Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 55)
— Твоя шкіра занадто гарна для синців, — трохи тепліше промовив він. — Скажи мені,
— Я... — я замовкла, коли він підніс мій зап’ясток до свого рота. Він притис губи до шкіри — вони були тверді й нескоримі та водночас м’які, як сатин. Мої вуста розтулилися — дивне тепле поколювання розлилося зап’ястком, полегшуючи... а потім стираючи звідти біль. Принц опустив мою руку на коліна, і я подивилася йому в очі. Синець зник. Він знову це зробив.
Може, його поцілунки все ж таки зцілювали?
Високородний торкнувся моєї руки.
— Хто це зробив?
— Я вже сказала. Ніхто.
Він схилив голову, і пасмо волосся впало на його щелепу.
— Хтось казав тобі, що ти не вмієш брехати?
— Хтось казав вам, що ви не знаєте, про що говорите? — випалила я.
— Ніколи, — він підняв підборіддя, на його обличчі з’явився здивований вираз. — І ніхто зі мною не розмовляв так, як ти.
Це мало б бути попередженням, щоб слідкувати за язиком, але я прохрипіла:
— Ні на мить цьому не вірю.
— А я не вірю тобі.
— Думаю, це ми вже з’ясували, — пробуркотіла я.
Білий колір розлився в синій у його очах, а потім розтікся в зелений.
— Барон добрий до тебе?
— Так.
Ще один вибух у синяві його очей.
— Те, що я знаю про тебе, вже свідчить про зворотне.
— Це ж як?
— Не думаю, що маю пояснювати, як безрозсудно він повівся вчора із твоїм життям, — сказав він; на його скроні пульсував м’яз. — Але просто, якщо ти не зрозуміла — Барон відправив тебе до кімнати Високородного принца, який не знав про твій візит. Мої люди могли тебе вбити. Я міг тебе вбити. Інший з мого виду зробив би це, і навіть більше.
По шкірі пройшовся мороз: не від його слів, а тому, що я знала, що це правда.
— І зробив би він це, попри те, що ти вочевидь не така досвідчена, якою так сильно хотіла б здаватися, — продовжив Принц, і я здригнулася від доторку його пальців по вигину моєї руки. Його м’який, як пір’їна, дотик, пробудив вир заплутаних реакцій. Я мала сердитися, що він був у моїй кімнаті, торкався мене й вимагав відповідей.
От тільки я не сердилась.
Я відчувала лише тугу хвилю тремтіння, що слідувала шляхом, прокладеним його пальцями по вигину мого ліктя. Моя шкіра раптом розпашіла, коли він вхопився за вільний рукав сорочки, та... та очікування.
— Тож, я вже знаю відповідь на своє запитання, — сказав Принц Торн. Не зводячи з мене очей, він прибрав назад пасмо мого волосся. Не відвів погляду й тоді, коли його пальці пропливли вниз і розправили мереживо на моїй сорочці.
Я намагалася зібрати думки докупи. Без інтуїції, яка вказувала мені шлях, я й гадки не мала, чому цього Принца турбувало те, як до мене ставились. Я не знала й того, що він зробить із Бароном. І хоча Клод іноді й поводився як велика дитина, що робила ще більше помилок, ніж навіть я, він був найкращим для багатьох із нас.
— Барон добрий до мене, — я витримала погляд Високородного і навіть не збиралася йому казати, що це зробив Хаймел. Не тому, що хотіла його захистити, а тому, що знала, що Клод дуже нерозумно відреагує, якщо його кузенові завдадуть шкоди. — Він до всіх нас добрий.
— Усіх?
— Його коханок. Запитайте будь-кого, і вони підтвердять.
— То от хто ти така? Коханка?
Я кивнула.
— Він відправляє свою улюблену коханку в кімнати інших чоловіків?
— Ми не ексклюзивні, — ми направду нічим не були, але на той момент це здавалося неважливим. — Як і ніхто з коханок.
— Цікаво.
Я звела на нього брови.
— Не дуже.
— Ми так не дійдемо згоди, — Принц Торн опустив голову, і мені перехопило подих від відчуття його вуст під моїм вухом, де шалено вистукував пульс. Він поцілував мене там. — Хто це зробив,
Я відхилилась і виборола трохи відстані між нами.
— Ніхто, — відповіла. — Я, мабуть, ударилася десь... у саду.
Він повільно підняв очі й подивився на мене. Минуло кілька секунд повної тиші, ніби ми обоє впали в раптовий транс. Він перший порушив мовчанку.
— У саду?
Я кивнула.
— Не знав, що садівництво таке жорстоке заняття.
Я стисла губи.
— Зазвичай не таке.
— І як тобі вдалося поставити такий синець, пораючись у землі?
— Не знаю. Я вже сказала вам: я навіть не помітила, як це сталося.
Розчарування зростало, і я відсунулась якомога далі від нього. А потім взагалі підвелась.
— І чому це вас узагалі хвилює?
Принц Торн нахилився до мене й так подивився, що я зрозуміла, що встати було не найкращою ідеєю. У променях сонячного світла я мала дуже оголений вигляд.
Його погляд полишив моє обличчя й опустився нижче, на рукава й мереживо, яке він розправив. Мої соски поколювали, твердіючи під його поглядом. Гаряче тремтіння пройшлося за його очима вздовж вигину моєї талії та горбику на поясі.
Я могла поворухнутися, щоб прикритись, але не зробила цього. І це зовсім не було пов’язано з тим, що він уже двічі бачив мене без жодного клаптика одягу на тілі.
А з тієї ж причини, що й вчора. Я... хотіла, щоб Принц Торн дивився.
Що він і робив. Дивився так довго, що м’язи у всьому моєму тілі затремтіли від... п’янкого очікування.
Знову з’явився потяг. Той, що підштовхував мене розвернутись і тікати, знаючи, що він поженеться навздогін. Але це було дещо більше. Я жадала цього. Щоб він погнався.
Кольори в його очах тепер ожили, і зірки запалали яскравіше. Тіні з’явилися в раптових ямочках його щік, і, мені могло лише здатися, але гадала, він хотів погнатися.
Все це звучало... божевільно. Я не хотіла, щоб хтось за мною гнався, чи... спіймав, особливо Принц.
Я задрижала та змусила себе не ворушитися. Коли заговорила, то ледь впізнала свій голос.
— Я запитала, чому це вас хвилює?
Принц Торн довго не відповідав, тоді глибоко вдихнув — його тіло пашіло напругою й... моє теж.
— Чого б мені хвилюватися за якусь низькородну дівчинку, що видає себе за куртизанку...
— Я не дівчинка, — перебила я його, роздратована ним, собою. — І це дещо, що ви вже мали б знати.
— Твоя правда, — він ліниво пройшовся поглядом по моєму тілу та злегка всміхнувся. — Перепрошую.
Я напружилася від тихого, спекотного потягування.