Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 9)

— Привіт, гм, так. — Стоячи у моїх дверях, Джулі кидає погляд на блакитний папірець для записів. — Вероніка з Gucci, гм, Олівія та... — Вона бачить моє обличчя. — Жодної Стефані. Хочете, щоб я знову набрала Райлі?

— Райлі? — повторюю.

— Райлі Мюллер? Помічницю Стефані?

Я миттєво опановую себе. Звісно, ні.

— Можеш дещо для мене перевірити? Помічниця Стеф, вона не вчиласяу Керролі?

На слові «Керрол» Джулі морщиться.

— Гм, так, я чула, що Райлі та Стефані вчилися разом багато років тому. Райлі, вона типу... — Вона морщить ніс.

Райлі. Одна з теледівчат: блискуча, елегантна, постійно тягнеться, щоб торкнутися твоєї руки. Усі вони зараз зливаються в одну самотню іскристу дівчину з ідеальною поставою, що смикала головою вбік, коли з нею говорили, та я гадаю, що пам’ятаю Райлі. Вона була з Мельбурна. Бадьора. Надзвичайно гарна. Не складна жінка, яку описує Джулі, і не (це теж пам’ятаю) подруга Стеф. Стеф не заводила друзів. Це було частиною того, що так різнило їх з Кейт: таку голодну до уваги та прихильності Кейт і Стеф, якій у житті була потрібна лише вона сама.

— Скільки Райлі років? — питаю. — Мого віку? Джулі здається здивованою.

—Я, я не...

—Мені тридцять два.

— Гм. Так. Гадаю, їй... десь так.

Це, мабуть, вона.

—Ти знаєш, Райлі? — цитаю. — Я маю на увазі, ви зустрічалися?

—Так, гм, ніби раз чи двічі. — Джулі притуляється до дверей. — Вона дуже... — Вона показує на своє обличчя.

—Дивовижна, — кажу я.

—Так. Так. Але, гм, якось лякає.

Тож Стеф узяла на роботу своєю помічницею нашу давню однокурсницю. У когось іншого, припускаю, це було б з вірності, але Стеф, мабуть, отримувала задоволення, роздаючи Райлі накази. Від живого, дихаючого нагадування про те, як далеко вона просунулась за останні дев’ять років.

—Тож я просто... — починає задкувати з мого кабінету Джулі.

— Зажди.

Якщо хтось і знає, чому Стеф така одержима цим фільмом, то це Райлі. Помічниці мають доступ до усього: імейлів, календарів, шлюбів, таємниць. Бог свідок,

Джулі бачила достатньо імейлів Джордана, щоб знати чимало про мене.

— Зателефонуй Райлі ще раз, будь ласка, — інструктую я Джулі. — Спитай її, чи вільна вона сьогодні. Скажи, що я б хотіла запросити її випити.

Допоки Райлі прийде до Savant, винного бару біля офіcy KBC, який порекомендувала Джулі, я встигла перехилити два келихи рожевого і знову почуваюся більше собою: зібраною, впевненою. Трохи теревенів про Керрол, кілька натяків на відкриті вакансії у «С», парочка доречних запитань про Стеф, і я знатиму, як це зупинити. Що для Стеф змінилося за останні три роки. Що треба знову змінити, щоб усе це минуло.

— Шарлі, — захекано каже Райлі. — Я запізнилась.

Я великодушно відмахуюсь.

—Усе гаразд, не переймайся, — використовую свій найкращий голос із «С», яким говорю з рекламодавцями, щоб вони думали, що ми хороші друзі, хоч і хороші друзі із сотнями тисяч доларів на балансі. — Стільки часу минуло. Маєш чудовий вигляд.

Це водночас правда і неправда. Райлі досі вродлива, з ясними світло-блакитними очима за завісою доглянутого волосся, але навколо її носа та рота залягли глибокі складки.

—Дякую, — каже вона, падаючи на стілець навпроти мене. — Це мені? — Вона вказує на вино перед нею, і я киваю. — Дякую. А ти...

Чекаю на ці слова, поклавши руку на свою сумочку Chanel, наче на домашнього улюбленця — для більшого ефекту.

— Інша, — каже вона, і я знала, що вона скаже саме це.

— Старша, — жартую, як завжди, хоч і знаю, що вона не це має на увазі. Я ніколи не була тією, кого мами називають доглянутою, і у Керролі навіть не намагалася такою бути: моя шкіра сяяла без макіяжу, волосся здавалося скуйовдженим, а не сплутаним. Але потім незнайомці почали впізнавати мене такою (за першим фото мене з медиками, коли моє волосся було ще темним, а обличчя відкритим), тож я поступово внесла корективи. Відбілила зуби з першої різдвяної премії. Виправила ніс на залишки «печивних грошей». Спочатку висвітлила волосся, а потім пофарбувалась у медову білявку. Навчилася ходити на підборах. Ставши головною редакторкою, того ж дня прийшла до Barney's (Господи, сумую за Barney's), щоб забрати свій перший клатч YSL.

Як я і розповідала. Речі, з яких складалося моє життя зараз, — уявити собі не можу, як отримала б їх, якби це не сталося. Лондонська Шарлі, керролська Шарлі — з її поношеними джинсами, гівняною поставою та пташиним гніздом на голові, — вона б і дня не витримала у моєму житті.

—Якщо чесно, — каже Райлі, — була здивована отримати твоє... запрошення. Звісно, я знала, що ти ще у місті, але... — Я бачу, як вона стримує: «ти зникла».

— Рада тебе бачити, — брешу.

— Я тебе теж, я тебе теж. Що ж, — зітхає вона. — Це, вочевидь, багато чого розворушує. Недобрих спогадав. Точно. Але це... — Вона махає рукою. — Це не твоя провина.

«Господи, тебе ж там навіть не було». Але я дозволяю собі всміхнутись.

— Я й гадки не мала, що ти зараз працюєш зі Стеф. — «Зі» звучить краще, ніж «на».

—Ага. — Райлі пирхає. Її поведінка з роками теж змінилася. Ми були знайомі лише по Керролу, але я пам’ятаю, що вона була приязною та смішливою. Зараз вона здається просто гіркою. — Це був не зовсім мій вибір. Проблеми з візою, знаєш. Стефані проспонсорувала мене. Сказала, що я побуду її помічницею лише кілька років, а потім стану продюсеркою. — Вона фиркає. — Цього так і не сталося. Вочевидь.

— Це жахливо, — обережно кажу.

—Ага. Я досі в боргах після сплати за Керрол. Не сплачую навіть мінімум через її порожні обіцянки. Ми не були у школі журналістики близькі чи щось таке, але коли я почула про цю роботу, то подумала, що... — Вона замовкає. — Ну, ти пам’ятаєш, яка вона.

Я киваю.

Райлі допиває вино і махає офіціанту принести другий келих. Коли він приносить, я питаю:

— Що ти думаєш про цей... фільм?

—Ти знаєш про фільм? — смикає головою Райлі.

—Так.

—Хух. А я думала, що це велика таємниця. — Вона робить ковток. — Ви зі Стефані зараз не розмовляєте, правильно?

—Ні. Але...

—Я тут ні до чого, — каже вона, хоч я не встигаю спитати. — Передавала їй твоє повідомлення. Двічі. Вона просто сказала «дякую», як завжди. Можливо, перетелефонує тобі, можливо, ні. — Вона знизує плечима. — А що ти думаєш про цей фільм?

Я обережно добираю слова.

— Вибір часу... дивний. Типу, що змусило її вирішити, що вона має зробити його зараз? І чому саме фільм?

—Так, точно, — киває Райлі.

Я зумисне чекаю.

—Справді дивно, — бурмоче Райлі. — Вона просто вбила це собі в голову, розумієш? До того Керрол був, типу, закритою темою. Усій її команді не дозволялось його згадувати. Будь-які інтерв’ю, де це, здавалося б, могло сплисти — бац, зі столу. Вона казала мені ніколи не натякати про це. Казала, що це її засмучує.

Я перетравлюю почуте.

—Типу, одного дня вона не хотіла навіть думати про це, а наступного зустрічається з Аароном, знаєш, хлопцем, який написав ту книжку, з продюсерами, режисерами, я розштовхую її нагальні робочі зустрічі, щоб вона могла спробувати перетнутися зі Стівеном довбаним Спілберґом...

— Вона зустрічалася зі Спілберґом?

— Він відмовив. Сказав, що зайнятий. — Райлі закочує очі. — Та ким вона себе вважає, правильно?

—Правильно, — кволо кажу.

—Якщо хочеш мою думку, то це все та історія. Змусила її думати про це знову. Вона усвідомила, що там можна заробити більше грошей, подумала: «Ну, у мене лише три будинки». Знаєш, вона говорила з агентом з нерухомості на Мальдівах...

— Яка історія? — перебиваю я.

Райлі здається роздратованою, що її перервали.

—Типу, історія. Викриття. Знаєш, у Times?

— Історія, — повторюю я.

—Так. Як я і казала...