Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 47)

— Знаю, — тому я дуже сподівалася, що Принц Торн дотримає слова й не розкаже йому.

Я стримала позіхання та загорнулася у свій чорний халат — мій бавовняний халат, зшитий зі зручної непрозорої тканини. У великій, майже пустій кімнаті запанувала тиша.

У бездоганно чистому просторі було небагато меблів. Шафа. Ліжко. Канапа біля виходу на терасу. Нічний столик і скриня. А передпокій був прикрашений навіть більш ніж на те була потреба: глибокі диван і крісла на м’якому розкішному килимі із шенільної тканини кольору слонової кістки, маленький обідній стіл, буфет із білого дуба й різноманітні дрібнички, якими Барон обдаровував мене впродовж років.

Кімната була дуже гарна, охайна й розкішна, порівняно з іншими місцями, де мені доводилося спати, але це був не мій дім.

Хотілося б, щоб вона ним була.

Я ще навіть не знала, як це — мати свій дім. Але я гадала, це мало бути більше схоже на те, що я відчувала в саду, — з пальцями в землі та тишею в голові. Я відчувала, що мені належить там бути. Відчувала спокій.

— Ти довго пробула в Принца, — Грейді обережно порушив тему, яку досі не наважувався обговорювати.

Я напружилась.

— Не так вже й довго.

— Достатньо довго.

Залишся зі мною на ніч. У животі знову все перевернулося. Я похитала головою. Чому це він хотів, щоб я провела цю ніч із ним? Не думаю, що принесла йому якесь задоволення, крім сексуального. Хоча він сказав, що я його зацікавила й захопила.

— Що сталося? — допитувався Грейді.

У цю саму мить, спогади про нас із Принцом у тій клятій ванні виринули в моїй голові. Його руки на мені. Його пальці в мені. Його обійми. І саме останнє залишилося зі мною. Як він обіймав мене. Я закусила губу й ковтнула.

— Небагато.

— Ліз...

— Грейді?

На його скроні смикнувся м’яз.

— Ти можеш розповісти мені все. Ти ж знаєш це. Тож, якщо щось сталося, що змусило тебе почуватися...

— Не сталося нічого, чому я б не дозволила статися, — перебила я його.

— У тому то й річ, — Грейді підсів ближче. — Ти не з власної волі пішла до нього сьогодні, хіба ні? Ти почувалася зобов'язаною. Отже, чи могла ти дійсно не дозволити чомусь трапитись?

Я трохи посовалася на місці, збентежена тим, що вже вдруге за сьогодні мені ставили це запитання.

— Він дав мені вибір, і я вирішила піти — ми вже про це говорили.

Грейді витріщився на мене так, ніби посеред мого лоба вискочило третє око.

— Серйозно. Він дав мені вибір щодо того, що ми робили — і ми не переспали, — сказала я. — І навіть якби й переспали, то що? Я не незаймана, Грейді.

Він скривився, і хоч я й не побачила рум’янцю на його коричневій шкірі, знала, що мій друг зашарівся.

— Мені справді не потрібно було цього знати, але дякую, що поділилася.

— Будь ласка, — опустивши підборіддя, я засміялася від погляду, яким він мене обдарував. — Він дійсно дав мені вибір, Грейді. І я знаю, що саме те, що я хотіла робити те, що зробила, складно для розуміння. Повір мені. Я знаю, але...

Я згадала, як Наомі мені колись сказала, коли я зізналася їй, що іноді мені подобається, коли Клод відсилає мене здобути інформацію для нього. «Мало що насправді чисто чорне або біле, Ліз. Більшість всього в житті існує в межах цієї безладної сірої зони посередині, але якщо ти бажаєш того, що відбувається — насолоджуєшся цим, як й інші — тоді в цьому немає нічого поганого, — сказала вона. — І якщо хтось казатиме тобі протилежне — знай, вони ніколи не були на твоєму місці, або живуть зовсім інше життя. Це не значить, що хтось із вас має рацію чи помиляється».

Я повільно видихнула.

— Але цей Високородний... він інший.

— В якому сенсі інший?

Я знизала плечима.

— Вони всі однакові, Ліз. Приємні для очей і привабливі ззовні та божевільні покидьки всередині. Просто тому, що один із них переконався, що ти не поранена, і не змусив тебе робити щось проти власної волі, не значить, що їм можна довіряти. Особливо йому. Ти знаєш, що розповідають про Принца Вітрусу?

— Знаю.

— Справді? — він здійняв брови. — Він очолював військо, яке взяло в облогу Асторію.

Я знову кивнула, проте важко було зіставити Принца Торна, якого знала я, з тим, про кого переповідали роками. Але знову ж таки, я насправді не знала Принца, хіба ж ні?

Але це здавалося неправильним.

Я дійсно відчувала, ніби знала його, і він відрізнявся від того, що нам розповідали про Високородних. Навіть до того, як дізналася, ким він був насправді. Коли я зустріла його в саду, і задовго до того. Я знову повернулася до тієї далекої ночі в Місті Злуки.

— Є ще дещо, що я тобі не розповіла, — почала я. — Ми вже зустрічались із цим Високородним.

Грейді вдивлявся в мене якусь мить, а потім випрямився. Його карі очі миттєво розширилися, коли він зрозумів, що я мала на увазі.

— Місто Злуки?

Я кивнула.

Він захитався назад і вперед.

— І ти тільки зараз мені про це кажеш?

Я скривилась.

— Я просто... не знаю, чому не сказала нічого раніше.

— Це лайно, а не виправдання, Ліз.

— Це й не мало бути виправданням, відповіла я йому. — Вибач. Я мала розказати раніше.

Він відвернувся.

— Це ж не той, що схопив мене, правда?

— Милостиві боги, ні. Інший, — запевнила його я та нахмурилась, усвідомивши, що Принц Торн і Містера тієї ночі змусив повірити, що він лорд. — Він мене, до речі, не впізнав.

Грейді, здається, замислився.

— Ти впевнена, що це він?

Я поглянула на нього.

— Дуже дратує, коли мені ставлять це запитання.

Він підняв руку.

— Звісно, ти впевнена. Я запитав лише тому, що це... збіса великий збіг.

Це так, от тільки я не вірила в збіги, як і Грейді.

Він замовк і поглянув на двері, що вели на терасу. Минув якийсь час, перш ніж він заговорив.

— Знаєш, я часто згадую ту ніч. Намагаюся зрозуміти, чому взагалі Високородні туди прийшли. Вони когось шукали — типу, когось зі своїх? Типу селестіала, чи щось на кшталт того?

— Можливо.

Я гадала, що була така ймовірність. Клод і Хаймел були віддалені від справжнього Високородного на кілька поколінь. Але я думала, такі народжувались і в наш час. Але я й гадки не мала, чи була б така дитина важливою для Високородних. Я не знала жодного селестіала, що жив би при Дворі.

— Я маю з тобою дещо обговорити, і тобі це не сподобається, — промовив Грейді.

— Що?

Чоловік глибоко вдихнув, і я напружилась, передчуваючи розмову, яку ми вже мали раніше. Ту, що тільки додала б ще один клопіт, яким я мала б перейматися.