

— Створили? — прошепотіла я.

Він дивився мені прямо в очі.

— Демінієни не народжені, як селестіали.

— Я знаю, — щось вразило мене, коли я вдивлялась у нього. — Ви...

Я зупинила себе, аби не бовкнути, що він був трохи молодшим на вигляд під час нашої першої зустрічі. Він видавався молодшим за Лорда Самріеля, але його риси не дуже змінилися за дванадцять років.

— Що ви хочете сказати? Що не відчуваєте співчуття чи турботи?

— Деякі Демінієни відчувають. Ще лорди та леді, якщо забажають.

— Але не ви? — поглянула я на нього. — Чи не принци й принцеси? Король?

— Не ми.

— Тому, що ви сильніші?

— Це... трохи складніше, але так.

Я насупилася.

— З того, що я про вас знаю, не вірю, що ви на це не здатні.

— Я думав, ми зовсім одне одного не знаємо.

Я звузила очі.

— Я знаю про вас достатньо, щоб у це вірити.

Принц вдивлявся в мене якусь мить, а потім пробурмотів:

— Безцінна.

— Що?

— Ти.

Я схрестила руки й закотила очі.

— Гаразд. Як скаже...

— Я виказав тобі співчуття, на’лей. Це не означає, що я співчутлива істота.

Це твердження майже не мало для мене сенсу.

— Думаю, ви помиляєтеся.

— Справді? — напружено всміхнувся він. — І чому ти так вважаєш?

— Бо ви сказали, що розчарувалися б, якби зруйнували Арчвуд, — вказала я. — І не те щоб наше місто уособлювало собою все людство.

— Я сказав також, що це не зупинило б мене від руйнування.

У животі поважчало.

— Так, але ви ще сказали, що обертати душу на Рея — несправедливо. Якби ви були нездатні на співчуття, хіба це не означало б, що ви також були б нездатні відчувати каяття чи провину, чи навіть справедливість?

Принц Торн поглянув на мене, розтулив рота, але нічого не промовив. Минуло кілька секунд, і я помітила... що він трохи зблід.

— Твоя правда, — хрипко сказав він.

А тоді Високородний розвернувся та мовчки покинув мою кімнату. І мені тільки й залишалося гадати, чому думка про те, що він здатен на співчуття, стала для нього настільки очевидно неприємною.

 

 

 

Дивна реакція Принца Торна на те, що він мав співчуття, була зі мною впродовж всього дня, але з настанням вечора моє здивування переросло в тривогу.

Коли я зайшла до ванної кімнати, то подумала, що точно мала б нагадати Принцу про сьогоднішню вечерю. Я відкрила кран, нахилилася до раковини та розплескала холодну воду на обличчя.

Схопивши рушника, витерла лице й повернулася до дзеркала. Я зупинилась, коли щось у ньому привернуло мою увагу. Опустила дзеркальну раму й нахилилася ближче. Мої очі... з ними щось було не так.

Вони були здебільшого карі.

— Що за чорт?

Я схилилася ще ближче — внутрішня частина, ближче до зіниць набула... блідо-синього відтінку, і це було геть ненормально.