Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 19)
— Нічого не кажи.
Я застигла, приголомшена, наче дика тварина, але цей незнайомець веде мене крізь збіговисько людей і підштовхує до таксі, що чекає.
—Ми забираємося звідси, — каже він гарячим подихом мені у вухо, і навіть у своєму запамороченні я впізнаю це «забираємося»...
—Нумо, — наполегливо каже він, і я дозволяю посадити себе у таксі, поки мої кінцівки відмовляються робити те, що їм кажуть — «Тікайте! Тікайте!» — і це наче бути уві сні, спійманою у фарах поїзда, що наближається, дивлячись, як на сидіння біля мене ковзає Джордан. — Просто їдьте, будь ласка, — каже він водієві таксі, і його голос нерівний, але такий ввічливий, навіть зараз.
—Ти в нормі? — питає він, обернувшись обличчям до мене, а я бачу лише роки, що торкнулися його: сивину, що збирається на скронях, зморшки від сміху, яких ніколи раніше не бачила біля його очей. — Я намагався тобі сказати...
Мені миттєво спадає на думку його імейл цього ранку: «Привіт, Шарлі. Тут виходить одна історія. Якщо можеш, залишайся вдома...».
Я гадала, він мав на увазі оголошення на Deadline. І зневажливо подумала: «Я набагато попереду тебе».
—У мене є друг, — каже він. — У VF. Я почув про це минулого вечора.
—У VF, — тупо повторюю я.
Джордан тягнеться до кишені пальта (це дороге на вигляд двобортне пальто, чорне з блискучими гудзиками, таке відмінне від смішних спортивних курток, які він полюбляв у Керролі) і простягає мені телефон.
— Це про тебе, — каже він. А потім водієві таксі: — Поверніть на П’ятдесят дев’яту, будь ласка. Шарлі, ти ж живеш у Верхньому Істі, правильно?
Занімілим кінчиком пальця торкаюся екрана. Телефон спалахує двома фото поруч: мене у всій моїй красі на роботі — із червоною помадою і без усмішки — і мене, яку медики виводять під руки зі школи журналістики. «Шарлотта Колберт зараз і тоді» — йдеться у підписі, і мої роки, що розділяють два фото, миттєво зникають. Нижче стаття Vanity Fair.
Шарлотта Колберт, редакторка «С», спустошена через фільм про «Багряне Різдво». Джерела: Рене Кампос.
Це відбувається. Це вже відбувається.
Вони мають намір копати, вивчати фото десятирічної давнини і мої сфальсифіковані заяви поліції та персоналу лікарні, і я знала, якимось чином завжди знала, що усе це розкрутиться, але думала, що матиму більше часу, що...
— Я не стежив за тобою, — каже Джордан. — Просто щоб було зрозуміло. Я працюю у філії КВС і побачив, як ти біжиш вестибюлем. Вигляду тебе, вочевидь, інший, але...
Дивлюся на нього: його веснянки тепер поблякли, на носі окуляри, яких я раніше не бачила на його досі привабливому обличчі, і я раптом сердита.
Я така сердита.
— Це... — зупиняюся, щоб не сказати: «усе твоя провина», бо минули роки, відколи дозволяла собі так думати, але у своїй голові кажу це: «твоя провина, твоя провина, усе це сталося через тебе».
— Випусти мене звідси до біса, — прошу я натомість.
— Гей, — каже він. Лагідно, як говорять до наляканої тварини. Я усе ще дивлюся на його обличчя, знайомі контури та нові риси, його волосся темніше, підстрижене коротше, ніж я колись бачила. А його костюм — темно-синій, випрасуваний (він усе ще прасує сорочки напередодні ввечері? Чи хтось робить це для нього?) — з бірюзовою краваткою, непоясненно гаптованою усміхненими
маргаритками. І саме ця поступка старому Джордану прориває всередині мене дамбу.
— Зупиніть автівку, — люто кажу водієві. — Бо викличу поліцію.
Він зупиняє, злегка верескнувши шинами.
—Дай мені в біса спокій, — випалюю Джорданові, а потім виходжу з автівки, і вона від’їжджає, а я залишаюся на вулиці, налякана та зболена.
ДЕСЯТЬ
Зараз
Нур має повне право сказати: «Більше сеансів під категорією позапланових не буде, Шарлі», але натомість говорить:
— Розкажіть мені, що відбувається.
Дихаю важко, на шиї — краплинами піт. Я наполовину дійшла, наполовину добігла до площі Коламбус-Серкл звідти, де мене висадило таксі Джордана, призупинившись лише для того, щоб зателефонувати до кабінету Нур. «Позаплановий сеанс», — видихнула я.
—Мені потрібно згадати, що сталося. Усе. Усе це.
Вона киває, повільно, обережно, як завжди.
— Розумію. І згодна. Тому я така рада, що ми почали нашу роботу над...
— Ні. Я не те маю на увазі. — Я знову хвилююся, всередині мене нуртує адреналін. — Ми повинні зробити це зараз. Мені потрібно згадати зараз.
Яка я була дурна, коли думала, що зможу протистояти Стеф! Ми з нею ніколи не були на одному рівні. Ані у школі журналістики (що я розуміла принаймні тоді, перш ніж мої роки в Америці обдурили мене вірою, що я могла робити те і бути тим, що моє серце забажає), ані зараз. Особливо не зараз.
Я знала, що у Стеф були гроші. Ресурси. Влада. Але не знала (до тієї останньої миті у її кабінеті), що у неї було набагато більше. Погляд, який вона кинула на мене, коли я виходила, був тим самим, який вона кинула на міністра освіти Оттомана: наче вони грали в шахи і вона знала, як узяти його короля. Вона насолоджувалася собою — і водночас мною й тим смішним стариганем, граючись із нами, знаючи, що могла миттю нас знищити.
Стеф була там, коли я отямилася. Кричала. Розбивала на уламки тишу.
Вона була там і до того. Не знаю, як довго. Я не знаю багато того, що мала б. Але точно знаю одне: Стеф — єдина людина, принаймні єдина жива людина, яка пам’ятає той вечір краще, ніж я.
Це потрібно змінити. Зараз.
— Почнімо. Будь ласка. — До кінця сеансу залишилося лише тридцять п’ять хвилин. — Я, гм, я познайомилась із Кейт, Ґуннаром та Ді, запала на Джордана, але думала, що він був з Еліс...
—Ми не можемо прискорити цю роботу, Шарлі. — Господи, Нур помре, якщо хоч раз говоритиме з нормальною швидкістю? — Нам потрібно робити це поступово. Пам’ятайте, фабрика...
— Я знаю про фабрику! Слухайте, просто почнімо. «Шампанське й кайданки», — поспіхом кажу я. — Саме тоді Кейт упала зі сходів. Саме тоді усе почалося зі мною та Джорданом.
— «Шампанське й кайданки», — повільно повторює Нур.
Я стримуюся, щоб не сказати: «Не вдавайте, що ви не знаєте. Ознаки були, казала преса, ще тоді. Поляроїдні знімки з того вечора були серед перших фото, що витекли, усіх нас — молодих та блискучих, з пляшками шампанського. Це було іспанське ігристе, ми були студентами, але ніхто цього не згадував — коли ми зводили голови разом під спалахи камер, кайфуючи від нової дружби та золотавих бульбашок.
—То була вечірка у Зака, — кажу я. — Він запросив пів курсу. Усіх приковували до когось і давали пляшку. Дешеві пластикові кайданки. Дешеве шампанське. Розкуватися було не можна, поки ви не вип’єте пляшку.
Тоді
Можливо, я це собі надумала, але швейцар Зака здавався стурбованим, коли ми сказали йому, що прийшли на ще одну вечірку.
— Вона зветься «Шампанське й кайданки», Ашере, — захоплено розповідала Кейт. — Імена усіх кладуть у капелюх і...
—Можете підійматися, — швидко сказав Ашер.
—Дякую, Ашере! — Кейт послала йому мокрий повітряний поцілунок. Ми, мабуть, мали вийти з гуртожитку на кілька келихів раніше. Ґуннар узяв її під лікоть, кинувши на мене погляд із серії: «З нею сьогодні будуть проблеми». Поки ми підіймалися, Кейт схилила голову мені на плече. — Це буде весело, — щасливо сказала вона практично сама собі.
До того часу в нас уже були свої звички, динаміка і традиції. Більшість ранків Кейт влітала до моєї кімнати, наче заряджена батарейка, закидаючи мене питаннями про плани на день, що ми їстимемо на сніданок, мої мрії (кому яке діло помрій когось іншого?). Ми забирали Ґуннара і йшли через парк на Керрол-авеню, де між бізнес- та медичною школою була розташована магістерка журналістики — більша, ніж здавалася на зображеннях, уся в дорійських колонах та плющі. Між заняттями ми пили каву у вітальні (на першому поверсі) або працювали в одній з навчальних кабінок на «навчальному поверсі» (одинадцятому) — маленьких приміщеннях, що вміщали трьох людей, якщо ми були не проти потіснитися. (Ми не були. Ну, Ґуннар був, але ми все одно змушували його залишатися.)
Нам подобалася кабінка на розі будівлі, найближча до кухні, тобто до кавомашини. Інші завжди знали, де нас знайти: Зак, який завалював похвалитися своїми ідеями історій, пошукати інформацію і позалишати багатозначні коментарі про Стеф; та Джордан, який робив нам каву, нічого не питаючи, і займався цим у своєму типовому вбранні: сорочках з яскравим принтом, світлих потертих джинсах, трикотажних жилетках. (Після того, як він ішов, ми оцінювали його сьогоднішній вигляд за десятибальною шкалою; ми з Кейт схилялися до того, щоб давати йому бали за експерименти, тоді як Ґуннар, регулярно нажаханий, з тієї ж причини їх знижував.)
Зараз Джордан відчиняє двері до квартири Зака у тому, що для Джордана було офіційним вбранням: лоферах замість нюбеленсів та шовковій сорочці, всіяній гаптованими качанами кукурудзи.