Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 27)

— Ми погодились, усі ми, — каже Тріпп. — Що найкращим для усіх буде, якщо Олівія побуде зараз із тобою...

Але я не слухаю, бо щойно побачила телефон на кухонному столі, екраном догори, освітлений сповіщеннями.

Стефані Андерсон (2)

Пропущений дзвінок від Стеф. І повідомлення.

—Твої батьки, звісно, теж хотіли приїхати, — каже Тріпп, — але позаяк на них лежить турбота про Фелісіті, ми подумали, що...

Я перестаю його слухати і відкриваю повідомлення.

 

Я думала про нашу розмову.

 

Невже я змусила її передумати? Невже я це зробила?

 

Ти кажеш, що мене там не було, але я була

 

Горло мені стискає, наче рукою.

 

Я знаю, що сталося.

 

Тріпп усе ще говорить, а я белькочу щось про душ, іду від них обох, зриваю із себе одяг і ступаю під найсильніший потік гарячої води — і даю їй, наче ляпасами, бити мене по шкірі.

Коли ми виходимо на другий сніданок, біля особняка ховається фотограф. Невиразно зауважую, що це лише один хлопець — не двоє, як учора, не четверо, як раніше цього тижня. Це означає, що кампанія Стеф (щоб зробити це трагедією про неї і лише про неї) працює, і я мала би втіху, якби знову не була поза своїм тілом, дивлячись, як ми з друзями та моїм нареченим проштовхуємося повз фотографа, ухиляємося від його спалахів і бурмочемо одне одному: «Просто продовжуй іти, просто продовжуй іти...».

Але я помічаю цей блиск в очах Олівії, захват, що, знаю, опановує її, і коли вона тягнеться по мою руку, відходжу.

Фотограф не намагається переслідувати нас до паба. Я чую, як він від’їжджає на своєму мопеді, як Олівія видихає і каже: «Господи, це було жахливо», як Тріпп каже: «Так, це був виклик». Проте я досі поза своїм тілом, дивлюся, як іду вулицею у своїй картатій спідниці, зі стрижкою за чотириста доларів, у дурнуватій бейсболці, насунутій низько на очі, наче вважаю себе бісовою Анджеліною Джолі.

Олівія чекає, поки ми сідаємо, і хлопці йдуть, щоб знайти д ля Роуз високий стілець, а тоді хапає мене за руку і каже:

—Шар, як ти? Насправді?

— Важко, — повторюю за Тріппом. Не можу відбутися просто словами «Усе гаразд», тільки не з Лів. — Але я в нормі.

—Через усе це, — каже вона. — Це, мабуть, так... — Вона вагається. — Тригерно, — нарешті вимовляє.

Змушую себе глянути їй у вічі (бо інакше вона ніколи мені не повірить), але не встигаю заговорити, як щось у її обличчі привертає мою увагу: занепокоєння, справжнє занепокоєння, і щоки в неї рожеві й підпухлі, наче коли вона намагається не плакати.

— Не плач, — кажу я, перш ніж встигаю себе зупинити. — Будь ласка. Бо тоді я теж заплачу і...

— Гаразд. Гаразд. Жодного плачу. — Олівія робить різкий глибокий вдих. — Це просто... Бачити тебе такою. Ти така худа. — Голос її ламається. — Ненавиджу те, що тебе знову у це втягують. Ненавиджу це. Усе ж ішло так добре... — Те саме казав і мій тато. — Лайно, — белькоче вона, витираючи очі. — Вибач, вибач, я казала, що цього не робитиму...

Попри усю її прямоту, Олівія не часто говорить про те, що сталося. Треба віддати їй належне, вона ніколи не питала мене про подробиці, хоч я впевнена, що хотіла (підозрюю, що тут Фредді сказав своє слово). Вона знає, що я досі вживаю антидепресанти і ходжу до Нур. Знає, що більше не розмовляю зі своїми колишніми однокурсниками. Але не знає багато чого про те, що сталося, і я вдячна, що вона ніколи не вимагала більшого. Не хочу брехати їй.

—Я мала бути з тобою цього разу — каже вона. — Ти казала, що ок, але ж казала так і минулого разу, а я досі шкодую, що не постаралася більше, шкодую, що...

Коли ми таки говоримо про це, то здебільшого так. Того року, коли я відвідувала Керрол, Олівія була по вуха зайнята власним навчанням — наступного року вона закінчила магістратуру з психології. Олівія вважає, що того року не приділяла мені достатньо часу, а мала б зрозуміти, які погані наслідки можуть бути. Попри роки своєї підготовки, вона не передбачила мій зрив через книжку Аарона. І жахливо через це почувається. Завжди почувалася.

Я дозволила їй думати, що вона була поганою подругою, бо це заважає їй випитувати у мене подробиці. Якщо чесно, я не пам’ятаю, як почувалася тоді щодо Олівії. І точно не думаю, що щось, що вона могла сказати чи зробити, змінило б ситуацію. Але поки вона почувається винною, то не випитуватиме в мене подробиці того, що сталося.

Провина. Ось що написане на її обличчі. Це провина. Ох, Лів.

—Ти б нічого не могла зробити, Лів. Клянуся. Цього ж разу це... — Теж заливаюся слізьми. — Це так... — Не знаю, із чого почати, тож хапаюся за її слово. — Тригерно.

— Ох, дівчинко моя, — каже вона, беручи мої руки у свої. — Дівчинко моя. — Із мого горла виривається ридання, бо саме цього я й боялася: що людина, якою я є зі своєю найкращою подругою, — не та, ким мені потрібно зараз бути. Що мене знову зроблять слабкою, м’якою, готовою бути повністю зламаною. Знову.

Ні.

Я роблю тремкий вдих і змушую себе пожартувати:

—Усе ж не здається таким уже поганим, правда? — Олівія знає, що я говорю про свій кашеміровий светр та дорогу стрижку, діамант на пальці, розкішний особняк, що належав Джуд та Сеніору. Вона знає, що моє життя не завжди було таким.

— Знаю, знаю, — каже вона. Відпускає мої руки і витирає обличчя. — Але з усім, що відбувається з твоїми мамою й татом...

— Ось і ми, Розі-Позі! — Фредді саджає дитинку на високий стілець і прослизає на своє місце. — Слухай, Шар, у Штатах подають англійський сніданок?

Я усе ще зосереджена на Олівії.

— Що там з моїми мамою й татом?

—Люба, — каже Тріпп, — можливо, нам слід...

—Лів, — говорю я рівним голосом. — Розкажи мені.

— З ними усе гаразд, Шар, — каже Фредді зі своєю м’якою і спокійною ірландською вимовою. — Це головне.

—Так, з ними усе гаразд. — Олівія тягнеться через стіл і пригладжує волоссячко Роуз. Поглядом зі мною вона не зустрічається.

—Лів.

— Нічого такого, — швидко каже Лів. Вона потирає ніс, як робить, коли нервує. — Це просто, ну, таблоїди їх трохи заганяли. До мене вони не приїздили, але я

телефонувала твоїй мамі, ми говорили. І, знаєш, Фелісіті дорослішає, у неї деякі проблеми з іншою дитиною в класі...

—Які проблеми?

— Гм. — Лів вивчає свої ідеально наманікюрені нігті. — Вони не хотіли, щоб я...

Фредді кидає на неї погляд, що каже: «Цього у плані не було».

—Просто розкажи мені, — рівно кажу я.

— Гадаю, що інша дитина, ну, булить її? Каже про тебе те, що доводить її до сліз? Але твої батьки це контролюють, вони змусили школу залучити додаткову кураторку, і Фелісіті, вочевидь, більше не дозволяють гуляти з П’ять самій...

— Зажди. — Намагаюся осмислити хоча б частину цього. — Фотографи усе ще переслідують Фелісіті? Думала, що це було лише один раз...

— Ні! Ну. Не знаю. Фелісіті... не завжди все розповідає. У цьому й проблема, вона насправді ні з ким не говорить, постійно пропадає із собакою, вони водять її до нового психіатра, якого я порадила... — Вона замовкає.

—Мені шкода, Шар, — каже Фредці. — Ми не хотіли вивалювати це на тебе.

«Це лише початок», — думаю.

А тоді я знову вислизаю, залишаючи своє тіло та друзів нерадісно сидіти за столом, поки офіціант розповідає, що подають на другий сніданок, і про щасливу годину.

У неділю Тріпп оголошує ще один сюрприз. Він переконує Джуд наглянути за Роуз, і ми учотирьох ідемо у шикарний італійський ресторан у Сохо. Коли ми виходимо, Джуд кладе свою кістляву руку мені на плече, як вона колись торкалася мене неформально, і тихо каже:

—Адвокати знатимуть, що робити. — 3 якоїсь причини (можливо, діє атіван, який я прийняла, поки ми збиралися) я їй вірю.

Коли ми ідемо у таксі, я повторюю собі це, як молитву. «Адвокати знатимуть, що робити». Сонце сідає, кидаючи світло на гостроверхі будівлі. «Адвокати знатимуть, що робити».

— Цей краєвид! — зітхає Олівія. — Він ідеальний.

Олівія закохалась у Нью-Йорк задовго до мене — мабуть, ще у перший свій візит. Я мало пам’ятаю (багато років тому, за кілька місяців після того, як усе сталося), але пам’ятаю її широкі очі, коли ми рухалися її нью-йоркським маршрутом, що здебільшого полягав у тому, щоб дивитися на місто з різних оглядових майданчиків. Вона завжди хотіла тут жити, Лів. Тим часом для мене роками Нью-Йорк був недооціненим.

«Адвокати знатимуть, що робити».