Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 50)

— Звучить так, ніби з когось витрахали весь здоровий глузд, — промовив Хаймел.

Я злісно зиркнула на чоловіка.

Я відвела від нього очі та ледь стримала бажання схопити один із важких тримачів паперу зі столу й жбурнути йому в голову.

— Він прибув обговорити з вами ситуацію на кордоні.

Плечі Клода виструнчилися.

— Західні Землі? Залізні Лицарі?

Я кивнула.

— Він думає, що ця проблема пошириться рештою Міжзем’я? Дістанеться Арчвуду?

Тривога перемістилася від грудей до живота.

— Цього я не знаю, — сказала я. І тут усе дещо ускладнилося. — Його дуже важко зчитати, навіть... торкаючись.

Клод замовк — це його дуже зацікавило.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли я намагалася, знаєте, з’єднатись із ним... — я впилася нігтями в долоні. Історія, яку я вигадувала, була, м’яко кажучи, шита білими нитками. — Я побачила білий колір — ніби білу стіну, яка завадила мені витягти з нього більше інформації.

— Хм, — здавалося, Клод замислився, і чомусь тривога в моєму животі пішла глибше. — Цей щит, що ти побачила, намагався тебе блокувати?

— Так. Я подумала, що якщо це так, то його можна пробити.

Я визнала це вголос перед Клодом, і в животі закрутило. Від цього в роті залишився неприємний присмак.

Клод довго нічого не говорив.

— Принца тобі було б прочитати набагато важче, ніж лорда, — він поглянув на Хаймела й нахмурився: — Поговоримо пізніше.

Зрозуміло, що розмова була завершена. Як зрозумілим було й роздратування Хаймела. Він грюкнув склянкою й силувано вийшов із кабінету, добряче гримнувши за собою дверима.

Клод вигнув брову.

— Запальний чолов’яга, чи не так?

— Він не любить, коли йому нагадують, що ви Барон.

— І що він — ні?

— Так, — я спостерігала за тим, як Клод підвівся. — Але ви й так це знаєте.

— Мені подобається гратися з ним, коли випадає така можливість, — усміхнувся той на мить і поманив рукою. — Підійди.

Небезпека того, що Клод якось зрозуміє, що я зізналася Принцу в причині свого візиту, здається, минула. Тепер мені було цікаво — я підвелась і рушила до нього.

Він відсунувся в бік і вказав рукою на місце на столі, де не було листів.

— Сідай.

Я залізла на стіл і вчепилася пальцями за край гладкого дерева.

Клод повільно оглянув мене, починаючи від обличчя й опускаючись нижче, ніби щось вишукував.

Я не ворушилась і гадки не мала, що він задумав.

Барон відсунув пасма волосся на моє плече.

— Ти добре провела вечір? — різко запитав він. — Справді?

— Так.

Він коротко всміхнувся.

— Я хочу почути все в деталях, що відбувалося між вами двома.

— Ну... — спромоглася вимовити я, швидко думаючи про те, чим я могла б або ж мала поділитися. — Виявляється, ви думали також, що попередили його про мій прихід, але теж цього не зробили.

— Чорт, — його пальці застигли серед мого волосся. — Серйозно?

Я кивнула.

— Мені шкода. Правда, — він на мить поглянув мені в очі. — Я не послав би тебе, якби знав, що це Принц Вітрусу.

Я не дуже повірила йому. Клод під дією опіатів був здатен на будь-який нерозумний вчинок.

— Як він відреагував на твою появу?

— Це...

Я здійняла брови, тому що Барон торкнувся мого підборіддя і повернув мою голову вліво, а потім вправо.

— Це застало його зненацька.

— Він зробив тобі боляче? — запитав той. — Хоч якось?

— Ні.

Я зрозуміла, що він шукав знаку — садна чи синця.

— Не зробив, Клоде.

Довгий час він мовчав.

— Як ти йому прислужилася?

— Він попросив прислужити йому у ванній кімнаті.

Він торкнувся великим пальцем моєї нижньої губи. Я трохи здригнулася й одразу ж поглянула на нього. Клод... не торкався мене так вже понад рік. Може, навіть два роки, і був час, коли я так жадала цього. Коли я чекала його візитів до своєї кімнати, або запрошення до нього. Можливо, навіть занадто довго. Бо я могла торкатися його, не відчуваючи провини, бо Барон знав, на що я здатна. Він розумів ризики своїх таємниць. І мені потрібно було дуже зосереджуватися, щоб його прочитати. Але інтуїція довго не мовчала. Він завжди розумів, коли це траплялось. Я застигала та відсторонювалася. Тоді він не дозволяв мені гладити й торкатися себе, і малесенька частина мене від цього заводилася. Частина мене досі заводилась.

— І? — вичавив Клод.

— Тоді він попросив мене приєднатися до нього у ванні, і я це зробила.

Він скривився.

— Упевнений, жодна ванна тепер не зрівняється із цим.

— Можливо, — пробурмотіла я.

— Що ще? — Барон подивився мені в очі.

— Він... торкався мене.

— Так?

Він вхопив мене за груди й провів пальцями по моїх сосках. Хвиля насолоди пронизала мене, проста реакція на дотик — будь-який дотик, не обов’язково Клода. Я провела руками по столу та трохи нахилилася вперед. Барон знову опустив очі. Його вуста розійшлися, коли пальці втиснулися в плоть. Клод завжди надавав перевагу грудям. Я спостерігала, як він ковзнув пальцем вздовж лінії шиї до ліфа. Його шкіра була блідіша за мою — блідіша й набагато холодніша, ніж у Торна. Мені знову перехопило подих, але не через дотик Барона.

— Він трахнув тебе?

Я відчула ще один, сильніший сплеск бажання, що не мав нічого спільного з руками Клода. Це були його слова. Образ... Принца Торна, який вони викликали, змусив мене трохи звиватися.

— Ні.