Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 48)
— Ми не маємо тут залишатися, — почав він, і так, я не помилялася.
— Так, маємо.
— Ні, не маємо. Є інші міста, інші території...
— І що ми робитимемо на цих інших територіях, що було б краще, ніж тут? — кинула я й сповзла з ліжка. Я мала стояти під час цієї розмови. — Гадаєш, ти зможеш знайти роботу, як ця, — що не просто гарно оплачується, але й дає прихисток? І навіть непоганий прихисток? — я нервово закрокувала кімнатою. — Роботу, де не потрібно щодня ризикувати життям, як це роблять шахтарі та мисливці?
Грейді стиснув щелепу.
— А що робитиму я? Знову вдаватиму із себе гадалку на базарі, ризикуючи отримати звинувачення в заклинацтві? Чи працюватиму в якійсь таверні, де, ймовірно, буду частиною меню, поруч з елем, що смакує, як конячі сцяки?
— А зараз ти не в меню? — випалив він у відповідь. — Тебе пропонують кому завгодно та коли завгодно.
— Я в меню з власного бажання, — стисла я кулаки. — І не те, щоб я дійсно була в меню. Радше... закуска, яку рідко хто вибирає.
Грейді повільно здійняв брови й подивився на мене.
— Що за... хрінь?
— Гаразд, погана аналогія, але ти знаєш, про що я. У нас тут усе добре, Грейді. Боги, — зітхнула я. — Ти справді навіть не запитуватимеш Клода про навчання на коваля, так?
— Чесно? Мені насрати на це навчання.
Я різко заплющила очі.
— Грейді, це ж твоє. Тобі справді подобається...
— Так, мені це добре вдається й подобається, але я радше використовуватиму свій талан у куванні зброї для Залізних Лицарів, ніж для якогось кобеля-
— Грейді, — зойкнула я, розплющила очі та підбігла до нього. — Боги, будь ласка, припини таке казати! Особливо зараз. Коли Принц Вітрусу тут із цього приводу.
— Це мене не хвилює, коли йдеться про нього.
— Справді?
— Справді, — зиркнув він на мене. — Дивись, я знаю, що тебе лякає, коли я говорю про Залізних Лицарів. Але, дідько, ти не можеш стверджувати, що щаслива тут. Що тебе влаштовує все це.
Чоловік випростав руку.
— І я маю на увазі не лише маєток і Барона, а й те, як ми жили. Як нам довелося жити.
— Милостиві боги, — закрила я руками обличчя.
— І я знаю, що тебе це не влаштовує. Я знаю, що ти так само думаєш про Високородних, як я, — що вони нічого не роблять для нас, низькородних, — сказав він. І я підглянула крізь пальці, що його ніздрі роздувалися від гніву. — Знаєш, я хотів би колись одружитись.
Я опустила руки.
— І, може, завести дитину, чи навіть двох, — продовжив Грейді. — Але якого біса мені це робити? Приводити дитину в цей світ? У цієї дитини не буде жодних можливостей стати кимось, коли все вирішують Високородні, — кому можна навчатися, володіти землею... Вони просто продовжують віддавати владу
— Я... — я знизала плечима, але вага його слів — правди — потягнула їх знову вниз. Я підійшла до ліжка й сіла біля Грейді. — Я не знаю, що сказати.
— Знаєш, ти могла б просто подумати про це. Мені перехопило подих.
— Подумати про що?
— Про те, щоб піти звідси.
— Грейді...
— Я знаю одне місце, — перебив він мене. — Місто в Східних Землях.
Я повільно схилилася до нього. Я почула назву міста пошепки у своїй голові, перш ніж він промовив її вголос.
— Холодноджерельне.
А потім я почула більше, і це мене нажахало.
— Ти говориш про місто, — сказала я, стишуючи голос до шепоту, — яке фактично стає форпостом повстанців. Місто, якого неодмінно спіткає доля Асторії. Думаєш, там для нас є майбутнє?
— Ти цього не знаєш, — напружився Грейді. — Якщо тільки ти таки не знаєш це.
— Я не знаю цього в сенсі, що бачила, як це місто знищують, але мені не потрібні дари, аби знати, що це рано чи пізно станеться.
Чоловік розслабився.
— Може, ні. Може, Бейлен подбає, щоб цього не сталося.
Я похитала головою й коротко розсміялася.
— Ти дуже віриш у того, кого ніколи не зустрічав, і кому вдалось добитися лише того, що багато людей втратили домівки, або життя.
— Це нічим не відрізняється від тих, хто вірить у Короля, якого ніколи не зустрічали, — зазначив він. — Який зовсім нічого не зробив для низькородних.
Ну, тут він мав рацію. Я схрестила руки на талії та втислася стопами в підлогу. Він мав рацію в багатьох речах, що стосувалися Високородних і управління королівством. Не те щоб я не думала про це сама, але Грейді пропонував не просто покинути Арчвуд. Він пропонував приєднатися до повстання, що, напевне, поставить нас в гірше становище, ніж будь-коли раніше. Навіть якщо я не бачила цього, ймовірність того, що ми в результаті загинемо, була величезною.
— Чи говорили б ми про це, якби Клод не викликав мене сьогодні?
— Зрештою, — сказав Грейді. — Але, трясця, через це зараз здається найкращим для цього. Що відбувається у Західних Землях? Чому Принц довбаного Вітрусу тут?
Я подивилася на нього.
— Принц... інший, — повторила я.
— І чому ти так вирішила, Ліз? Чесно?
— Ну, починаючи з того, що він зробив із Містером.
— Через це він інший? — закашлявся Грейді й розсміявся. — Ліз, він скрутив Містера в клятий крендель.
Я здригнулась.
— Я не про це говорю. Він — Принц Торн — запитав про синці на моїх руках.
— Що?
— Щипання Містера. Від нього завжди залишались синці...
— Так, я пам’ятаю, що цей покидьок завжди тебе щипав, — перебив мене Грейді. — Але що ти маєш на увазі, кажучи, що Принц запитав тебе про них?
Насупившись, я поглянула на нього. Вираз його обличчя відображав мій.
— Тієї ночі... Після того, як він подивився мені в очі, він глянув униз, на мої руки, і запитав, звідки ті синці.
Грейді повільно звів брови й вирячився на мене.
— Не пам’ятаєш?
— Я пам’ятаю все, що трапилось тієї ночі — навіть коли я не міг поворухнути жодним, бляха, м’язом, чи навіть кліпнути, — процідив він крізь зуби. — Чого я не пам’ятаю, так це те, щоб принц питав тебе про це.
— Але він запитав. Він побачив їх і запитав, що їх спричинило. Я не відповіла, але поглянула на Містера. Тому він і зробив це з... — я замовкла. — Ти серйозно? Ти справді нічого не чув?
— Так, Ліз, серйозно. Я не чув нічого такого, хоча був поруч.
Я розтулила рота, але гадки не мала, що й сказати, тому сіла на ліжко. Я знала, що чула його. Що він говорив зі мною, тримав мене за руку, а тоді підніс свої пальці до губ і всміхнувся. Але як Грейді міг нічого не почути?
І як змогла почути я?