Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 49)

Розділ 18

 

Враховуючи все, що сталось із Принцом Торном, і після нашої розмови з Грейді, я не думала, що зможу заснути. Особливо, коли я продовжила прокручувати спогади в голові, щоб зрозуміти, чи дійсно я чула голос Принца Торна багато років тому, й чи не було це вигадкою наляканої малої дитини. Останнє видавалося найбільш імовірним поясненням, але щось у цьому не давало мені спокою.

Та, зрештою, коли Грейді пішов, я таки заснула й не крутилася, прокидаючись щогодини, як зазвичай. Я спала як убита та чомусь була все ще втомлена зранку й бажала лиш одного — знову заснути. Але, прямуючи з Хаймелом коридорами Арчвудського маєтку, я добре знала, що краще не показувати цього.

Тепер коридори прикрашали величезні букети жасмину, які наповнювали повітря солодким і трохи мускусним ароматом. Мабуть, їх розвісили, щоб вразити Принца Торна. Задушливий запах квітів був не єдиною новинкою. Відчувалася... значна зміна атмосфери. Я помітила її ще вранці, коли змусила себе вдягтись. Я щоразу отримувала розряд статики, торкаючись до чогось, — це відчуття переповнювало коридори.

Так діяла присутність Високородного. Я усвідомила її тієї ночі в Місті Злуки, в саду та вчора. І зрозуміла, що це ставалося щоразу, коли той переживав сильні емоції, як-от злість, чи радість, або якщо кілька Високородних було в одному місці.

Я визирнула з однієї із відкритих арок і кинула оком на стайні здалеку. Вони були більш гамірні, ніж зазвичай. Конюхи та їхні помічники вичісували й годували лискучих чорних і чисто-білих коней під наїздами — коней, чиї холки (місце, де тіло переходить у шию), сягали щонайменше двох метрів від землі. Вони... мали бути на добрих п’ятнадцять сантиметрів вищими за наших коней шайрської породи.

— Вони належать Високородному, що прибув, — сказав Хаймел, простеживши за моїм поглядом. — Величезні, правда ж?

Я нарахувала чотирьох коней. Чи прогулювався Принц Торн зараз маєтком? Серце закалатало. Було ще дуже рано, але...

— Знаєш, — сказав Хаймел, що був за кілька кроків від мене. Я звернула увагу на меч, закріплений на його спині, — земля не розійшлася б під тобою, якби ти побажала мені доброго ранку. Трохи поговорила. Відповіла на кілька фраз.

Я стримала зітхання. Це вже не вперше він вичитував мене за те, що я не розмовляю з ним. Це вже стало рутиною, як і моє мовчання. Мені не подобався Хаймел. Він це знав.

— Це може зробити все трохи приємнішим для тебе, — додав він і ми завернули за ріг.

Єдине, що могло зробити цю прогулянку приємнішою, — це прірва, в яку б він гепнувся.

— І, якщо тобі раптом потрібне нагадування, — промовив Хаймел, коли ми наблизилися до колонних дверей кабінету Клода, — ти нічим не краща за мене. Врешті-решт, ти лише шльондра, що іноді бачить майбутнє.

Я настільки сильно закотила очі, що здивувалася, чому вони не випали з очниць. Я не була впевнена, чи цей осел справді вірив, що це мене образило. Ймовірно, він гадав, що завдав мені нищівного удару своїми словами. Більшість маленьких чоловіків вважали себе здатними на таке. Хаймел відчинив двері й поглянув на мене через плече, ніби кидаючи виклик своїми бляклими очима.

Подивившись на нього, я посміхнулась і тільки більше вишкірилась від того, як стислися його зуби. Я відвела погляд і зайшла до кабінету.

Клод сидів на краю свого стола. На його довгих худих ногах були чорні бриджі. Коли ми появились, він підняв очі від пергаменту в його руках. На красивому обличчі селестіала з’явилася легка усмішка. Мене вразила відсутність на ньому й сліду вчорашнього потурання всім бажанням. Вочевидь допомагало те, ким він був. Якби я поводилась, як він, у мене постійно були б темні кола під очима.

— Доброго ранку, Кицю, — він опустив пергамент на стіл із білого дуба. — Будь ласка, сідай.

— Доброго ранку, — я всілась у своїй простій кремовій сукні на канапу й склала руки на колінах. Хаймел зачинив за мною двері.

— Бажаєш трохи кави? — запитав він і підняв маленьку чашку.

— Ні, дякую, — останнє, що було потрібно моєму тривожному шлунку, — це кофеїн.

— Точно? — Клод зробив маленький, витончений ковток кави. — Маєш втомлений вигляд.

— Ніч була... довга, — сказала я.

Клод підвів темну брову.

— І виснажлива?

Я побачила, як Хаймел розплився в самовдоволеній посмішці й попрямував до буфета.

— Трохи. Я... не очікувала натрапити на Високородного, зайшовши до його кімнати.

— Ой, — нахмурився Барон. — Я не сказав тобі, що він Високородний?

— Ні, — сухо відповіла я.

— Милостиві боги, я думав, що сказав. Я... — він повільно видихнув. — Я трохи перебрав учора.

Це було ще м’яко сказано.

— Я дуже перепрошую, Ліз. Я справді думав, що сказав тобі, що це лорд, — промовив щиро Барон, але мені було вже все одно. — Але тобі все сподобалося?

— Так, — відповіла я, відчуваючи, як тепло пробирається моїм горлом.

— Звісно ж, сподобалося, — він відпив із чашки. — Скажи, це правда? Високородні лорди стрибають як... — він поглянув на Хаймела й насупився. — Як там кажуть?

— Кажуть, що вони скачуть так само, як їхні жеребці.

— О, точно, — брови Клода тепер розправились. — Це. Я вмираю від цікавості.

Не знаю, чому йому знадобилося роз’яснення щодо цього вислову. Крім того факту, що він зазвичай був грубий, він також частково був Високородний. І селестіали мали хист у цій сфері.

— Гадаю, можна сказати, що порівняння досить вдале.

Той засміявся, і бліда шкіра в кутиках його очей зморщилася.

— Поглянь, — промуркотів він. — Ти зашарілася.

Я повільно вдихнула й видихнула та уявила собі, як один із тих жеребців вривається в кабінет і б’є копитом Барона. І Хаймела. Зовсім трошки. І я знову всміхнулась.

— Як би сильно мені не кортіло поговорити про те, що змусило твої щоки почервоніти, це почекає, — продовжив Клод. — Про що ви говорили?

— Про те, звідки він, але не в подробицях.

— І?

Я подивилася на нього.

— Ви знаєте, хто він? Окрім його імені?

Клод звів брову.

— Я знаю лише його ім’я, тому й послав тебе, моя Кицю. Я припускаю, що він якийсь лорд, якого Король тримає при собі в столиці.

— Він не просто якийсь лорд, — відповіла. — Він узагалі не лорд, Клоде. Це Принц Вітрусу.

— Святі віслюки, — вигукнув Хаймел і вирячився на мене.

Барон опустив чашку на коліно.

— Ти впевнена?

Чому всі ставлять мені це запитання?

— Так, упевнена. Це Принц Вітрусу.

— Боги, з чого б йому сюди приїздити? — здивувався Клод.

— Він тут не через десятину, — поділилась я.

— Та невже, — пробурмотів той і поставив чашку на стіл. Мабуть, там тепер буде мокра пляма. Гадки не маю, чому я взагалі про це подумала, але мені було шкода таке гарне дерево.

— Я вважала, це стане для вас полегшенням, — припустила я.

— Стало б, але мене набагато більше хвилює такий жорстокий гість у маєтку, — ледь вичавив із себе Барон. — Коли Короля щось не влаштовує, зазвичай саме Принца Вітрусу посилають виправити ситуацію. І так, під «виправити», я маю на увазі пролити ріки крові.

У мене перехопило подих.

— Принц Торн може бути ким завгодно, але він точно не жорстокий.

Хаймел скривився й сперся на буфет.

— Та невже?

— Так, — я дужче звела пальці докупи. — Не певна, що все, що про нього кажуть, правда. Він... — Джентльмен? Це було не дуже вдале слово. Я захитала головою. — Він не жорстокий.

Барон мовчав.