Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 53)

Скромність, якої мені раніше бракувало, вирішила озватись. Я сіла й зімкнула ноги. Зап’ясток болів. Я осмикнула сорочку, але це не дуже допомогло. Навіть у напівтемряві моєї кімнати можна було помітити, що тканина практично прозора. Мені здалося, що він добре це розумів. І я злісно зиркнула на нього.

Глибокий сміх пролунав із сонячних променів у тіні та викликав усередині мене дивну суміш чуттів. Настороженість. Палке відчуття ніяковості. І навіть гірше: солодкий запал очікування, яке я могла пояснити сонливістю. Було й немало цікавого. Я не розуміла, навіщо Принц Торн хотів зі мною усамітнюватись, якщо тільки... якщо тільки він не жадав, щоб йому прислужилися?

Якщо логічно, це не мало жодного сенсу. Він не повірив у те, що я куртизанка. Все ж моє тіло не збиралося слухати голосу логіки. Хвилі бажання розпалили мої вени, змушуючи деякі його частини пульсувати...

Милостиві боги, що в цьому світі зі мною було не так? Власне, я знала відповідь. Це те, що він був таке, ось що зі мною було не так. Присутність Високородного і їхній чуттєвий ефект на низькородних. Очевидно, що присутність принца було б... складніше ігнорувати, і вона мала б бути сильнішою.

Насправді ж, якби він шукав мене, аби я йому прислужилася, то лиш тому, що, за його словами, він був завжди голодний. Тож не було жодної причини дозволяти собі піддаватися впливу моїх гормонів. Я підняла підборіддя.

— Я зараз не... працюю.

Він схилив голову вбік.

— Мені неймовірно приємно це чути.

Я скривилась.

— І чому це вам так приємно?

— Бо я надаю перевагу тому, щоб наші зустрічі відтепер були тільки між тобою і мною, — сказав він. — Без участі жодних третіх осіб.

— Відтепер більше не буде ніяких зустрічей, — сказала, хоч це й було брехнею, оскільки будуть. Але його непрошена присутність дратувала мене... та водночас захоплювала, що теж мене дуже злило.

— Я на це не розраховував би.

Я глибоко вдихнула. Щось у ньому змінилося. Не знаю, чи це був його неочікуваний візит, чи той факт, що я не бачила його обличчя, чи його слова. Можливо, все відразу. Але в мені ожив якийсь інший інстинкт. Той, що не мав жодного стосунку до моїх здібностей, чисто смертний. Первинний.

Він наказав мені повільно піднятися й покинути кімнату — не бігти, тому що тоді він поженеться, як будь-який хижак.

У тіні в його очах спалахнули зіркові відблиски. Принц Торн здавався напруженим, наче відчував, що я от-от маю втекти. Його підборіддя опустилось у промінь світла. Вигин його губ був сповнений хижацьким наміром.

Серце шалено закалатало й стало важко дихати. Я швидко відвела очі.

— Ти не відповіла, — промовив Принц Торн, і я знову поглянула на нього. — Спокійно подрімала?

— Дуже спокійно, доки не прокинулась і не виявила когось незваного у своїй кімнаті, — вказала я. — Чому ви тут? Тільки чесно.

Ці довгі... диявольські пальці вистукували на бильці канапи.

— Повіриш, якщо скажу, що скучив і хотів тебе побачити?

Я пирснула.

—Ні.

— Твоя відсутність віри в мої наміри ранить мене, на’лей.

— Я не настільки добре вас знаю, щоб знати щось про ваші наміри, чи вірити в них.

— Справді? — протягнув Принц Торн і ще більше нагнувся до сонячного світла. Він нахилив голову вбік, і мені перехопило подих. Його волосся було прибране від лиця та на щоці проглядалося лиш одне хвилясте пасмо. Він вдивлявся в мене своїми різнокольоровими очима.

— Тобі здається, що ти мене погано знаєш після того, як мої пальці побували в тобі, а твоя рука — на моєму члені?

Мене пронизав черговий гострий приплив бажання. Це було останнє, про що я мала зараз думати.

— Ніби це якось пов’язано з пізнанням вас.

— Правда, — пробурмотів Високородний і задоволено всміхнувся.

Я поклала руки на талію.

— Як ви взагалі дізнались, яка з кімнат моя? І ще краще, як ви сюди потрапили? Двері зачинені.

Він криво всміхнувся.

— Ти вважаєш, простий замок може завадити мені бути там, де я хочу бути?

У животі поважчало.

— Ну, це дещо... моторошно.

— Можливо, — він точно цим не переймався. — А щодо того, як я дізнався, яка з кімнат твоя, у мене є свої способи.

Я подивилася на нього.

— Ризикую повторитися...

— Те, що я щойно сказав дещо... — тепер його посмішка була схожа на виклик. — Моторошно.

— Так, — я потягнулася до маленької червоної стрічки на горловині своєї сорочки. — Але бачу, що навіть розуміння власної моторошності вас не зупиняє.

— Ні.

— Що ж, припускаю, знання про свою проблемну поведінку — уже половина битви.

— Це тільки тоді битва, коли я вважаю свою поведінку проблемною.

— Принаймні ви чесні, — пробурмотіла я, крутячи стрічку.

— Хоч хтось із нас має бути.

Я звузила очі.

— Не розумію, на що ви натякаєте.

— Ні? — він поставив склянку віскі, якою пригостився, на столик.

— Ні, — я вдала позіхання й подивилася на нього. Принц сидів розслаблено й зухвало. Я поглянула на його руку та відразу ж згадала, як вона зіслизнула під воду. Десь унизу мого живота скрутився м’яз.

— Про що ти думаєш, на’лей?

— Припиніть так мене називати. І я ні про що не думала.

— Розізлишся, якщо скажу, що ти брешеш?

— Так, але, здається мені, вас це не зупинить.

— Ні, — він продовжував усміхатись. — Твоє серцебиття прискорилось, і це не страх чи злість. Це збудження.

Я різко вдихнула та ледь стрималася, щоб не кинути в нього подушкою.

— І що, якщо так? Вам варто вже було до цього звикнути, враховуючи, що ви таке. Це просто-природна реакція на вашу присутність, і не те, що я можу контролювати.

— О, на’лей, — засміявся він. — Мені дійсно подобається твоя брехня.

— Що? Я не брешу.

— Але ти таки брешеш. Те, про що ти говориш, більше схоже на непереборний потяг, а це не так. Наша присутність не пробуджує того, чого там уже немає, — пояснив він. — Вона не змушує тебе відчувати задоволення, якщо ти вже не відкрита до цього. Вона лиш підсилює те, що вже є.

Я стулила рота.

Високородний здійняв брову.

— Твоя реакція на мене не щось, чого варто соромитись.

— Я не соромлюсь, — я знову зсунулася, сперлася на праву руку й зойкнула від болю. Клятий Хаймел.

— Звісно, — підвівся він.