Дженнифер Арментроут – Падіння руїни та люті! (страница 45)
— Кажеш, тебе прислали прислужитися мені, так?
Я кивнула.
Принц провів рукою по моїй спині та занурився у волосся.
— Не думаю, що це єдина причина.
Кінчики моїх пальців впилися у тверду плоть його плечей.
— Я...
— Хоч я і вважаю твої маленькі побрехеньки й напівправди дуже милими, зараз не один із тих моментів, — його пальці проклали шлях до моєї потилиці та залишилися там. — Не сумнівайся, коли я кажу, що було б дуже-дуже нерозумно брехати мені.
Розділ 17
Я напружилась і, кожною часточкою свого єства зосередилася на відчутті його руки на моїй шиї. Принц зовсім не натискав, але вага його руки була достатнім попередженням.
Рука, що досі обхоплювала мою талію, напружилася. Він пригорнув мене до себе, і наші груди знову опинилися поруч. Я зойкнула, відчувши його біля свого серця. Він досі був збуджений. Нестримний пульс гострого бажання відновив тремтливе ниття, і це шокувало мене, тому що зараз точно був не час відчувати таке.
Усмішка Принца Торна трохи потеплішала.
— Будь ласка, не бреши, Калісто.
Будь ласка.
Знову ці слова. Моє ім’я. Було лячно почути їх ще раз. Я не думала, що слово «будь ласка» було частиною його повсякденного життя. І через це мені закортіло розповісти правду. Але навіть якби він цього не сказав, я була достатньо розумна, аби зрозуміти, що зараз брехня стане для мене смертним вироком.
Правда, напевне, теж. Я знала, що Клод не вижене мене, але він міг розізлитися настільки, щоб вигнати Грейді з маєтку, з Арчвуду. Але, якщо я збрешу зараз, і Принц розгнівається? Якщо я закричу й прибіжить Грейді? Він не переживе бійки з Принцом.
Тож я була в безвихідній ситуації: брехня призвела б до насилля, а правда — чи принаймні її частина — до втрати безпеки та захисту.
Я ковтнула, розуміючи, що не можу наражати свого друга на небезпеку.
— Барон... хвилювався через вашу неочікувану появу.
— Він має причини хвилюватися?
— Вочевидь він затримав виплату квартальної десятини, — поділилась я, і в мене скрутило живіт. — Він боявся, що вас прислали за нею.
Високородний злегка схилив голову.
— Твій барон бачив мене. Хіба я схожий на того, кого Король відправив би збирати десятину?
— Ні, — я майже засміялась, але в цьому не було нічого смішного. — Але я не думаю, що Барон був при... достатньо ясному розумі в той час, щоб вас розпізнати.
— Це дуже м’яко сказано, — його пальці почали рухатися моєю шиєю, натискаючи на напружені м’язи. — Він літав так високо в небесах, що дістав би до вершини гір мого Двору.
— Правда, — прошепотіла я.
— Тож він прислав тебе вивідати причину моєї появи, — підсумував Принц. — Замість того, щоб дочекатися ранку, як я йому й казав?
— Так.
Його рот стиснувся від напруги, але рухи пальців залишилися ніжними й, на диво, заспокійливими.
— Ти хоча б куртизанка?
— Чому це так важливо?
— Тому що.
— Не було важливо, коли ви дозволили мені вірити, що ви лорд, — вказала я, і частина мене знала, що не варто було, але це було абсурдно та... та несправедливо з його боку розпитувати мене, коли сам він нічого про себе не розповідав.
— Ми говоримо не про мене,
— Мені здається, ви називаєте мене впертою, а не сміливою, коли так промовляєте, — пробурмотіла я.
— Зараз, це поєднання обох, — поглянув він на мене. — Ти мала вибір, чи приходити до мене сьогодні?
— Що?
— Тебе змусили прийти до мене?
Його запитання збило мене з пантелику. Я не розуміла, чого б його це хвилювало, якщо це було так.
— Так.
Він розглядав мене кілька секунд; тоді його вії опустилися, приховуючи його очі.
— Твій барон — дурень.
Я розтулила рота, але не могла не погодитись із цим твердженням. Клод був дурнем, як і я, бо дозволила йому це. Серце шалено калатало в запалій тиші. Я не знала, чого очікувати, але Високородний відпустив мене. Збентежена й притиснута до нього, я не ворушилася — розправлені руки досі були на його плечах, а... його довжина — усе ще біля моєї плоті.
— Тобі варто обсохнути, — тихо сказав він.
— Ви... не покараєте мене? — запитала я.
— Чому мені карати тебе за дурість когось іншого?
Принц підняв свої вії, і я помітила слабкий спалах білого в його очах.
Більш ніж трохи здивована, я піднялася на тремтливих ногах і вилізла з ванни. Я швидко витерлась і підняла свою сукню. Прослизнувши в неї, скоро затягнула пояс і переконалася, що мішечок досі в кишені. Якби він випав... милостиві боги.
Я повернулася до Принца й налякано відступила. Він вже вийшов із ванни. Я не почула ані його, ані жодного звуку води. Тим часом я, яка вилізла з неї, наче мала дитина, що борсалася в калюжі. Я взяла свіжого рушника й запропонувала йому.
Він не взяв його.
Натомість його руки потяглися до моєї шиї. Я напружилась і ледь не впустила рушник.
Принц Торн всміхнувся та торкнувся мого волосся. Його пальці затанцювали на потилиці, посилаючи серію тремтінь моєю спиною. Я стояла там, поки він... поки він витягнув довге важке волосся з-під сукні.
— Ось так, — промовив він.
Я важко... видихнула. І знову завмерла, здивована його жестом.
— Ти поводишся так, ніби очікуєш від мене жорстокості на кожному кроці, — сказав він і забрав у мене рушник. — Знаю, мій вид трохи... непередбачуваний, але що я такого зробив, що в тебе склалося таке враження?
Я ковтнула.
Він провів рушником по своїх грудях і поглянув на мене.
— Я серйозно запитую.
— Ну, ви повалили мене на підлогу тієї ночі в хліву й погрожували втопити у своїй крові.
— Я тоді не дуже розумів, що відбувається.
— І притиснули мене до стіни, коли я ввійшла до вашої кімнати, — продовжила я.
Високородний підняв одну брову.
— До кімнати, куди тебе не звали і де на тебе не чекали.
Я переступила з ноги на ногу.