Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 17)
Того року я стала дуже спортивною — спортивнішою, ніж колись була. Пробігла кілька десятикілометрівок просто задля розваги. (Ніколи не думала, що стану людиною, яка бігає на час задля розваги.) Мої нові сусідки по квартирі приходили підтримати мене, тримаючи яскраві картонні таблички з написами: «Уперед, Шарлі!».
І, можливо, мені б тоді покращало, якби не та книжка.
Аарон Кац видав свою книжку на другу річницю. Вона являла собою «перший повний звіт про трагедію “Багряного Різдва” у розповідях людей, які були там». Я чула, що у роботі був якийсь проект, але я й гадки не мала, що з ним поговорили усі, а я була єдиною, хто цього не зробив. Я отримала кілька імейлів від Каца, але постійно отримувала імейли від репортерів. Тож довго не думала, а просто їх видалила.
Видавець Аарона не стримувався у їхній маркетинговій кампанії. Я скрізь бачила обкладинку книжки: червоно-чорну ілюстрацію школи журналістики. Буквально скрізь — реклама була по всій підземці, на автобусних зупинках, у вітринах книгарень та на боках таксі. Одного вечора, повертаючись п’яною додому з невдалого побачення чи нудної гулянки, вже не пам’ятаю, я зірвала частину реклами на станції. (Що, гадаю, насправді незаконно. Але не те, щоб у них більше її не було.)
Постійно нагадувала собі, що Аарон ні до чого не докопався. Поліція зі мною не зв’язувалася багато років. Але я не знала, що він написав про мене. Не знала, чи не міг хтось інший прочитати це і здогадатися. За кілька тижнів до виходу книжки я перестала спати. Не могла їсти. Ледь могла говорити.
Того ж дня, як вона вийшла, я прочитала її всю. «Мені мало б полегшати», — мляво подумала я. Аарон так красиво описав мою версію подій (те, що я нібито пам’ятала, часові рамки, які я надала поліції), що я сама була майже переконана в цьому. Проте, прочитавши її, я почувалася гірше, нервові закінчення боліли, а тіло знову пульсувало від жаху.
Я не могла це «вимкнути».
Того тижня я знепритомніла у ліфті на роботі. Там було надто тісно, надто спекотно, як у тій маленькій кімнатці. Наступного разу, ідучи ліфтом, десь між другим і дев’ятнадцятим поверхами, я побачила це: червоно-білу ілюстрацію на звороті чийогось журналу New Yorker. Цього вистачило: я знову потрапила в пастку, нездатна вибратися, муха у павутині. Тісна задуха тієї кімнатки. Запах крові. Солодкавий. Металевий.
То була найгірша панічна атака, яку я колись мала. Упевнена, що люди досі про неї говорять. Тоді я й перестала їздити ліфтами. Навіть зараз думка опинитися всередині одного з них (у пастці його різких тісних контурів, що залита дешевим освітленням, разом з людьми, здатними на що завгодно, будь-що) активує у мені щось первісне. «Не можу, — сказала я Вік того дня, коли піднялася на тридцять шість сходових клітинок, щоб сказати їй, що більше не могла туди заходити. — Просто не можу».
—Люба?
Двері спальні прочинені. Там стоїть Тріпп, звівши брови.
Сонно дивлюся на нього. Я спала так глибоко — і мене неначе різко дістали з дна океану. Це я теж пам’ятаю. Після виходу книжки Аарона я спала усі вихідні, встаючи лише поїсти та до вбиральні.
—Мама дзвонила, — пояснює Тріпп.
Кладу голову знов на шовкову подушку. Ніколи не розуміла привабливість шовкових наволочок, поки не познайомилась із Тріппом. Тепер, коли ми зупиняємось у готелях, навіть п’ятизіркових, подушки здаються жорсткими й незручними. Яке смішне у мене життя.
Тріпп перетинає кімнату й опускається біля мене.
—Мама розповіла мені про сукню. І... про її візит. Коли я був у Бостоні. Вона показала мені статтю на Deadline. — Голос у нього м’який, але я відчуваю за ним хвилю відчаю. — Вона думала, я знав.
Я так сильно хочу повернутися до сну, що у мене від цього болить тіло.
—Мені шкода, — хрипко кажу.
—Ти в нормі?
—Зі мною все чудово. «Дай мені спокій».
—Люба. Чому ти не розповіла мені? — Тріпп тягнеться до моєї руки. Його великий палець описує кола по моїй долоні. Коли я не відповідаю, він продовжує: — Мама сказала, що у тебе був нервовий зрив. У весільному салоні.
Нервовий зрив. Який застарілий термін. Сучасною мовою ментального здоров’я це буде «великий депресивний епізод». А це не те, що у мене було. У мене була панічна атака, розпалена минулою травмою. Я ходила на прийоми до психіатрів, когнітивно-поведінкову терапію і роками відвідувала сеанси з Нур. Я знаю, що сталося.
Але не можу сказати це Тріппові.
Не тому, що ми не говорили про той вечір. Я розповіла йому сухими короткими термінами, без кількох ключових подробиць, як завжди роблю, коли мене про це питають. То було наше друге побачення, гадаю? Я розповіла йому, що два роки по тому розсипалась, а потім зібралася. Що відтоді була на терапії. Я стежила за тим, щоб не мати присоромленого вигляду. Тріпп не здавався цим наляканим. Підтекст: я вижила, процвітала, і те, що мене не вбило, зробило мене сильнішою.
Воно й зробило. У певному сенсі.
Я не розповіла йому про свою брехню. Про миті, коли покидаю тіло, дивлюся на руку, і кожна частина мене вважає, що вона належить комусь іншому. Дисоціативні розлади. Вони поширені більше, ніж люди усвідомлюють. Навіть у тих, хто живе абсолютно звичайним життям, з ким не трапляється нічого, що би потрапило у скандальні заголовки New York Post. Не те, щоб я цього соромилась. Я просто не хочу про це говорити.
—Ви надто боїтеся симптомів, — якось сказала Нур. Ну, звісно, боюся. Саме тому ніколи не вживала галюциногенних наркотиків. Навіщо комусь добровільно переживати те, що, як вони знають, не реальне? Це жахливо — відчувати щось у твоїх кістках, те, чого, як визначає твій розум, не існує. Ти усвідомлюєш, яка тиха насправді логіка, що вперед тебе штовхає непереборна припливна хвиля почуття. Усе це так... нестабільно.
Крім того, як про це розповісти? «Просто дай мені хвилинку, любий, я почуваюся поза своїм тілом, навіть якщо й знаю, що ні»?
—Ми — команда, Шарлі. Принаймні я так думав. — Тріпп не сердитий, ні, але там щось бурлить — велике почуття, як назвала б це Фелісіті. — Було... неприємно сказати мамі, що я не знав, про що вона говорила. Чому у моєї нареченої міг бути зрив...
—Мені шкода. — Я лише хочу повернутися до сну. — Ти маєш рацію. — Знаю, як для Тріппа важливо, що ми — команда. Я вже знаю, що він скаже це у наших обітницях, пустила сльозу і використає фрази на кшталт «співучасник злочину» та «краща половинка». У світі Тріппа (й усіх Ґудман-Вестів), якщо ти у команді, то скутий одним ланцюгом і тягнеш до фінішу або можеш узагалі там не бути.
—Мама сказала, що весілля тебе не цікавить, — каже він. — У тебе був зрив, коли ти приміряла сукню. Я мушу спитати... — Він ковтає, його опукле адамове яблуко смикається, і я раптом розумію: він боїться. Боїться, що помилився в мені. — Ти взагалі хочеш, вийти заміж?
—Так. — Змушую себе сісти. — Звісно, хочу! — Моя черга сковтувати у темряві. Я не можу втратити ще й Тріппа. — Любий, це просто... фільм Стеф. Він багато чого збурює. Це важко. Але я повинна була тобі сказати. Пробач.
—Добре. — Заспокоєний, він стискає мою руку. — Приймаю твої вибачення. — Він тепер говорить упевненим рівним тоном, голосом, який використовує на роботі. Який він отримав від своєї мами. — Тож. Ми говоримо з адвокатами, я чув. Це добре. Ти бачилась із... — Він робить паузу, щоб згадати ім’я моєї психотерапевтки. — Нур? Говорила їй про... усе це?
— Так.
— Зі мною ти теж можеш про це говорити. Ти ж знаєш. Я розумію, що тобі важко. Будучи такою незалежною, як ти. — Він знову стискає мою руку. — Мені теж важко говорити про складні часи у моєму житті. Але... — Він робить паузу, раптом знову невпевнений. — Гадаю, нам потрібно поговорити про це «Багряне Різдво», бо там...
— Будь ласка, — каркаю я. — Зупинися.
—Там є дещо, що...
— Стоп! — Потрібна уся моя енергія, щоб сказати це із силою, вирвати мою руку. — Будь ласка, любий. Не зараз. — Я не можу робити це сьогодні, це повторювання про командну роботу, комунікацію та налаштування на одну хвилю. Мені потрібно відпочити, поспати, а потім встати й вигадати, як я збираюся це зупинити — з командою чи самій.
Він очікує, присівши біля мене у темряві. На вибачення, запевнення, план — не знаю, але чекає на це хвилину, можливо, дві, а потім встає і виходить.
Натягуючи ковдру на плечі, я видихаю, а потім заплющую очі й повертаюся у глибину.
ДЕВ’ЯТЬ
Зараз
Увесь цей час я думала, що мій успіх був нарівні зі Стеф. Але тієї ж миті, коли я ступаю на поверх передачі «Сьогодні ввечері зі Стефані Авдерсон», розумію, що ми — у різних лігах. Стіни вкривають збільшені фото Стеф: вона тисне руку Бушу-старшому, хихоче з Опрою, вклоняється королеві. Навколо крутиться з п’ятдесят чи шістдесят людей, говорячи діловим тоном та вказуючи на картинку на комп’ютерах. «Де Сел?» — горлає хтось.
Я гадала, що нервуватиму, особливо після катастрофи у бутику два дні тому, а ще після імейла від Джордана цього ранку. Але я спокійна, моє дихання повне й рівне. Я знаю Стеф. Усе, що вона робить, — на користь її професійного его. Вона хоче мати цікаву історію становлення, сюжетну лінію, варту розмов. Просто біла дівчина з Гринвіча, штат Коннектикут, яка здійснила всі свої бажання, — не зовсім те, що їй потрібно.
Мені ж потрібно переконати її, що цей фільм не підживить її легенду. Що драматизація того, що сталося із сестрою, однокурсниками, лише кине тінь на її спадок. Отруїть його, залишить його гнити, як яблуко.