Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 54)

Я напружилась, все ще стискаючи пальці на стрічці. Серце калатало. І кожна частинка мене тепер чітко усвідомлювала, що Принц Торн не зводив із мене очей, відколи я прокинулася.

— Вам не варто тут бути.

— Чому? — запитав він і наблизився до ліжка. Він не стільки йшов, скільки підкрадався. — Барон засмутиться?

— Ні, не засмутиться, але це неважливо. Я вас сюди не запрошувала.

— Я постукав, — сказав він і зупинився біля мене. — Ти не відповіла. І я радий, що він не засмутиться.

Я проігнорувала останній коментар.

— І тоді ви вирішили — що? Просто взяти й увійти?

— Звісно, — пробурмотів він і поглянув на мої ноги. — А тоді я вирішив дозволити тобі поспати. Ти мала... такий спокійний вигляд.

Принц підняв на мене очі.

— Припускаю, ти хочеш, аби я перепросив, що зайшов без дозволу? Визнав, що переступив кордони?

— Це було б гарним початком, — відповіла я. — Але чомусь мені здається, що ви цього не зробите.

Він стримано всміхнувся.

— Відкрию тобі щось, що ти не дуже хочеш визнавати. Ти не вважаєш мою поведінку такою вже й проблемною.

Я ковтнула.

— Ви помиляєтесь.

— Я ніколи не помиляюся, пам’ятаєш?

— Я пам’ятаю, що ви це казали.

Високородний сів поруч зі мною на ліжко, і в мене серце ледь із грудей не вилетіло від цього.

— Але я також пам’ятаю, що ти не дуже повірила тому, що хтось може ніколи не помилятися. Тебе може дратувати, що я прийшов без дозволу, — сказав він і поклав руку біля моїх ніг.

— Може?

Принц злегка всміхнувся.

— Гаразд, тебе все ж таки це дратує, але моя присутність зовсім не здається тобі проблемною.

Я втягнула повітря, наповнене цим м’яким деревним ароматом, який я досі не могла розпізнати.

— Маю визнати, Ваша Високосте, я у вас розчарована.

— Торн, — знову виправив він. — І як же я тебе розчарував?

— Я думала Високородний із вашими силами читатиме людей краще, — промовила. — Вочевидь я вас переоцінила.

Він м’яко засміявся та опустив підборіддя. Впало ще одне пасмо золото-каштанового волосся, але тепер на його щелепу.

— Думаю, ти забуваєш дещо дуже важливе, що я сказав тобі в саду. Я налаштований на тебе. Знаю причину кожної твоєї затримки дихання, кожного стрибка пульсу. Тебе не тривожить моя присутність, — він опустив густі вії та пройшовся по мені довгим поглядом. — Вона тебе захоплює, на’лей.

Я почервоніла. Він мав рацію, але мене таки тривожила правда в його словах.

Принц Торн здійняв брови.

— Не можеш нічого відповісти?

Я закрутила стрічку навколо пальця.

—Ні.

Він тихо засміявся.

— Бачу, ти взяла щось, що тобі не належить?

— Що? — я насупилась і тоді помітила на нічному столику кинджал і піхви з ременями, які знайшов для мене Грейді. — Збираєтеся його забрати?

— А варто?

— Не знаю. Не боїтеся, що я використаю його проти вас?

— Не дуже, — відповів він, і я відчула роздратування. — Тебе це злить.

— Ага, — визнала я. — Це трохи образливо.

— Образливо, що я не боюся, що ти спробуєш мені нашкодити?

Я замислилася над цим.

— Щось таке.

Тоді Принц Торн глибоко й хрипко розсміявся, і я вирішила, що цей сміх теж трохи образливий, через те, наскільки він був милий.

— Можливо, якби боялись, то не вривалися б до мене без попередження, чи запрошення, — пояснила я.

— Ні, це, напевне, теж мене не зупинило б.

— Мило.

— Я таки маю причину бути тут.

— Окрім того, щоб мене дратувати? — поцікавилась я.

— На додачу до цього, — Принц поглянув на мій палець. Я відпустила стрічку, і він знову подивився мені в очі. — Я хотів дізнатись, як все пройшло з Бароном.

Я відчула полегшення і... збентеження, від того, що він дійсно мав причину бути тут. Але не могла відвести погляду від його очей. Мені раптом закортіло спитати, чи згадував він колись маленьку дівчинку, яку зустрів у сиротинці. Я хотіла дізнатися, чи розмовляв він зі мною. Про що пам’ятала я, а Грейді вважав неможливим. Я хотіла...

Я кашлянула й відвернулась.

— Я говорила з ним сьогодні. Він був радий дізнатися, що ви тут не через те, що Король ним незадоволений.

— Я ніколи не казав, що Король не незадоволений ним.

Я різко повернула до нього голову й стрімко видихнула. Він якимось чином наблизився до мене — зараз нас відділяло не більше тридцяти сантиметрів.

— Що...?

Принц Торн схопив мене за лікоть, і перш ніж я зрозуміла, що відбувається, він підняв мою праву руку. Лінія його щелепи стислася.

— У тебе синець, — кольори в його очах застигли, а зіниці розширилися. Він обережно перевернув мою руку та підніс внутрішню сторону зап’ястка на світло. — Я знаю, що його не було вчора. Хто це зробив?

Я похитала головою.

— Я навіть не знала, що там синець, — збрехала я, бо точно не могла сказати правду. Навіть Грейді. Це... було занадто соромно, і я знала, що не маю так почуватися. Та це не змінювало моїх почуттів. — Гадки не маю, як це сталося.

— Синець на вигляд, як відбитки пальців, — від його тихого голосу кімнатою пройшовся мороз.

Я нервово роззирнулася навколо — маленькі сироти виступили на моїй шкірі.

— Мабуть, вам здається.

Я спробувала вивільнити руку.

Принц Торн не відпустив і провів своїми довгими пальцями по моєму зап’ястку. Вони рухалися повільними, ніжними колами.