Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 13)

Я подивилася на Ґуннара. (Мені було двадцять три, а не п’ятнадцять.)

—Американці можуть пити лише після досягнення певного віку, — пояснив Ґуннар. — їм має виповнитися двадцять один. Тож вони, — він всміхнувся до Кейт, — і радіють.

—Я п’ю вже багато років, — швидко сказала Кейт. Вона відпила горілки і зморщила ніс. — Оу. Я звикла до неї, це точно, але оу?

—Точно. — Ґуннар здавався непереконаним. — Маєш щось іще?

Усе ще стоячи навколішки, Кейт кинула йому бляшанку дієтичної коли. Ґуннар встав з ліжка — і виявився нижчим за нас обох із Кейт, зі стрункою граційною статурою, що нагадувала мені танцівників. Він набулькав горілки й коли в одноразові стаканчики.

— Не думаю, що смак цього буде добрий, — сказав він, простягаючи мені один.

До того часу, як привезли піцу, я вже почувалася краще: жартівливою, розслабленою. Сиділа на підлозі, витягнувши ноги, а гомілка Кейт невимушено лежала поверх моєї ноги. Я завжди мала слабкість до таких «Кейт» нього світу — життєрадісних дівчат, які озвучували кожну думку, що виникала в їхньому мозку. Як і всі вони, Кейт була аж занадто приязна — можливо, це була її особливість, можливо, горілка; насправді мені було байдуже. Її постійний доторк, те, як вона весь час тягнулася до моєї руки, давав мені відчуття безпеки.

—Агов, агов. — Вона постукала по своєму телефону. — Зак каже, у них якісь люди. Ми ж ідемо, правильно?

— Стеф із Заком — пара, — сказав Ґуннар з повним ротом піци. Він потеплішав і сидів з іншого боку від мене, легенько стукаючись своїм плечем об моє, коли їв. — Зак, він...

—Тобі просто необхідно з ним познайомитися? — Кейт зігнулася над телефоном, пурхаючи пальцями по екрану. — І вони не пара. Не насправді? Крім того, тобі сподобається Джордан!

—Джордан? — перепитала я.

— От побачиш, — сказала Кейт, ефектно відкладаючи телефон. —Доїдаймо піцу? Я написала Закові, що ми будемо за п’ятнадцять хвилин.

Квартира Зака була за кілька кварталів звідти, на передостанньому поверсі будівлі, що здавалася дорогою. Хлопець, який відчинив двері, був високим та напрочуд привабливим: аквамаринові очі, жилаві руки.

—Так, так, так, — хрипко сказав він. — Це ж моя улюблена близнючка. А ти... — Він пропустив мене всередину. — Ми ж іще не знайомі, ні? Я — Зак.

— Я — Шарлі.

Щось у тому, як він дивився на нас із Кейт, наче ми були свіжим м’ясом, змушувало мене ніяковіти.

— Я теж тут, — подав голос Ґуннар.

— Ну, ласкаво прошу до Хати Зака! — Зак жестом показав нам іти за ним до елегантної та просторої кухні. Пожежний вихід зовні був усіяний крихітними лампочками. — Чи можу я зацікавити вас якимось напоєм, mes cheries? У нас є джин, рожеве вино, сидр...

— Сидр було б... — почала я, і Зак кинув у моєму напрямку бляшанку, але я її не спіймала, і вона із дзенькотом впала на підлогу. — Вибач, — буркнула я.

Другий хлопець, із веснянками та пісочного кольору волоссям, піднявся до кухні гвинтовими сходами і під няв мою бляшанку. На ньому були квітчаста сорочка та широкі штани — вбрання, що просто кричало про упевненість, але коли він нас побачив, то сором’язливо опустив голову.

— Привіт, радий, що ви змогли прийти.

—Не відкривай її, бо усе забризкає, — сказав мені Зак, потягнувшись знову до холодильника.

—Я — Джордан, — ніяково махнув мені рукою хлопець у квітчастій сорочці. Він говорив якось незвично, розтягуючи голосні й майже музично. — Сусід Зака по квартирі. — Суу-сід.

Зак крикнув гвинтовими сходами униз:

—Дівчата! Прийшли Кейтз Ґуннаром і, гм, Шарлін!

«Дівчатами» виявились: Еліс, розпатлана дівчина з білявим волоссям, що звисало завитками до талії; Райлі, розкішна студентка з групи телевізійників, що говорила з розкотистим австралійським акцентом; і Ді, скорочено від Дхія, асистентка кафедри журнальної групи. «Я лише на кілька років старша за вас усіх, — сухо прояснила вона. Ді здавалася старшою (насамперед на ній було вбрання «перший день занять»: довга картата спідниця та накрохмалена сорочка), але мені подобалося те, як вона вигинала брову, а її рот був стиснутий у невражену лінію, коли Зак просторікував про свої досягнення у серфінгу та спеціальну лижу для шотів.

—Де твоя сестра, Кейт? — вимагав відповіді він.

—Мабуть, редагує своє відеорезюме? — легко сказала Кейт, але я розуміла, що це було задумано, щоб підколоти.

Зак присвиснув.

— Вона — палка, ця дівчина, — сказав він наче до мене. — Як і її сестра. Гей, ти вже знайома зі Стеф?

—Ще ні, — я намагалась обмінятися поглядами із саркастичною асистенткою кафедри Ді, але вона сміялася з Ґуннаром, тож я обернулася до крихітної дівчини з пасмами Рапунцель. Еліс. — Ти теж живеш у гуртожитку?

—Звісно, живу. — Вона блимнула на мене крізь світлі вії. Була вдягнена у легкий рожевий сарафан, наче маленька дівчинка. «От тільки вона не така», — подумала я, бо Зак дивився на неї з голодним очікуванням.

—Я тільки сьогодні заселилася, — додала я, коли вона більше нічого не сказала.

— Це круто, — відповіла Еліс. Голос у неї був високий, майже дитячий. Я не розуміла, була вона сором’язлива, п’яна чи те й інше, але продовжувала говорити, намагаючись її розтермосити: — Досі не можу повірити, що я тут. Чесно, це, мабуть, розрив часових поясів, але усе це дуже...

— Я почувалася так само, коли потрапила сюди. — Еліс теж говорила з південним акцентом, але він був м’якшим, ніж у Джордана, витонченішим. — Усе це було таким... тучним? — Ці слова злітали повільно та обережно, наче вона розгорталася. — Але мій хлопець, Метт, ну, мій колишній хлопець, він завжди хотів тут жити...

З’явився Джордан, охопивши рукою Еліс за плечі. Я помітила, що він був цікавою сумішшю впевненості та сором’язливості, обіймаючи рукою цю ельфійку і нервово відкидаючи волосся зі свого обличчя.

— Ви-и познайомилися у гуртожитку?

—Та ні, щойно, — відповіла йому Еліс.

— Звідки ти? — із цікавістю спитала я Джордана. Я уявляла його на фермі, за кермом трактора, де він би гукав «Розбійгаайсь, маалечо-о» навколишнім курчатам.

— З Міссісіпі, з маленького містечка під назвою Меридіан. — На відміну від Зака, Джордан дивився мені у вічі, коли ми говорили, але його голова усе ще була схилена, а пісочне волосся майже закривало очі. — Але я вчився у коледжі в окрузі Колумбія. — Еліс відірвалася від Джордана і подріботіла геть. — А ти з Лондона, правильно? — спитав він. — Я завжди хотів там побувати, але... Зау-жди.

—Мені подобається твій акцент, — почула я свої слова.

—Так? — Джордан усміхнувся кутиком рота. Це була мила манірність; я помітила її раніше, коли Еліс дражнила його чимось. (О господи, Шарлі. Припини.) — Гадаю, я його здебільшого розгубив. Моя родина кепкує з мене. Раніше я говорив щось таке, — він стишив голос до низької протяжності. — «Ну, хай йому грець, Саванно!»

—Хто така Саванна? — спитала я.

—Так усі ж на ім’я Саванна, — сказав він. — Ну, не всі. Проте я був колись закоханий у кількох Савани. — Він трохи зашарівся під своїми веснянками. — Ти-и приїхала сюди тільки сьогодні?

—Ти-и! — заплескала у долоні я. Я блякло зауважила, що була більше п’яна, ніж думала. — Буде дивно, якщо я почну так казати?

— Так, — відповів позаду мене Ґуннар.

До мене проштовхалася Кейт, охопивши рукою за талію.

—Твій акцент наймиліший? — Язик у неї заплітався — акцен-тіс. — Не дозволяй Джорданові впливати на тебе, подруго! — Вона штовхнула мене стегном. — Навіть якщо він продовжує цю свою, типу, сексуальну фермерську штуку.

— Щоб було зрозуміло, — безпристрасно втрутилася Ді, — Джордан — не фермер.

Вистачило лише ще одного раунду шотів — «неодмінних у Хаті Зака», як казав сам Зак, — щоб Кейт почала втрачати рівновагу. Зак проінструктував нас із Ґуннаром вивести її з квартири (на випадок, якщо вона почне блювати), але швидкий, як куля, ліфт не допоміг. Ледь вийшовши з будівлі, Кейт опустилася на землю, притиснувшись обличчям до колін.

—Американці, — зверхньо сказав Ґуннар.

Але я почувалася захисницею Кейт, туш якої розмазалася по щоках. Од нією рукою я згребла її волосся, а другою — гладила по спині, як робила з Фелісіті, коли та була хвора.

—З тобою все буде гаразд, — казала я їй, коли вона рясно блювала в канаву.

—Вибач, — прошепотіла Кейт.

—Її батько — сенатор, знаєш, — казав Ґуннар. — Еліс. Сенатор Моррісон Вінтер. Я читав про нього...

— Кейт, що?

Ми підняли погляд и й побачили кутастішу версію Кейт, що обурено стояла над нами. Кейт 2.0 мала довше волосся, темне і блискуче (тоді як волосся Кейт було світлішим), та засмаглі кощаві кінцівки. На ній були ідеально випрасувана сорочка та шовкові шорти з принтом — вбрання, на яке б я пролила щось уже за десять секунд.

— Кейт, заради бога, вставай, — гримнула вона.

— Стеф, — сумно сказала Кейт.

— Близнючки! — проспівав Ґуннар.

— Усі так кажуть. — Стеф грубо потягнула Кейт на ноги і витерла сестрі рота тильним боком долоні. — Але це просто смішно.

— З нею усе гаразд? — спитав позаду нас знайомий голос.

—Дайте мені секунду. — Стеф пригладжувала волосся Кейт. Вона не мала жодних шрамів від акне, що поцяткували обличчя П сестри. Шкіра Стеф була гладенькою, наче на борту автобуса, справді. — О господи, ти — суцільний безлад. — Вона кивнула мені. —Допоможеш мені відвести її додому?

— Ви-и у порядку? — Це був Джордан. — Ми бачили вас із пожежного виходу. — Ді біля нього діловито рахувала пульс Кейт, що здавався трохи зашвидким.