Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 23)

І тоді Джордан видихнув — це був звук майже полегшення.

— Шарлі, — пробурмотів він. Трохи відсунувся і сказав у мій рот: — Я так втомився.

— Я теж, — по-дурному прошепотіла я.

Він притягнув мене у згин своєї руки і накрив мою руку своєю. За кілька секунд він вже знову хропів.

До того моменту, як я прокинулася, Джордан уже пішов.

 

Зараз

 

— Наш час сплив, Шарлі, — каже Нур.

— Гаразд, — підводжуся.

Я почуваюся слабкою, бездиханною, наче підхопила щось вірусне. Я й забула, що саме так змушував мене почуватися Джордан: жодних метеликів — лише слони, що топчуться по голові та грудях. Я багато працювала, щоб забути це відчуття. Це я теж забула.

«Ти повинна пройти набагато більше», — дорікає частина мене.

—Ми можемо повторити це завтра? — Це лунає на швидкому видиху. Я не дісталася ще й до Дня Подяки, коли усе пішло не туди.

— Я у відпустці на тиждень, — м’яко нагадує мені Нур.

Трясця. Скільки часу я згаяла, дозволяючи тягнути себе назад у свої почуття?

— Коли... коли ви повернетесь, ми можемо...

—Звісно. — Мене дратує, як Нур зі мною говорить, наче я нестабільна, коли вона збирається покинути мене саму на тиждень. — У вівторок, о десятій. Це мій перший прийом. — Я обертаюся, щоб піти. — Шарлі...

У мене паморочиться в голові.

—Так.

—Я знаю, це важко. Так і має бути, щоб потрапити на інший бік.

—Усе добре. — Нур має думати, що я можу це зробити. Вона має думати, що я готова, бо інакше не поведе мене далі. — Зі мною все гаразд.

— Порада на цей тиждень. Не намагайтеся відштовхувати почуття. Намагайтеся спостерігати за ними, наче сидите на березі річки. Наче за листком у струмку.

—Листок, — повторюю я. — Звісно. Так і робитиму.

— Побачимося наступного вівторка.

Я нетвердо виходжу з кімнати. «Спостерігати за почуттями. Листком у струмку». Господи.

Ці почуття погані для мене. Вони — причина, чому я взагалі тут опинилася.

 

ОДИНАДЦЯТЬ

Зараз

 

Минулого разу теж було так погано? Репортери, що обривали телефонні лінії, спалахи, коли я виходила на вулицю, гострі коментарі? Я згадую лише уривки, але не пам’ятаю, щоб це було так... безнадійно. Такий шалений темп — усі метушились, аби бути задіяними. Виходили подкасти, редакційні статті, бісові дописи із заголовками «Вцілілі після Керрола: де вони зараз?». На це був попит, апетит до такого контенту, чого я не пам’ятала з минулого разу.

Тріпп звинувачує час. Рік виборів щойно закінчився, розповідає він усім, хто слухає. Ми у повинній пустелі. «Багряне Різдво», як виявилося, стало ідеальним поєднанням скандального та ностальгійного. Так, ностальгійного. Люди пам'ятають, як стежили за цією історією, намагалися вловити відповіді з поляроїдних знімків та глянцевих портретів. Вони пам’ятають, як говорили про це у кафетеріях своїх навчальних закладів, бо батьки казали, що це неприйнятна тема за столом удома. До того часу, як розслідування прокурора штату закінчилось, інформаційний потік ущух, залишивши покоління людей з відчуттям, що вони ніколи не отримають відповіді. (Яких вони, до речі, так і не отримали. Здебільшого.)

Цього разу обсяг висвітлення не обмежується фактами чи тим, що вважають фактами. Минає день чи два, а потім вони розглядають справу під новим кутом, з яким запекло сперечаються навіть поважні видання, переінакшуючи усе. «Коментар був сексистським! Нападницю прославляли! Дітей переслідували, їхні кордони ігнорували!» (Та ви що!) Редакційні статті та подкасти базікають про те, що роблять якнайкраще, що тепер усе інакше, але вони так не роблять, і ніщо не інакше. Вони просто навчились експлуатувати нас способами, що дають їм змогу спати вночі.

Ну, не нас. Стеф гріється у променях усього цього, виступаючи не лише на КВС, але й на MSNBC, CNN та ще бозна-де. Вони роблять її похмурішою: чорні сукні, вишукані прикраси, нюдова помада. Вона схрещує руки на колінах і говорить про ясність, яку потрібно внести, уроки, які ми повинні засвоїти. Але з пресою говорить не лише вона, а ще й Ґуннар, кілька наших викладачів та Аарон Кац — і всі вони повторюють лінію Стеф про внесення ясності, наче вважають, що цей фільм потрапить до бібліотеки бісового Конгресу. Хоч ніхто з них мене не згадує, ґречно відмовляючись відповідати на будь-які запитання про головну редакторку «С», Шарлотту Колберт, ті все одно лунають: «Ви ще спілкуєтесь зі Шарлоттою? Що Шарлотта про це думає?».

Шарлотта вважає, що всі ви повні лайна.

Навіть Chronicle не залишається осторонь, публікуючи дві статті про фільм Стеф. «Озираючись Із новим поглядом десятиліття по тому», — просторікує перша; «Вцілілі у Керролі прагнуть внести корективи», — говорить друга. «Жодних репортажів, жодних нових фотографій, — запевняє мене Волтер, наче від його поверхового підходу мені буде легше. — Нічого про тебе», — додає він, і мені доводиться стримуватись, щоб не плюнути: «Ото ви святий мученик». На щастя, не я — головна частина цієї історії. Не зі Стеф на чолі. Вона б не дала нікому іншому стати головною героїнею, навіть якби якась частина мене цього хотіла. Після історії Рене у Vanity Fair про мене виходить лише кілька статей, коротких заміток, де виступають «джерела» зі невиразно звинувачувальними цитатами (я переконана, що вони пов’язані з Джуд, хоч Тріпп каже, що він провів межу таких розмов), але без нової інформації для поживи преса знаходить собі свіже м’ясо. А саме — Стефані Андерсон з її похоронним вбранням і нескінченими інтерв’ю, кожне з яких насичене новими «дайте тільки згадаю» подробицями: кривавими відбитками рук, першим, що вона побачила. Обличчями її батьків, коли вона їм повідомила. (Стеф їм не повідомляла. То були медики. Як я і казала, я була там.)

«Це вщухне, — заспокоює Олівія. (Вона тепер телефонує щодня. Іноді я беру слухавку, здебільшого ні.) — Минулого разу вщухло, — каже вона. — То й знову вщухне». — Олівія помиляється. Це лише прелюдія до головної події, якою ефактичний вихід фільму. На роль Шарлотти Колберт, повідомляє сайт Deadline, уже розглядають дівчину: молоду британську акторку з рудуватим волоссям (їй доведеться його пофарбувати), яку бачили в одному з фільмів про рак. Знаєте, коли хвора дівчина закохується у хворого хлопця, і вони рахують кожну мить. Я бачила його у літаку. Вона вправна: здається зневіреною зворушливим чином, саме достатньо гарна, щоб кричати прийнятно. Вона гратиме мене в усій моїй наївності, розігруватиме мою любовну історію з Джорданом саме так, як робила у тому фільмі про рак: зворушливо, приречено. Мільйони людей, які бачитимуть це кіно, дивитимуться на неї і думатимуть, що ця дівчина з теплим відкритим обличчям, — я. Що вони заслуговують бути посвяченими в усі мої таємниці.

За шість днів і сорок чотири статті після того, як Deadline робить це офіційним, Волтер просить мене зайти до його кабінету «поговорити про усе це». Я обережно підіймаюся нагору на дев’ятнадцять прольотів сходами, навіть якщо й узута у свої ортопедичні кросівки замість робочих туфель на підборах, бо (кумедно, хоч і не смішно, що це почалося зараз) не почуваюся у безпеці. Відколи ми з Нур заговорили про Керрол, я почуваюся нестабільно у власному тілі. Не можу торкатися гострих ножів, боюся окропу, не відчиняю вікна і не поспішаю вгору чи вниз сходами. Сідаю в таксі замість підземки, щоб не мусити стояти біля платформи.

«Чого ти так боїшся? — глузує голосу моїй голові. — Ти вижила тоді, але гадаєш, що скрутиш собі в’язи між двадцять сьомим і двадцять восьмим поверхами?

Коли я дістаюся поверху Волтера, то запізнююсь. Його секретарка Емма відчиняє двері до його кабінету без жодного слова, але з німим докором.

— Волтере, — рівно починаю й дивуюся сама собі, як можу входити у свою шкіру й виходити. — Мені дуже шкода. Наша нарада зі стратегії пошукової оптимізації затягнулась. — (Волтер цього боїться. Не розуміє. Він знає лише прибуток — наче персонаж мультфільму зі значками долара в очах.)

— Нічого. — Він відкидається назад у кріслі і сплескує руками, поки я сідаю. — Тепер, Шарлотто. Цей фільм. — Батько Волтера був зразком жінконенависництва, але принаймні мав такт. — Твоє залучення — це жах для нашої піар-команди.

Я опановую обличчя, щоб здаватися покаянною.

—Так.

— Проте. Ми збираємося випустити власну історію про ваше «Багряне Різдво». Наша команда розслідувачів почала писати цього ранку після розмови джерел з фактчекерами. Вона вийде завтра.

«Жодних репортажів», — сказав він мені тиждень тому.

— Ви ж казали...

—Ти повинна визнати, що обставини змінилися. — Волтер жестом показує на свій комп’ютер, який він явно використовує як заміну слова «інтернет». — Це вже більша історія, ніж вона була кілька днів тому. Проте ми не планували додаткових репортажів. Джерела самі прийшли до нас.

—Джерела, — повторюю я. Мій погляд зупиняється на ножі для відкривання листів на його столі: срібному із чорним руків’ям, схожому на крихітний самурайський меч.

— Так. Вони були розчаровані Times. Спершу звернулися туди, але це було так довго. Ми у Chronicle рухаємося набагато швидше. — Я бачу, що він радіє. — Ці джерела були залучені у розслідуванні прокурора штату? Позаяк певну інформацію приховали від публіки.

Чую у себе в голові голос Райлі: «Там було приховування фактів чи щось таке».

—Яку інформацію? — намагаюся зберігати спокій у голосі. — Що за джерела?