Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 11)

Вираз обличчя Джуд залишається беземоційним. Чого і слід очікувати, бо Джуд нездатна змінювати вираз свого обличчя ще з дев’яностих.

—Думаю, ти не так мене зрозуміла, Шарлотто. Мене хвилює весілля, а не якась конкретна людина.

Подумки занотовую, щоб сказати мамі й татові тримати Фелісіті якнайдалі від Джуд на прийомі. Якщо Джуд доведе мою сестру до сліз, сказавши їй, що у неї стрілка на колготках чи помада розмазалась, я викину її з весілля, яке вона повністю оплатила.

—Я подумаю про те, щоб додати ще дружок.

«Не дочекаєшся».

—Добре. Добре. Тепер... інше. — Уперше, відколи я її знаю, в очах Джуд проблискує щось схоже на занепокоєння. — Сеніору сьогодні зателефонували. — Сеніор — це тато Тріппа, колишній президент Goodman West. Він з тих людей, кого я називаю «більшим за життя» (у тому сенсі, що великий, гучний та одержимий звучанням власного голосу), хоч рідні звуть його, я зацитую, «патріархом». — Наш старий друг, — каже Джуд. — Керівник, ох, вебсайту Deadline. — Вона вимовляє «вебсайту» так, наче це «наркопритон». — Ти, можливо, не знаєш, але те, що сталося в Університеті Керрола, невдовзі стане темою фільму.

«Я до цього ніяк не причетна».

— Я знаю про такі плани, так, — обережно кажу.

Джуд ніколи не схвалювала мого сумнозвісного минулого. Зараз я — шанована редакторка журналу, але для Джуд залишаюся дурненькою двадцятитрирічною дівчиною, що втрапила у круговерть таблоідів. Але, як і її син, Джуд цінує розсудливість. Неприємне слід ставити на поважну паузу, а не зустрічати з піднятою головою. Це вперше, коли вона взагалі говорить безпосередньо зі мною (а не з Тріппом) про моє минуле.

— Схоже, що анонс буде в середу, — продовжує Джуд. — Deadline має «ексклюзив».

Я ледь не впускаю келих. О господи. Я думала, що маю ще тижні, місяці. Як тільки це вийде у світ, як тільки це стане не просто ідеєю в голові Стеф...

— Нам сказали, — каже Джуд, — що ти будеш головною героїнею.

Ще б пак. Ще б пак.

Багато не знадобиться. Один ведучий подкасту про справжні злочини, якийсь гостроокий користувач сайту розслідувань. «Почуйте мене, щось не сходиться». А потім купа детективів по всій країні, що риються у показах, часових рамках, кутах, під якими її кінцівки були розпластані на снігу...

— Коли цей фільм вийде, ти теж будеш Ґудман-Вест...

Я вислизаю зі свого тіла, яке усе ще там — сидить у зручному відпочинковому шезлонзі матері Сеніора, слухаючи, як Джуд говорить про плітки, дискредитацію та родинне ім’я, — але частина мене далеко звідти, не слухає і взагалі не там...

— ...шлюбний договір, — каже вона. — Навіть поза цими обставинами, ми із Сеніором наполягаємо на ньому. Це стандартна процедура для такого весілля...

«Якого такого весілля?» — мляво думаю я.

— ...ми вважаємо, що ти маєш зустрітися з Ґрегорі. Як тільки буде можливість.

Ґрегорі — родинний адвокат. Принаймні головний. Відомо, що вони приводять цілу команду, коли Тобі зупиняють за водіння під кайфом чи Трент мацає якусь стажистку...

Заждіть. Заждіть.

—У вас же багато адвокатів? — випалюю я. — У Goodman West, маю на увазі.

Джуд коротко киває.

Ніколи особливо не думала про ресурси Ґудман-Вестів. Але з фільмом Стеф, що кружляє навколо мого життя, наче акула, усвідомлюю: я маю адвокатів. Я ще не Ґудман-Вест, але на моєму пальці обручка, що датується часом, коли родина Джуд була на хибному боці Громадянської війни. За кілька місяців ці адвокати будуть такими ж моїми, як зараз її.

—Чи не слід мені... — мнуся. — Можливо, я могла б з ними зустрітися? Глянути, чи можуть вони... щось зробити з фільмом?

Майже бачу, яку голові Джуд крутяться коліщатка. Вона думає: Шарлотта Ґудман-Вест буде ім’ям, яке використовуватимуть у підписах, титрах, словах, що похмуро з’являтимуться поверх кадрів фільму: «Шарлотта Ґудман-Вест усе ще живе в Нью-Йорку». Пауза. Текст розчиняється. «Вона ще ніколи не розповідала про той вечір».

Ну, Джуд, якщо ви думаєте, що це погано...

— Гадаєш, із усім цим можна щось зробити? — питає вона. Не встигаю відповісти, як вона додає: — Знаєш, Тріпп уже зазнав горя.

Я не одразу знаходжу, що сказати. Вона говорить про дівчину Тріппа з коледжу, Деніз, яка загинула в автотрощі, коли Тріппові було трохи за двадцять. У моїй уяві Деніз носить комплект светрів з квітчастим принтом Lilly Pulitzer і зве себе любителькою гірських лиж без натяку на іронію, що, мабуть, несправедливо щодо бідної мертвої дівчини.

—Так, — твердо кажу, — зазнав. — Не знаю, яким боком тут Деніз, але впізнаю рятівне коло, коли його бачу.

—Якщо там можна щось зробити, — каже Джуд, і її тон зараз майже лагідний, — ...щоб вас захистити, обох вас...

Уперше здається, що ми із Джуд — на одному боці. Я випила три келихи вина, і, мабуть, саме тому з моїх очей бризкають сльози. Раптом хочу розповісти їй, що вони, боюся, виявлять.

«Вона б викликала поліцію, — нагадую собі. — Вона б захищала свого сина, родину, від такої, як ти».

Тож я лише кажу:

— Я так думаю.

—Мені, звісно, треба буде поговорити із Сеніором.

— Звісно, — слабко відгукуюсь я. Щоб домогтися свого від Джуд, потрібно погодитись із наративом, що вона — радниця свого чоловіка, весь час розуміючи, що усім розпоряджається виключно вона. — Дякую.

Вона тягнеться по свій Hermes.

Її водій, я знаю, чекає ззовні, готовий відвезти її назад до Вестчестера.

—Будемо на зв’язку.

Після того, як Джуд іде, я переходжу із салону до спальні й засмикую завіси. Маю зателефонувати Тріппові й розповісти йому новини про Deadline («Гадаю, краще йому почути це від тебе, Шарлотто», — сказала Джуд перед тим, як піти), але не роблю цього. Натомість знімаю спідницю та светр і д ивлюся на себе у дзеркало. Я досі така ж струнка, як була дев’ять років тому. Мій апетит так насправді й не повернувся після того вечора, про що Кейт мала б що сказати. Вона любила ділитися їжею: Кейт завжди стукала у мої двері, щоб вручити мені щось булькітливе з присмаком пластику — готові макарони із сиром, локшину, щось, що вона могла приготувати у мультиварці, яку мусила ховати, коли у двері стукав комендант...

Стривайте. Це що, мій телефон?

Поспішаю назад до салону. До того часу, як я його знаходжу в глибині декоративних подушок, він замовкає. Перевіряю номер: мобільний Стеф, який я знайшла на сервері «С». Уже пізно, близько дев’ятої тридцять, але ж вона веде вечірнє шоу. Вона щойно звільнилася.

Натискаю кнопку зворотного виклику.

—Стефані Андерсон.

— Стеф? Це, це Шарлі.

—Стефані, — поправляє вона.

—Точно. Вибач. Це Шарлі. — Чорт, я це вже сказала, чи не так?

— Пробач, що не відповідала на твої дзвінки. — За останні десять років я чула її голос кілька разів у радіо-рекламах та, звісно, у передачі, але він усе одно вибиває мене з колії. Проте, можливо, голос Стеф, гугнявий та солодкий, вибивав з колії із самого початку. — Із шоу зараз просто «запара». Сама знаєш. Що я можу для тебе зробити?

Вона навіть не збирається згадувати фільм?

— Я... Я б дуже хотіла з тобою зустрітися, — кажу за мить. — Як тільки можливо.

— Можна спитати: щодо чого?

Немає сенсу пояснювати це зараз.

Треба щось більше, ніж телефонний дзвінок, щоб змусити її передумати.

— Я б справді краще поговорила при зустрічі.

— Зараз гляну свій розклад. — Повисає пауза. — Більшу частину наступного місяця я буду в Лос-Анджелесі, а потім на свята у Гринвічі. Як щодо другого тижня січня?

Це більше ніж два місяці очікування.

— Справді сподівалася раніше, — кажу я оксамитовим, але наполегливим голосом. — В ідеалі цього тижня.

—Я дуже зайнята...

— Розумію. Це багато для мене означатиме, Стеф. — Дідько, обіцяла ж собі, що не принижуватимусь.

Якусь мить вона нічого не каже.

— На мене чекає спецпроєкт, — нарешті мовить вона. — Нова ідея, над якою ми працюємо. Засоби гігієни для молодих жінок у Сомалі, щоб вони могли залишатись у школі.

Почуваюся більш дезорієнтованою, ніж будь-коли.

—Точно. Це... чудово.

— Ми б дуже вітали підтримку «С». — Її тон на кілька градусів потеплішав. — Зрештою, коли йдеться про розширення можливостей жінок, особливо непривілейованих, ми всі у цьому разом. Обкладинка була б...