Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 51)

— Справді? — із сумнівом запитав він і підняв на мене очі.

— Він використовував пальці, а я — руку, — неймовірно чітка картинка з пам’яті збурила мій голос і кров. — Це все.

— Ну, це трохи розчаровує.

З мене вирвався сміх, і Барон витріщився на мене своїми синіми, як море, очима.

— Вибачте. Ви просто маєте дуже розчарований вигляд.

— Так і є, — злегка всміхнувся він і торкнувся мене. — Мені не подобається, що ти проводиш так багато ночей на самоті.

Мені теж, але...

— Я насолоджуюся собою.

— Добре.

Його увага знову повернулася до моїх грудей. Якби Клод міг провести решту свого життя трахаючи груди, то був би найщасливішим чоловіком.

Мій погляд впав на його пах, і я побачила, що він майже збуджений. Я могла потягтися до нього. Торкнутися його хоч трохи, перш ніж він мене зупинить. Цього ранку Барон точно був у якомусь грайливому настрої. Я могла б скерувати його в себе та змусити взяти мене прямо на цьому столі. Це було б не вперше, але...

Жоден із нас насправді не хотів цього. Крім грудей. Я була не його типаж. Клод надавав перевагу світлішому волоссю й стрункішій фігурі, навіть у чоловіків. А я? Гадки не мала, який у мене був типаж. Не було якоїсь чіткої риси, яка подобалася б мені в чоловіках чи жінках більше за інші.

Усе ж таки, якби я до нього потягнулася, він не відмовив би мені. Не лише тому, що я була теплим тілом. Я знала наміри Клода. Він дав би мені, чого я хотіла, бо бажав дати мені більше.

Але це здавалося надто великим зусиллям. І для чого? Декілька секунд задоволення, яке легко забути?

І боги, хіба це не пояснювало все? Особливо, коли пошук насолоди був такий самий буденний, як і втамування спраги?

— Дізналася ще щось? — запитав Клод, привертаючи мою увагу.

Я замислилася. Клод, імовірно, очікував, що я дізнаюся більше про Принца, ніж про причину його приїзду. Він точно знав, що я могла вивідати все потрібне.

— Він давно вже не перетворював нікого на Рея, — сказала я перше, що спало на думку.

— Що ж, це неочікувано, — промовив він і знову провів пальцем по моїх сосках.

Я кивнула.

— І він також шукає щось... чи шукав.

Клод завмер.

— Що?

— Він шукав щось, про що... думав, що знає інший Високородний, — повільно вимовила я, повністю спираючись на те, що розповів мені Принц.

Світлі синьо-зелені очі подивилися на мене.

— Ти знаєш, кого саме він шукав?

Я захитала головою.

— Цього я не змогла дізнатися.

Він поглянув униз і кілька митей мовчав.

— Принц Вітрусу поїхав звідси на світанку, — промовив Клод. Він знову провів долонями по моїх грудях, а тоді опустив руки на стіл. — Він сказав одному з вартових, що повернеться до вечері. Здогадуюся, що тоді він і збирається поговорити зі мною.

Я шукала в собі хоч натяк розчарування від того, що він перестав мене торкатись, але не знайшла нічого, крім байдужості. Я не хотіла цього. Я хотіла отримати більше.

— Чи не бажаєте пошукати в інших місцях, наприклад, між моїх стегон, сліди брутальності Принца?

Клод пирснув.

— Може, пізніше. Мене очікують брати Бауери.

Бауери були синами аристократів, які часто поводилися так само безрозсудно, як і Барон. Я дуже сподівалася, що він збереже ясність свого розуму.

— Я хочу, щоб ти була зі мною під час нашої розмови.

У животі скрутило.

— Чому?

— Бо я хочу переконатися, що він нічого не приховуватиме, — відповів він і поправив мереживо на моєму ліфі. — І що його присутність не має жодних злих намірів.

Трясця.

Я була б йому такою ж корисною, як кришталева куля. Він відступив, і я сповзла зі столу. Всередині мене спалахнула паніка.

— Хаймел покличе тебе, коли повернеться Принц. Тож не відходь далеко, — Клод нахилився й поцілував мене в щоку. — Побачимося пізніше.

Барон пішов, а я так і застигла на місці впродовж кількох секунд.

— Дупа, — простогнала я та відкинула голову назад.

— Ні, дякую.

Я повернулася на звук голосу Хаймела.

Він стояв у відчинених дверях і шкірився на мене.

— Упевнений, мій кузен вже насолодився цим від тебе сьогодні... Але знову ж таки, неймовірно швидко.

Я закотила очі, проігнорувала його й попрямувала до дверей.

Хаймел не зрушив з місця.

— Про що він хотів поговорити наодинці? — запитав він. — Про Принца Райнера?

Я зупинилась, але нічого не відповіла.

— Він щойно наказав мені послати звістку Принцу Прімвіри з проханням зустрітись, але не сказав чому, — промовив Хаймел.

Я дещо здивувалася. Чи могло це стосуватися чорного ринку? Якщо так, чому він тільки зараз до цього дійшов? Адже вже минуло кілька тижнів.

— Б’юсь об заклад, ти знаєш, навіщо він просить зустрічі, — підсумував Хаймел.

Я направду не знала. Але, що цікаво, Хаймел — теж. Сумніваюся, що Клод міг просто забути про це. Я нічого не відповіла та пройшла повз нього.

Цей осел швидко розвернувся, схопив мене за зап’ясток і щосили потяг до себе. Я спіткнулася, але втримала рівновагу й, намагаючись висмикнути руку, з ненавистю поглянула на нього...

Хаймел різко скрутив мій зап’ясток. Я скрикнула від гострого, раптового болю, що розійшовся рукою. Він зблиснув очима, а від його посмішки мене ледь не знудило.

— Я поставив тобі запитання.

— Знаю, — прошипіла, дивлячись, як його очі розширюються від того, що я дійсно йому відповіла. — Я тебе ігнорую, тож відпусти.

Чоловік скривився.

— Гадаєш, ти така особлива, так? І все ж ти...

— Не більше, ніж шльондра. Знаю. Чула від тебе вже п’ять сотень разів. Принаймні мені перепадає, — я витримала його погляд і знала, що збираюся завдати низького, підлого удару, такого ж жорстокого, як і він сам. — Чого не можна сказати про тебе.

Тильна сторона його іншої долоні прорізала простір між нами й попрямувала до мого обличчя, але якимось чином я виявилася швидшою. Я вхопила його за руку та впилася пальцями в накрохмалену туніку.

— Навіть не думай мене вдарити.