Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 15)

— Шарлотто, вам потрібно їх випередити. Я можу допомогти вам це зробити, — чую у її голосі бажання. Від цього мені млосно. — Ми зробимо фото. Зі смаком, чорно-білі, як ваші обкладинки. Це буде співчутливо...

— Співчутливо? — Стаття на Deadline вийшла лиш годину тому, а я вже стала людиною, якій потрібне співчуття? — Не дзвоніть сюди більше, — кажу я, важко дихаючи. — Усе щойно сказане — не для друку. — Я кидаю слухавку на важелі.

Це не може повторитися. Я можу це зупинити, знаю. Мені лише треба більше часу. Часу поговорити зі Стеф, адвокатами, батьками...

Моїми батьками.

Слава богу, статтю на Deadline вони не побачать. Мама й тато ніколи не були вправними користувачами інтернету. Їм було не цікаво, а потім і гидко, коли вони «почали серфити» і читати, що люди казали про їхню доньку. Навіть зараз вони хіба лиш електронною поштою користувались.

Але що, як ця Рене з Vanity Fair телефонує їм також?

Хапаю телефон і набираю номер, висічений у моїй голові, так і чуючи знайому трель, що пролунає батьківською кухнею. Уявляю, як тато, витираючи руки об свій улюблений фартух, іде до телефона, гукаючи: «Я візьму, люба!».

—Алло-о?

Але це не мій тато. Це Фелісіті.

— Привіт, янголятко, — намагаюся заспокоїти свій голос. Я говорю з Фелісіті тією ж мовою, що й мама з татом: моє янголятко, солоденька, мила. Я їй не мама, але це наша спільна місія: стежити за тим, щоб Фелісіті знала, що її люблять так само сильно, як вона любить нас. — Це лише я.

— Привіт, Шарлі! — щасливо каже вона. — Чим займаєшся?

Роблю глибокий вдих, до самого дна легень. Для Фелісіті я досі тепла наївна старша сестра, яка сіла на літак до Америки дев’ять років тому. Попри усі мої фізичні зміни (білосніжну усмішку, ніс, що більше не схожий на татів, світле волосся), Фелісіті завжди бачить у мені ту дівчину, яку вона обіймала на прощання в аеропорту Хітроу. Не хочу, щоб це змінилося.

—Щойно вийшла з душу, — кажу я. — Того, що у блакитній вбиральні. — Я завжди намагаються зробити те, де я, реальним для неї. — А ти чим займаєшся?

—Малюю, — каже вона. — П’ять спить на моїй нозі.

Я уявляю їх: П’ять на її нозі, його сивіючі спанієлеві вуха лоскочуть їй голі пальці.

—Можна мені поговорити з мамою? — питаю якомога спокійніше.

— Це не звичайний час для дзвінків, — нагадує вона мені. А потім гукає:

— Ма-ам! Шарлі на телефонії

— Привіт, люба. — Це мама. — Усе добре? Це не твій звичний час. Фел, не чухайся, мила.

— Вона чухає голову? — Це одна з проблем моєї сестри — чухання голови. У мені щось здіймається: я не можу дозволити цьому дістатися її. — Мамо. Ніхто не телефонував? Не питав про мене?

— Ем, ні. He думаю. — Вона здається збентеженою. — Типу, друзі?

— Ні, не друзі. Репортери.

— Репортери? — Її тон змінюється. Я знаю: вона згадує останній раз, коли репортери мали нахабство підходити до її вхідних дверей і питати, чи не могла б вона з ними поговорити про свою доньку, втягнену у розслідування вбивства в Америці. Вони стукали тижнями, поки мама з татом нарешті не повісили на передній галявині табличку: Приватна власність. Без коментарів. Сусіди досі про це говорять. — Щось сталося?

Коли я була маленькою (можливо, мала п’ять чи шість років), то була впевнена, що моя мама помирає. Я знала, що це було ненормально, те, як вона іноді згиналася, притуливши руки до своєї грудної клітки, з м’яким видихом, що злітав з її вуст. Це могло спровокувати будь-що: щось із меню McDonald’s, мультфільм, який мені сподобався, нове слово, яке я підхопила. Якщо мій тато був там, він обіймав її, наче теж знав, що вона помирає. Нарешті я спитала маму, чи не рак у неї (у моєї подруги Аннабель він був), а вона заплакала і розповіла мені про Адама, який він був хоробрий та особливий, а зараз став ангелом, що приглядає за мною. Я пам’ятаю, що думала тоді: «Ось чому я не можу зробити тебе щасливою — не до кінця, ніколи».

Коли народилася Фелісіті, стало трохи краще. Наче сонечко зійшло. Але все це ще там: наче мама з нами не вся, коли вона сміється, але її очі порожні; коли вона повільно встає зі стільця, маючи вигляд набагато старшої, ніж є насправді. Ще до того, як я дізналася про Адама, я була з нею обережна, наче вона могла будь-якої миті розсипатися.

Не можу розповісти мамі про цей фільм. Усе ще можу його зупинити.

— Ні, нічого не сталося. Це... це по роботі. Як профіль у Forbes. — Тоді журналістка теж телефонувала моїм батькам, але того разу вони під час відеодзвінка їли печиво й розповідали ті історії, які я п’ятирічною писала про свої м’які іграшки. — Але ти даси мені знати, якщо вони зателефонують?

— Звісно, люба. — Її голос знову нормальний. Про мою роботу мама могла говорити весь день: так само, як і про те, що я почала виправляти її вимову, коли мені було дев’ять; що я підробляла читацькі квитки, аби можна було брати додому більше книжок. — Просто попереджаєш нас, га? Я скажу татові.

—Дякую, мамо. Люблю вас.

—Люблю тебе до Місяця, золотце.

Можливо, їх питатимуть про мою роботу. Що взагалі можна сказати про вбивства на цьому етапі?

Ну, багато чого, якщо Рене порпатиметься у часових рамках чи перегляне записи моїх розмов з поліцією й усвідомить, що не могло бути так, як я казала.

—Люба? — Тріпп виникає раптово, наче той бісів кріт з гри. — Прийшла мама. — Він оглядає мій рушник, мокре волосся, що приліпилося до чола. — Я просто... зварю тобі ще більше кави. Не поспішай.

От чорт. Я й забула, чому ходила в душ.

Джуд везе мене купувати весільну сукню.

Три години по тому я стою у Нантакеті, стискаючи тремтячими пальцями келих шампанського і вдаючи, що думаю про те, хто я: розцяцькована наречена з декольте у формі серця, принцеса у бальній сукні, наречена в оболонці з тюлю.

Я — та, хто багато п’є.

— Я думаю про вишу горловину, — каже Джуд продавчині. — Питання: наскільки.

Тупо, але я думала, що Джуд (єдина з усіх) зрозуміє.

—Мені телефонують репортери, — тихенько сказала я їй цього ранку, коли Тріпп був за межами чутності. (Звісно, я збираюся поговорити з ним про це. Мені лише потрібно більше часу.) — Не думаю, що сьогодні...

—Весілля за десять місяців, — уриває мене Джуд. — Якщо чесно, думала, ти будеш рада розслабитися, Шарлотто. Враховуючи, що ти так гориш бажанням скористатися доступними тобі послугами, як члену цієї родини...

Гейм, сет, матч. Я ж знала. І вона знала.

—Піду вдягнуся, — сказала я.

До обіду ми удвох та Синтія, планувальниця весілля, яку найняла Джуд, були у Нантакеті. Як тільки я вирішу, яка я наречена, то зможу їздити на примірки у Нью-Йорку, але у цьому бутику купували сукні чотири покоління наречених Ґудман-Вестів, — це я знаю, бо Джуд торочила мені увесь політ. Це шлях Ґудман-Вестів: якщо продовжувати поводитися так, як слід, усе погане й страшне, безумовно, зникне. Джуд, мабуть, вважає, що вона допомагає, тягаючи мене через кордони штатів, щоб відволікти шитими вручну ліфами та шампанським.

—Тож ви маєте тут вибір, міс Колберт. — Продавчиня вправно підливає мені в келих, поки говорить. — І ми почнемо із цього? — Вона вказує на примірочну.

— Чудово, дякую, — холодно кажу.

Ці останні кілька років, щоразу, як я почуваюся не у своїй тарілці, звертаюся до свого найхолоднішого ділового «я». Навіть не усвідомлюю, що роблю це, поки люди не віддзеркалюють мою холодність. Продавчиня киває і зникає.

—Ми будемо просто тут! — гукає Синтія. Звісно, вони з Джуд влаштовуються у рожевих кріслах навпроти подіуму, потягуючи шампанське.

— Чудово, — бурмочу, наче зіпсована дитина, засмикуючи завісу.

Тисячі жінок усе віддали б за це. Знаю. Але ненавиджу це лайно. Помпезність та урочистість, примірки та дегустації, імейли Синтії про прикраси столів, закуски, відеооператорів. Я намагалася зробити так, щоб їх не бачити, але вони з Джуд продовжують надсилати мені повідомлення. Я мільйон разів їм казала: Я. Не. Проти. Орхідей, тюльпанів, ризото, суфле. Я не проти. Намагалася жартувати: «Просто скажіть мені, о котрій бути там!» — так чоловіки спокійно робили споконвіку. Але, певно, це мій обов'язок — присвятити час та енергію таким речам.

Це здавалося (здається) виснажливим зворотним відліком. Не сам шлюб — з ним усе гаразд. Та мені нестерпно думати, що люди витріщатимуться на мене, говоритимуть про мене стишеними голосами, схилятимуться до землі, роблячи фотографії. Здається зрадою, що Тріпп, зробивши пропозицію, кинув мене у центр ще одного цирку — навіть якщо я знаю, що він і гадки не мав, навіть якщо знаю, що це моя провина.

Кейт би це дуже сподобалося. Це спадає мені на думку одразу ж, не встигаю я зупинитися.

Вона б стрілою кинулася у центр усього цього і зробила його стерпним. Вона б захищала мене від гострого язика Джуд і приймала усі дзвінки Синтії. Кейт би дібрала мені весільну сукню, зачарувала продавчиню і доправила мене назад на реактивному літаку ще до вечері. (Літак би їй сподобався найбільше.)

Сукня. Мені потрібно зосередитися на сукні. Яку сукню? Вони сказали, яка має бути першою?

Шампанське п’янить мене, і я почуваюся майже істерично, наче потрапила до в’язниці з тюлю, мережива і сатину.

Нерішуче простягаю руку по одну із суконь і знімаю її з вішака. Вона найпростіша із чотирьох — довга й обтисла, кольору слонової кістки, з підкресленою талією. Вона така, як одягають на білу вечірку, тільки з більшим мереживом та довшою спідницею. Дуже обережно я одягаю цю сукню і застібаю її.