Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 25)

—Люба, це не твоя провина. — Такий тон він використовує з Фелісіті: лагідний, заспокійливий. — У певному сенсі це доволі зворушливо. — О, мій милий тато. — Ну, сьогодні не дуже. Але, знаєш, ваша мама завжди каже, що знаменитості й мають так почуватися... — Він пропадає. — Ми намагаємося дивитися на яскравий бік. І хочемо, щоб ти робила так само. Ти ж так добре влаштувалась у Нью-Йорку, люба. Не дай цьому все зруйнувати. Добре?

—Добре, — повторюю я.

—Ми любимо тебе, ведмежатко Шарлі.

— Я теж вас люблю, — кажу я йому. А потім закінчую дзвінок і поспішаю до кабінету Тріппа з волоссям, усе ще липким від шампуню. — Вони переслідували Фелісіті до дому! — вибухаю я. — Кричали на неї, довели її до сліз, Тріппе!

— Ох, люба... — Тріпп тягнеться до мене, але я в запалі відсторонююсь.

—Мені потрібно побачитися з адвокатами! Уже тиждень минув! Тріппе, схоже, твоя мама їх не допускає, знаю, ти вважаєш це маячнею, але...

Тріпп хитає головою.

—Ти ж знаєш, що сталося. Той партнер, він у відпустці до понеділка. Він найкращий у своїй справі, коли йдеться про таке. Ми зустрінемось із його командою, як тільки він повернеться. У понеділок, — повторює він.

—Твоя мама... — скаржусь я.

—Люба. — Тріпп знімає окуляри і дочиста їх протирає. — Можеш мені повірити, коли я кажу, що ніхто не хоче, щоб це минуло, більше, ніж моя мама. Ти б бачила деякі з її імейлів до Філа, партнера. Вона практично наполягала, щоб він перервав свою поїздку до Цюриха.

—Можливо, йому слід було б!

—У тебе був жахливий день. Мені шкода. Ходи сюди, — каже Тріпп, відкриваючи обійми. — Ходи сюди, — повторює він.

Я розвертаюся.

—Мені потрібно домити волосся.

Можливо, це пара чи паніка, можливо, той факт, що я днями майже не їла, але, коли я роблю крок назад у душ, ноги у мене слабкі та хиткі. Я дозволяю собі опуститися на підлогу, і кістки моєї голої дупи з розмаху б’ються об кахлі. Гаряча вода стукотить по голові та плечах. Тріпп обрав цю модель через тиск води. Він про таке дбає.

«Вони кричали їй щось», — сказав тато.

Першого разу ніхто не знав мого імені, насправді ні. Вони бачили моє фото, той перший знімок мене із затуманеними очима, блідої, зі сплутаним волоссям навколо обличчя. Але та дівчина була другорядним персонажем, забутим вже за кілька місяців, приреченим бути предметом обговорення кілька років по тому лише серед одержимих справжніми злочинами. І я не розумію, як не усвідомлювала цього раніше. Як мені пощастило. Еволюціонувати у власну версію, якої преса не торкалася. Жити майже спокійно усі ці роки.

Якщо найгірший день мого життя увічнять, рознесуть світом у високій якості за тридцять баксів з попкорном, мене рознесе теж.

Я на це заслуговую. Але моя родина — ні.

Дотепер я не дозволяла собі думати про алергію Стеф на горіхи. Не зовсім. Не як слід.

Це було єдиним, чого вона колись боялася. Стеф готувала усю свою їжу сама і носила райдугу із солодкого перцю та круп у блискучих пластикових контейнерах. Вона не їла нічого готового, навіть якщо там було спеціально зазначено, що воно без горіхів. А от Кейт завжди полюбляла ділитися їжею, замовляти столик у ресторанах, запускати пальці у пакетики смаколиків наших однокурсників. Бо Стеф не могла. Але я також пам’ятаю, що Кейт спала з незамкненими дверима, телефоном у гучному режимі, зі взуттям біля дверей — на випадок, якщо Стеф колись буде потрібно, щоб вона застосувала той епіпен.

Це було б так легко. Стеф довірила мені перевірити мафій, який я дала їй того разу в її кабінеті. Вона б довірилась мені знову. Не знаю, скільки часу для цього б знадобилося. Пів години? Не хочу це гуглити. Зі звіту прокурора штату (який я прочитала, коли він вийшов, хоч ніхто більше цього явно не зробив) знаю, як історію пошуку можна використати, щоб побудувати справу проти тебе.

Але я не можу.

Чи можу?

Мене стримує не якесь дитяче почуття правильного чи неправильного. Навіть не страх — я набагато більше боюся того, що усе це продовжить розгортатися. А додатковий тягар, що, знаю, виникне, якщо скоїти щось подібне.

«І як ти це знаєш?» — глузує голос всередині мене.

Я гадала, чи еволюційний він. Цей тягар. Можливо, нас потрібно стимулювати, людей на кшталт мене, не спричиняти більше смерті. Цей тягар не гострий, як провина, не тупий, як жаль, чи натхненний, як гнів. У ньому більше... важкості. Наче людина, життя якої ти обірвав, сидить у тебе на грудях — усі шістдесят із чимось кілограмів. Або чіпляється за твою ногу, коли ти тягнешся крізь день.

Не цього я очікувала. Коли це сталось, я по-дитячому думала, що пройду крізь цикл емоцій: передбачувано таких, як смуток; непередбачувано таких, як полегшення. Як робила, коли була нормальною. Як продовжують робити нормальні люди. Але я застрягла. Я відчувала — усе ще відчуваю. Я не психопатка, але ця важкість — більше ніж відчуття. Це фізична сила, наче тяжіння, що тягне мене вниз. Усі мої почуття — тривожність, періодична депресія, піднесення, радість, розпач й усе між ними — здіймаються й опадають, хоч погані зникають швидше, якщо я працюю над ними з Нур. Але ця важкість, вона стоїть окремо. Вона ніколи не минає.

Не боюся того, що можу відчувати, бачачи, як життя зникає з обличчя Стеф. Я не боюся дивитися на її страждання, хоч і знаю з того, що сталося на одинадцятому поверсі, що це було б жахливо. Можливо, менш жахливо, якщо думати про тих чоловіків, що переслідували

Фелісіті, викидання з власного журналу, слова Стеф: «Цей фільм вийде. Хочеш ти того чи ні».

Але я боюся носити із собою більше, ніж уже ношу. Я вже не жива так, як була, відколи вони померли. Я вже привид, що вислизає з власного життя, міцно тримаючись за те, що ще може контролювати.

— Буде гірше? — спитала я Нур, коли ми зустрілися вперше. Я не могла уявити, не могла осмислити, як носитиму більше, ніж вже робила, проте дуже боялася, що муситиму.

— Психічний біль не має меж, — відповіла вона. Вона здавалася сумною, наче посвячувала мене у таємницю, яку люди не повинні знати.

Я багато про це думаю. Що завжди може бути гірше.

Але й не можу дозволити цьому статися.

 

Уривок зі статті Ґуннара Коргонена

 

«Рік, якого не було»

Ми саме закінчували наш перший семестр. Мали відучитися ще п’ять місяців. Залишалося п’ять місяців, а ніхто не міг увійти до школи журналістики. Спочатку тому, що вона була місцем злочину; пізніше — тому, що ми не могли цього витримати. Вони ж сиділи з нами у класі, вчилися біля нас у вітальні, копали торгівельні автомати разом з нами. їхні привиди були на кожному поверсі, у кожній кімнаті.

Але ми мали отримати наші ступені. Тож нас перевели до інших магістратур: лекції були у бізнес-школі, заняття — у медичній. Кілька разів у нас були заняття у великій анатомічній лабораторії, де медики-першачки розтинали трупи. Її ретельно мили, але та лабораторія відгонила формальдегідом, і деколи ми помічали на підлозі бризки крові. Не одному студенту доводилося виходити, щоб зблювати.

Були створені нові правила: будь-якому студенту, який хотів покинути універ після того першого семестру, мали повернути плату за навчання без жодних запитань. У бізнес-школі з’явилася психотерапевтка, там вона залишалася до кінця року. (Наче ми думали такими термінами: «Яка халява, і це в Америці! Місяці безкоштовної терапії; семестри без оплати!»). Кілька людей справді пішли, але не ми, не ті, хто їх знав. Ми мали мету завершити цей рік — через те, що сталося, чи всупереч цьому, я не можу сказати. Але ми усі випустилися вчасно, кожен із сімдесяти двох студентів, що залишилися.

Я думав, що наше спільне горе зблизить нас — тих, хто залишився. Бо, якби ви мене спитали того першого семестру, я б сказав, що ми — як одна родина.

Але це було не так.

 

ДВАНАДЦЯТЬ

Зараз

 

Chronicle відправляє мене у відпустку на три тижні.

Три тижні! За всі роки роботи у «С» я ще ніколи не брала більше, ніж чотири дні відпустки. Колись я б сказала, що три тижні будуть нескінченними (для нашого весілля я планувала взяти лише тиждень), але Вік «наполегливо порадила» мені прийняти їхні умови, щоб Chronicle не мусив продумувати подальші дії. Я не можу працювати, спати, вийти на вулицю, щоб хтось не зробив моє фото, тому тиняюся з кімнати до кімнати, торкаючись пальцями шорстких корінців книжок у бібліотеці, перевіряючи та переперевіряючи сповіщення гуглу про моє ім’я, і загалом, за словами Тріппа, «на себе не схожа».

Розмови з Тріппом змушують мене почуватися гірше, тож я їх припиняю.

Натомість досліджую закон про наклеп. Він жахливо американський, усе в ньому основане на тому, що значить правда чи брехня у вашому житті. Я не дуже вірю, що щось повністю одне чи інше (ви б теж не вірили на моєму місці), але дуже вірю у гроші — ще один американський канон. Родина Ґудман-Вест, зокрема Джуд, дуже чітко дали зрозуміти, що не відступлять жодним чином, захищаючи честь своєї родини від «минулого Шарлотти». Колись це мене засмучувало — те, як вони говорили про мене, — але зараз я почуваюся жалюгідно вдячною.

Бо знаю, які вправні їхні адвокати. Бачила їх у дії завдяки тому, що Джуд називає «блукаючим оком» Трента, а я називаю хижацькою поведінкою. За останні кілька років їхня зіркова юридична команда відбила мінімум сім звинуваченьу сексуальному домаганні (Трента), два — у п’яному водінні (Джуд) та одне — у вживанні наркотиків (Тобі). І це лише ті, про які я знаю.