Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 52)

У Хаймела відвисла щелепа. Він зблід і відпустив мій зболений зап’ясток. Ми зчепились поглядами, і, могла поклястись, я побачила страх в його очах. Справжній, первинний страх. А тоді він вгамувався.

— А то що, Ліз?

Серія поколювань прокотилась потилицею, коли образи заполонили мій розум, — жахливі образи, як Хаймел витягує власного меча та наколюється на нього. Я сильніше стиснула його руку. Зсередини мене охопив холод. Енергія. Сила. Те, що я бачила не було незмінним майбутнім. Це те, чого я хотіла, аби Хаймел зробив...

Я випустила його руку й відступила. Серце нерівно закалатало.

Хаймел витріщався на мене кілька секунд.

— Це смішно, знаєш? Ти. Твої здібності. Один дотик і ти бачиш чиєсь ім’я та бажання. Їхнє майбутнє. Навіть їхню смерть, — за охайно підстриженою бородою його губи вигнулись у знущальній посмішці. — І все ж ти ані чорта не знаєш.

— Можливо, — м’яко сказала я. — Але я знаю, як ти помреш.

Він завмер.

— Хочеш знати? — посміхнулась йому. — Це не дуже приємно.

Важко вдихнувши, Хаймел попрямував до мене, але зупинився. Без жодного слова він розвернувся й вийшов із кімнати.

— Що ж, гаразд, — пробурмотіла я й поглянула на зап’ясток. Шкіра вже почервоніла. — От виродок.

Але я теж вчинила не краще.

Я збрехала. Ніколи б не торкнулась Хаймела, не стиснула б достатньо, щоб побачити його майбутнє. Я й гадки не мала, як він помре. І оскільки карма була така ж реальна, як і доля, то, ймовірно, він усіх нас переживе.

Я покинула кабінет Барона та половину шляху уявляла, як раз за разом б’ю Хаймела поміж ніг. Аж раптом мене осяйнуло дещо про Клода. Це змусило мене зупинитися біля вікон, що виходили на стайні.

Клод запитав, не що саме шукав Принц Торн, а кого.

 

 

 

Я вимірювала кроками свою кімнату й розмірковувала про сказане Клодом. Мабуть, він просто обмовився, промовивши хто, хоча мав на увазі що, але...

Інтуїція говорила мені, що це не так.

Але що це взагалі означало — якщо Клод знав, що Принц шукає інформацію про когось? Чому це мало значення?

Тут моя інтуїція не допомагала.

Через що я справді мала переживати, так це через те, як я допоможу Барону під час розмови з Принцом Торном. У животі скрутило так, що я ледь допленталася до своєї кімнати. І хоча ліниве крутіння вентилятора на стелі охолоджувало кімнату, мені було все ще занадто спекотно. Я розстебнула ґудзики свого ліфа й вислизнула із сукні. Залишила її на підлозі, бо була занадто втомлена, щоб повісити.

В одній лише сорочці до стегон я впала на ліжко й вмостилася на спині, поклавши зболений зап’ясток на живіт. Я обережно поворушила ним. Він точно мав набрати милого відтінку синього кольору до кінця дня, але не був вивихнутим чи зламаним.

Із цим мені таки пощастило.

У минулому бувало, коли мене ловили на крадіжці їжі, чи за перебування там, де не слід, мені щастило менше.

Я подивилася на стелю й повернулася думками до вечері. Я не зможу зчитати Принца. Якщо тільки не проб’ю його щит. Щось, на що Клод вважав мене здатною, але я не розуміла чому. Чи тому, що я змусила його в це повірити, чи він уже це знав.

Боги, можливо, мені краще було розповісти правду. Зараз уже було пізно. Зараз мені просто доведеться... щось придумати.

Я пирхнула. Мені так і кортіло тріснути себе так, щоб навчитися вибирати якісь кращі життєві рішення. Бо було дуже малоймовірно, що я додумаюся до чогось менш дурнуватого, ніж брехня.

Боги, я знову побачу його.

Мене охопила різка нервозність. Це було непогане відчуття, не схоже на тривогу та жах. Це було більш схоже на... очікування, і це мене непокоїло. Мені не було чому радіти, коли справа стосувалася якого-небудь Високородного, особливо такого, як Принц Вітрусу. Навіть якби я не бачила на власні очі, як він спалив Високородного своєю рукою чи вирвав низькородному горлянку, останнє, що я мала відчувати, це захоплення.

Будь-яка зустріч із Високородним була для мене потенційно небезпечною — вони могли дізнатися про мої здібності й припустити, що я практикую магію кісток. Особливо в Арчвудському Маєтку, де було забагато тих, хто знав про мої дари. Чого я точно мала очікувати, то це моменту, коли Принц покине Арчвуд.

Але я очікувала не цього.

Можливо, Хаймел не помилився, і з мене пальцем вибили здоровий глузд.

Я зітхнула та знову подумала про Клода. Згадала нашу першу зустріч, і як змінився вираз його обличчя зі злості на здивування, коли той почув моє попередження про чоловіка, який хотів його пограбувати.

Але здивування не тривало довго. Барон не вагався й не сумнівався в сказаному мною, як робили інші, коли я вперше попереджала їх про щось. Він просто сприйняв те, що я знала, за правду. Він не був першим, хто це зробив, але точно першим аристократом, хто повірив мені без вагань. Можливо, це теж мало викликати якісь запитання, але я була занадто вдячна, коли Клод виказав свою милість і запропонував роботу та житло, не тільки для мене, а й для Грейді. Я бажала теплого, безпечного ліжка й не хотіла красти черствий хліб, аби вижити. Я ніколи більше не хотіла бачити, як хворіє Грейді, не маючи нічого, що йому допомогло б.

Але, можливо, я мала б поставити якісь запитання.

Натомість я зізналася Клодові та розказала йому доволі багато. Як захворів Грейді, коли ми були меншими. Про сиротинці, що більше нагадували робітні доми. Навіть про Місто Злуки. А він розповів мені про свою сім’ю, кров Високородного за батьківською лінією, і як Хаймел вірив, що його зроблять бароном, коли старший помре. Але я не ставила запитань.

Для цього теж вже було занадто пізно. Але, якщо Клод щось знав, наприклад, якщо він зустрічав інших, таких як я, чому він мені цього не розповідав? Іноді Клод йшов на крайнощі, аби ощасливити мене. Чого б йому ризикувати, що я дізнаюся, що він знав щось і приховав це від мене? Очі злипалися, тож я перевернулася на бік.

Думки нарешті повернулися до минулої ночі — до Принца Торна й часу, проведеного з ним. Не до задоволення, яке він приніс мені, чи оргазму, до якого він мене довів, але до тих коротких митей, коли він... просто тримав мене.

Я підтягнула ноги до живота в сумній спробі відтворити те відчуття обіймів, і... приналежності.

Правильності.

Цс було дурнувате почуття, але я поринула в нього, і коли знову розплющила очі, плямисте сонячне світло перемістилося з однієї частини стіни на іншу, показуючи, що вже вечір. Я полежала так ще якийсь час і майже знову заснула, аж раптом зрозуміла, що сонячне світло було не єдиним, що змінилося в кімнаті.

Повітря стало іншим.

Густішим.

Наелектризованим.

Хвиля тремтливого усвідомлення протанцювала вниз від вигину спини. Павутинки сну розвіялися з голови, а серце затремтіло.

Я була не сама.

Я повільно розправила ноги, піднялася на лікті й роззирнулась, аби побачити те, що я вже й так відчувала, — уже знала на якомусь первинному рівні — Принца Торна.

 

Розділ 19

 

Єдине, на що я була здатна впродовж кількох секунд, — це просто витріщатися на Принца Торна, думаючи, що мені, мабуть, ввижається, бо він сидів на канапі біля дверей тераси, поклавши ногу на ногу. Промінь сонячного світла прорізав темну туніку на його грудях, але більша частина його постаті ховалась у тіні.

— Добрий вечір, — Принц Торн підняв склянку бурштинового напою. — Спокійно подрімала?

Я швидко кліпнула, і раптове відчуття недовіри допомогло опанувати себе.

— Схоже, ви цього не усвідомлюєте, але, здається, ви трохи заблукали дорогою до своєї кімнати.

— Я точно там, де хочу бути.

Я майже почула посмішку в його голосі, і мене це збісило.

— Тоді чому ви тут?

І як довго він тут сидів? Я знову поглянула на склянку, з якої він пив, потім на бильце канапи та примружилася.

— Ви пригостилися моїм віскі?

— Я оглядаю визначні місця, — відповів Високородний, — і захотів освіжитися в процесі.

Калатання серця сповільнилося.

— У моїй особистій кімнаті немає нічого визначного, Ваша Високосте.

— Торн, — виправив він. І хоч я не бачила його очей, але відчула, як палкий погляд подорожував від вигину моїх стегон... до ніг, значна частина яких була оголена. — І я не погоджуюся. Тут... є безліч цікавинок, які варто оглянути.