Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 46)
— Ви запитали, чому я очікую жорстокості. Це лише два приклади.
— Лише два? — здивувався той. — Є більше?
Я поглянула на ванну.
— Я справді прийшла сюди під вигаданим приводом.
— Так, — сказав він. — Так і є. Тепер ти маєш поговорити з Бароном?
— Я маю зустрітися з ним вранці, до вашої з ним розмови.
— Що станеться, якщо ти не матимеш корисної для нього інформації?
— Нічого.
Він опустив рушника й пронизав мене поглядом.
— На’лей.
— Мені не подобається це прізвисько.
— Сподобалося б, якби ти знала всі значення.
Я стисла зуби, а Принц продовжував чекати відповіді — чекати правди.
— Він буде... розчарований.
— Він покарає тебе.
— Ні, — я відвернулася, зніяковівши від того, що він про це подумав. Зніяковівши від того, що я цього від нього очікувала. — Він може навіть не пам’ятати, що відправив мене до вас, якщо чесно.
Це було малоймовірно, але маленький шанс був.
— Він сильно таки сп’янів.
Від Принца злинуло низьке гарчання. Я вирячилася на нього. У цьому звукові не було нічого й близько людського. Воно нагадувало радше... вовка, чи навіть щось більше.
— Скажи йому, що я тут не для збору десятини, — промовив він, відвернувся від мене та скрутив рушника навколо талії. — Що я тут, аби обговорити ситуацію щодо Залізних Лицарів. Цього має вистачити, щоб задовольнити його, поки я не обговорю з ним все детальніше. Не кажи йому, що зізналася мені. Я не розповім.
У мене від подиву відвисла щелепа. Його прощення — і саме цим насправді було мовчання у відповідь на правду — було неочікуваним. Він знову, не знаючи того, врятував нас із Грейді.
Він кивнув і вийшов із ванної кімнати.
— Ти маєш здивований вигляд.
— Думаю, так і є, — я замовкла на мить і пішла слідом за ним. — Не очікувала, що ви скажете мені чи... чи покриватиме мене...
Я кашлянула.
— Я також не очікувала, що це стосуватиметься проблеми з Залізними Лицарями.
Принц налив собі склянку віскі — я не зводила з нього очей. Він повернувся до мене, і я похитала головою, відмовившись від пропозиції випити.
— Це та інформація, яку ви шукали тут раніше? — запитала я. Згадала про Асторію, і моє серце закалатало. — Король вважає, що Арчвуд прихильний до Залізних Лицарів?
— Те, чому я приходив раніше, ніяк не пов’язано з моєю появою зараз, — він розвернувся обличчям до мене. Я задивилася на нього: на рушник, зав’язаний на поясі й на вологі кінчики волосся. Мій погляд так і притягували крихітні краплі води, які все ще трималися на його грудях і стікали вниз. — І ситуація із Залізними Лицарями змінилась.
Я вже відкрила рота, щоб запитати чому, але подивилася йому в очі й змовчала. Шкіра поколювала від усвідомлення. Чуття підказували завершити розмову, і цього разу я послухалась. Торкнулася пояса своєї сукні й окинула поглядом його кімнату. Я хотіла подякувати йому за те, що він влаштував все так, щоб я не страждала від наслідків того, у що вплуталась сьогодні, але мала обережно добирати слова.
— Я... я ціную, що ви розказали, чому прибули до Арчвуду.
Принц Торн нахилив голову, і я припустила, що це було визнання.
Він вдивлявся в мене, що викликало гостре чуття нервозності.
— Якщо більше нічим не можу допомогти, я, мабуть, піду.
Він мовчки стояв і не зводив з мене очей.
Сприйнявши його мовчання як достатню відповідь, я швидко й незграбно вклонилася.
— Добраніч, Ваша Високосте.
Високородний не виправив моє шанобливе звертання. Він досі мовчав, дивлячись на мене з виразом, який я ніяк не могла збагнути. Пройшовши повз нього, я опинилася біля вхідних дверей.
— Залишся.
Я різко повернулася до нього.
— Перепрошую?
— Залишся, — повторив він і сильніше стиснув склянку. — Залишся зі мною на ніч.
Я розтулила рота, але не дібрала слів. Він хотів, щоб я залишилася? Ніч із ним? Я поглянула на ліжко. У животі одночасно стисло й спорожніло.
— Щоб спати, — додав він, знову спрямувавши на себе мою увагу. Я витріщилася на нього. На склянці в його руках з’явилися тріщини. Не достатньо глибокі, щоб напій розлився, але я помітила тендітні павутинки, що розходилися склом. — Тільки це,
У голові розвивалися два цілком різних напрямки, поки я витріщалася на нього. Частина мене не могла повірити, що він взагалі таке запропонував, бо з чого б це у п’яти світах йому захотілося просто спати зі мною? Інша ж частина по-дурному зацікавилась, як воно, спати поруч із кимось, окрім Грейді, і сама лише думка про це знову перехопила мені подих.
І це... це було неприпустимо з багатьох причин.
— Цього я не можу зробити, — відповіла я.
Високородний підвів голову.
— Не можеш чи не хочеш?
Два твердження відрізнялися. «Не можу» не було вибором. «Не хочу» було. Проблема була в тому, що я не могла визначитись.
— І те, й інше, — визнала я і здригнулася. — Добраніч.
Я не затрималася. Розвернувшись до вхідних дверей, повернула ручку. Вона не піддалася. Насупившись, я поглянула вгору й побачила, що двері незачинені. Що за...? Принц Торн. Він не давав мені відчинити двері. Я завмерла, відчуваючи на спині його палкий погляд, і на якусь дику мить мною заволоділо шалене збудження, що перехопило мені подих. Думка про те, що він зупинив мене, спричинила гаряче, туге тремтіння моїм тілом.
Я не хотіла, щоб він відпускав мене.
Те кляте відчуття — що мені належало бути з ним — пронизало мене, і, милостиві боги, зі мною точно щось було не так.
Я натиснула руками на дерево. Серце закалатало в грудях. Тоді двері відчинилися під моїми долонями. Він відпустив мене. Щось схоже на... розчарування охопило мене, і я відчула себе ще більш розгубленою щодо нього, щодо себе.
— Гаразд, я офіційно... приголомшений.
Профіль Грейді підсвічувало м’яке сяйво лампи біля мого ліжка. Його меч спочивав на скрині за підніжжям. Чоловік сидів поруч зі мною на краю ліжка і вже трохи заспокоївся після моєї розповіді про те, що особливий гість не чекав на мене.
— Приголомшений?
— Шокований і кожен інший непотрібний прикметник, який можна придумати. Принц Вітрусу прибув обговорити Залізних Лицарів? Хто б не здивувався? — Грейді провів долонею по обличчі. — І ти впевнена, що він не розповість Барону, що ти сказала йому правду?
— Майже, — я відкинула голову назад. Вже було пізно: пройшла майже година, відколи я покинула кімнату Принца Торна. Я щойно розповіла Грейді все, що сталося, — ну, не все. Не хотіла травмувати його зайвими подробицями. — Але я не можу знати напевне, оскільки не здатна його прочитати. Я намагалася кілька разів проникнути в його голову, але все було марно.
Він почухав легку щетину на щоці.
— Але ти маєш сказати Баронові, що дізналася все саме так, принаймні частково. Якщо він подумає, що Принц просто так тобі розповів, бо ти запитала, то не повірить.