Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 10)

— Яка історія? — Райлі мружиться на мене, але я не здаюся. — Ти сказала... викриття?

Що і хто знайшов?

—Я насправді не маю про це говорити. — Бачу, що Райлі насолоджується своєю хвилинкою влади. — Я просто думала, що ти знала. — Вона не втримується і додає: — Я маю на увазі, усі ж інші знають.

— Знають що? — Слова злітають з моїх вуст. — Якусь нову історію? Про те, що сталося? Я нічого не читала... — Я знаю, що не пропустила жодної статті. Бо щоранку перевіряю свої сповіщення гуглу.

— Ні, не нову історію. Ну. Типу того.

Типу того?

— Будь ласка... будь ласка, розкажи мені. — Намагаюся зберігати спокій, але голос тремтить. Це раптом нагадує мені про Джордана, як він затинався, коли нервував.

Райлі знизує плечима, явно втомившись грати зі мною.

—Ти ж пам’ятаєш розслідування. — Тримісячне розслідування, що було після інциденту, відоме як ідеальне виправдання для таблоїдів залишати цю історію на першій шпальті. Про нього виходить викриття. У Times (можливо, Journal, не пам’ятаю) вони явно працювали над ним багато місяців. Там були приховані факти чи щось таке. — Вона позіхає. Господи, вона позіхає. — Ти серйозно не чула про нього? Усі з Керрола говорять про нього, типу, без упину.

Я багато років не розмовляла ні з ким із Керрола.

— Які... які приховані факти?

— Не уявляю. Проте важливі. Там зібрали цілу команду працювати над цим, але ніхто нічого не каже. Ти ж знаєш, як журналісти люблять «розкривати свої джерела». — Вона закочує очі. Мені хочеться мовчки помолитися за її 100 тисяч доларів, витрачених намарно у школі журналістики. — Хай там як, Стефані почула про це, усвідомила, що людям усе ще не байдуже, гадаю, і вся така:

«Ага». — Вона багатозначно підіймає на мене брову. — Гроші, — додає вона з театральним жестом. — Знаєш, відколи Кейт...

Ні, ні, ні.

—Мені час іти, — випалюю я.

—О. Добре. — Вона здається обуреною.

—Маю бігти назад в офіс. — Я тремтячи риюся у пошуку кількох двадцяток, кладу їх під свій келих. — Я пригощаю. Треба це якось повторити, якщо ти не проти...

—Я нагадаю Стефані тобі зателефонувати, — буркітливо каже Райлі.

—Дякую. — Ніяково стукаюся щокою об її щоку. — Така рада тебе бачити.

—Я теж, я теж. Дякую за вино. — Вона вже на телефоні.

Це ніяк не пов’язане зі мною. Я суворо повторюю це собі, шкандибаючи Східною Сорок другою. Я не була частиною розслідування: його контролював офіс прокурора штату, на вимогу платників податків (нібито) та New York Post (радісно). У їхньому звіті мене згадували лише побіжно (моє ім’я використали чотири рази, а цитати — двічі). Ніхто особливо не переймався британською жертвою/ вцілілою, щоб приховати якісь факти на мою користь, заради бога...

А потім дзвонить телефон, і я шукаю його у сумочці: Стеф? «Привіт, це Шарлотта»?

— Привіт, Шарлотто.

Я миттєво впізнаю цей голос. Трясця. Не слід мені було відповідати.

 

ШІСТЬ

Зараз

 

—Я б хотіла заїхати, — каже вона. Жодних тобі «Як справи?», нічого такого.

На іншому кінці лінії — Джуд, мама Тріппа. Коли я вперше зустрілася з Джуд, то подумала, що її різка крижана манера, мабуть, звична для нью-йоркських білих англосаксонських протестантів, але Тріпп каже, що вона просто насторожено ставиться до чужинців. Тільки-но ми одружимося, наполягає він, Джуд прийме мене як доньку.

Мені складно повірити, що жінка, яка колись спитала, чи не доведеться їй планувати весілля лише заради грін-карти, вважатиме мене донькою, тож ми вирішили залишитися при своїх думках. (Тріпп каже, що вона жартувала. Вона не жартувала.)

— Восьма година влаштує? — питає вона.

Слава богу, Тріпп у відрядженні.

—Джуд, це було б чудово, але, боюся, Тріпп у Бостоні, тож...

—Мені про це відомо, Шарлотто. —Лайно. — З Тріппом я вже говорила. Я все одно хотіла б заїхати.

«Вигадай щось, вигадай щось».

— Річ у тім, що я ще на роботі, ми вирішуємо складне питання і...

—Якщо ти підеш зараз, то цілком встигнеш, — каже Джуд. — Побачимось о восьмій, Шарлотто.

—Джуд... — починаю я, але вона вже відключилася. — Трясця.

Останнє, найостанніше, що мені зараз треба, — це мати справу з Джуд. Вона чогось хоче, я це знаю. Наче бос мафії, Джуд знає, що я більш поступлива, коли вона застукає мене саму. Того тижня, коли ми з Тріппом заручилися, вона запросила мене на обід, щоб повідомити, що родинні прикраси у їхньому маєтку у Вестчестері зарезервовані для «Ґудман-Вестів по крові», що залишається наймоторошнішим, що я колись чула. Востаннє, коли Джуд вимагала зустрічі віч-на-віч, то було, щоб заявити, що ми одружимось у родинній каплиці в Нантакеті, а не, я цитую: «Чиємусь задньому дворі в Англії».

Коли я повернулася до будинку, ще маючи час прийняти душ, перевдягнутись і прокрутити слова «приховування фактів чи щось таке», вона відкрила двері своїм ключем. Бо Джуд не може чекати, як звичайна людина, поки їй відчинять.

—Шарлотто, — звертається вона, нахиляючись, щоб поцілувати мене в щоку. Джуд близько шести футів зростом і така струнка, що здається засмаглим, добре вдягненим скелетом. — Чи не пройти нам до салону? — (Так, у нас є салон. Нічого особливого.)

—Хочете випити? — питаю я.

—Хочу, дякую. Червоного, будь ласка. Бордо, якщо є.

— У нас лише шардоне, — вибачливо кажу я. — Я могла б збігати...

— Ні-ні. — Джуд сплескує руками так, як, я помітила, робить багата жінка: наче це якась обурлива пропозиція, ницість, якої вона явно від тебе очікувала. «Я впораюся, навіть за цих обставин», — скорботно кажуть ці руки. — Хай буде шардоне.

У кухні я кидаю у її шардоне кубик льоду (Джуд виросла у Саванні, штат Джорджія, і скоріше помре, ніж допустить натяк на південний акцент; вона очікує лід у її білому вині) й роблю великий ковток свого. А слово «викриття» усе ще стрибає в моїй голові. Вино, слава богу, допомагає.

— Сядьмо, — каже Джуд, коли я повертаюся з її келихом.

Це мій будинок, Джудіт.

—У мене ще є робота, — намагаюсь я.

— Не заберу багато твого часу. Кислувате, правда? Тепер є кілька речей, які, я подумала, буде розумно обговорити наодинці. По-перше, дружки.

Я збираюся мати двох дружок: Олівію та Фелісіті. Донька Олівії Роуз буде дівчинкою з квітами.

—А що з ними?

— Ти маєш якихось інших подруг, яких, можливо, хочеш запросити на ваше весілля?

Подругу мене мало. Ось як буває, коли живеш стільки років за кордоном.

— Насправді ні. А що?

—У Тріппа буде шестеро дружбів, — манірно каже Джуд. — Кожен з них має вести дружку, ти так не думаєш? Можливо, ти могла б додати кількох відповідних подруг, щоб урівноважити компанію?

Вона не каже того, що, я гадаю, каже.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, насамперед діти та весілля не поєднуються. Доньці твоєї подруги (Розі?) ледь виповнюється два рочки. Я впевнена, ти бувала на одному з таких жахливих весіль, що були зіпсовані плачем дитини. Ми також, гадаю, повинні продумати фото. Навіть якщо Vogue вирішить показувати їх лише онлайн, нам потрібно створювати певний образ.

У моїх грудах наростає гнів. На мить я забуваю усе про Стеф і Райлі.

— Ви говорите про Фелісіті?

— Я говорю про весілля в цілому, — спокійно каже Джуд. — Цю подію краще зробити з більшою кількістю дружок.

Дурня.

—Якщо ви говорите про мою сестру, — різко кажу, — то я не збираюся ховати її за кадрами інших дружок. (Я правильно вимовила «кадрами»?)