Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 21)

— Ну...

— І Зак тоді: «Ні, Стеф, залишся!». А вона така: «Ні, дякую». А я така: «Заку, усе гаразд, хай іде». А вона така: «Так, Заку?», а Зак такий: «Ні, тихо, Кейт». Він гримнув на мене!

Я не хотіла казати «Та невже», тож не сказала нічого.

— Він їй навіть не подобається! — Кейт уже ридала. — Я бачу, що вона просто, типу, хоче, щоб хтось упадав за нею, і навіть якщо я просто там, навіть якщо я, типу, цікавлюся ним як людиною...

Я потягнулася по серветку, щоб витерти її обличчя, і почула, як кажу:

—Але ж вони зустрічаються, правильно?

— Це ні-чо-го не означає! — заквилила Кейт. — Не для Стеф. Можливо, для Зака, бо у нього таке велике серце і...

Я не могла це витримати.

— Годі вже, Кейт, — фиркнула я.

Вона відштовхнула мою руку, в якій була усе ще затиснута мокра серветка.

—Та пішла ти, — буркнула вона, викотившись із вбиральні ледь не на Ді.

—Чорт, — сказала Ді, відступаючи, а Кейт водночас плюнула у моєму напрямку:

—Ти даси мені нарешті спокій?

Мій тато завжди казав: «Перш ніж сказати щось, що не зможеш узяти назад, зроби глибокий вдих».

—Усе гаразд? — спитала Ді, коли Кейт зникла у натовпі.

— Просто чудово, — збрехала я. — Типова Кейт.

— Принести тобі вод и? — Вона смикнула головою вбік.

— Зі мною усе чудово, — повторила я. — Дякую.

А потім пішла до кухні і зробила собі сумнівний коктейль: імбирний ель, залишки ігристого, текіла.

А тоді...

 

Зараз

 

— Ви знепритомніли? — питає Нур.

— Ні. Я пам’ятаю дорогу до лікарні.

Звук падіння Кейт з гвинтових сходів на кухні Зака: стук-стук-стук. Погляд на неї згори сходів: її розплющені очі, блискучі та вирячені, одну руку, притиснуту до голови. Збігання униз сходинками, нахиляння над нею, коли вона ледь розбірливо пробурчала: «Гадаю, нам слід піти до McDonald’s», — а Ґуннар видихнув: «Гадаю, ми натомість поїдемо до лікарні».

Це я її зіштовхнула?

Наче читаючи мої думки, Нур каже:

— Ви пили. Це було дев’ять років тому. Ви б і не пам’ятали усіх подробиць.

Я пішла до кухні. Зробила коктейль. (Навряд чи це був коктейль.) Що було потім?

— Рухаймося далі, — каже Нур.

Я хочу заперечити, але потім дивлюся на годинник: залишилося двадцять хвилин.

 

Тоді

 

З нею, звісно, усе було гаразд. П’ять швів, легенький струс мозку. Пізніше, після того, як це сталося, я думала про той рядок швів. Як радісно вона носила своє ушкодження, навіть не думаючи, що за кілька місяців постраждає так, що це обговорюватимуть у праймтайм наступними роками.

Усі мої думки у той час були такими. Ось чому я мусила поїхати.

А щодо мене — після вечірки «Шампанське й кайданки» я була впевнена: мені подобався Джордан. Не лише акцент, розкиданий по реченнях, чи напівусмішка. Мені подобалась його лагідна вдача, як він завжди намагався усіх заспокоїти. Його дивне вбрання. Як він захищав своїх друзів, навіть коли цим другом був Зак.

Але була, звісно, Еліс. Вона завжди ходила з ним — їхні світлі голови поруч на навчальному поверсі, у черзі в кафетерії, на території кампуса. Вони ніколи не цілувалися на публіці, але ми усі знали, що там щось відбувається, так само, як усі знали про Зака та Стеф. (Принаймні я знала про Зака та Стеф, бо Кейт завжди випитувала мої «теорії». Моєю теорією було, що Зак зі Стеф заслуговували одне на одного.)

— Еліс така гарна, — поскаржилась я Ді, тепер моїй науковій керівниці й, типу, подрузі, бо не могла поскаржитися Ґуннарові чи Кейт (Ґуннар дружив з Еліс, а Кейт, бог свідок, це б розпатякала), а ще тому, що тоді вважала красу страшною силою, особливо коли вона набуває форми цієї невисокої доньки сенатора.

—Твої тези будуть кращими, ніж у неї, — лояльно сказала Ді, бо терпіла порівняння з іншими жінками лише в цьому.

Ді теж була гарна, але інакше: ховала високі вилиці й виразні брови за квадратними окулярами і гривками. Її призначили керувати моїми тезами — нашим проектом першого семестру, роботою на п’ять тисяч слів, яку потрібно було здати наприкінці, ну, першого семестру — і вона мене трохи лякала, але між нами були дружні стосунки.

Ді спеціалізувалася на незворушних репліках, здебільшого про те, яка вона старша та мудріша (вона була старшою за нас лише на три роки, але двадцять шість здавалося неймовірно далеким від двадцяти трьох), хоч дозволяла собі трохи розслабитися, коли говорила про свого хлопця, мажора з Нью-Йоркського університету, яким була явно одержима, а я натомість розповідала їй про Джордана, коли ми втомлювалися від моїх тез. (А це бувало часто, бо за рекомендацією Ґуннара я вирішила писати про кліматичні зміни, що було важливо, але й також дуже-дуже нудно.)

— Коли я сказала Ліаму, що він мені подобається... — почала Ді.

— Це інше, — заперечила я. Вона вже розповідала мені цю історію: як вони з її хлопцем волонтерили разом у центрі для літніх людей в останній її шкільний рік. «Кар’єрний старт», — пожартувала Ді. І під час їхньої другої зміни, сидячи за стійкою реєстрації, Ді заявила: «Гадаю, я трохи у тебе закохалася». Він засміявся, запросив її на побачення, відтоді вони були разом.

Проте це була Ді. Вона здебільшого отримувала те, що хотіла, бо не боялася просити. Я ж, Шарлі Колберт, надзвичайно боялася.

—Ти повинна сказати йому, — сказала Ді з натяком на кінець розмови.

Кумедно, як я тоді думала, що ми з Ді зовсім різні. Її невибачлива амбітність, відвертий підхід водночас інтригували й лякали мене. Я почувалася дитиною, коли була з нею, легковажною та розгубленою. З Кейтусе було навпаки — вона змушувала мене відчувати себе дорослою.

—Тут надто спекотно, — прохникала я. — Не можу зосередитись.

Ді лише знизала плечима. Вона була з Індії, приїхала з татом до Квінсу в середній школі. Того тижня наприкінці вересня була хвиля тепла, така спека, що у мене долоні свербіли, але вона на це наче не зважала.

— Чудово.

Я потягнулася до вікна.

—Ця штука відчиняється? — Жодна з кімнат на навчальному поверсі не мала кондиціонера, й лише після шести тижнів у Нью-Йорку я дізналася, що літні місяці були нестерпними без кондиціонера. Вікно зі стогоном розчахнулося, широко провиснувши. Я відсахнулась, уперше помітивши наліпку: НЕ ВІДЧИНЯТИ.

Ді зітхнула і потягнулася через мене, щоб зачинити вікно, як виправляють дитячі витівки.

— Будемо вважати, що ми попрацювали, — сказала вона. — Забирайся звідси і повертайся до кондиціонера та своїх галасливих друзів. — (Ді не подобалася Кейт — «її занадто». Але подобався Ґуннар. І я думала, що подобаюсь їй, навіть якщо іноді гадала, чи не вважала вона мене безнадійним випадком — в академічному й романтичному сенсі.)

Того вечора я пішла спати раніше. Зак влаштовував чергову вечірку, але я була спітнілою, втомленою і не вірила собі, що не буду здаватися ідіоткою біля Джордана чи не проговорюся Кейт. Але посеред ночі хтось почав грюкати у мої двері.

— Шарлі, Шарлі, Шарлі! — Хихотіння. — Впустиш мене? Будь ласочка, подруго?

Я скотилася з ліжка (я знала цей голос) і відчинила двері. Там була Кейт, що обняла Джордана за талію, і вони обоє причмелено широко всміхалися мені.

—Де ти була? — вигукнула Кейт.

— Спала. — Я обсмикнула свою завелику футболку. — А що...

Кейт уже катапультувалась на моє ліжко.

—Ми прийшли розповісти тобі про вечірку! Бо тебе там не було!

— Це... мило.

—Джордане, сідай сюди на ліжко зі мною! — Мені ж Кейт додала: — Джордан тут не щоб побачити Еліс. — Її обличчя освітлювало те, що можна було назвати лише самовдоволеною усмішкою.

От тобі, щоб Кейт не знала.