Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 26)
—Люба, ти досі працюєш? — питає мене Тріпп.
Я схилилася над телефоном на кухонному острівці, читаючи юридичний документ, який знайшла онлайн. Про члена міськради, що подав позов на телеканал за наклеп через репортаж про його другу родину. Прецедентний випадок, як каже мені гугл.
—Так, — брешу я. (Так просто легше.)
Сумно усвідомлюю, що Тріпп сідає біля мене. Зараз суботній ранок, і він намагається дотримуватися нашої звичної рутини на вихідних: халати, газети, кофеїн. Для мене — чай з мініатюрного чайничка, який ми знайшли на аукціоні; для Тріппа — ефіопська кава, приготована його улюбленим френч-пресом. Усе це вразило мене як тривожно доросле, коли я почала залишатися в нього на ніч, але згодом я це полюбила. Тільки не сьогодні.
— Гадаю, тобі, можливо, краще вдягнутися, — каже Тріпп.
— Що?
— Не варто вдягати щось особливе. Просто... — Він жестом показує на мій халат, що насправді його халат. — Щось іще.
—До нас хтось прийде? — О господи, це ж не Джуд зі шлюбним договором, ні?
— Не можу сказати. — Тріпп здається майже бешкетним, наче маленька дитина з таємницею.
Збентежена, я повертаюся до спальні Тріппа (усе ще подумки називаю її спальнею Тріппа, можливо, тому, що вона така парубоцька — з королівського розміру ліжком і стінами кольору індиго) і перевдягаюсь у довгу спідницю та светр — вбрання, що наче каже: «Я не маю наміру вкрасти усі родинні гроші».
А потім дзвенить дзвоник. Що дивно, бо Джуд зазвичай заходить сама.
—Впусти їх! — бадьоро гукає Тріпп.
Їх?
Я натискаю кнопку.
Секунда, а потім я чую:
—Люба, будь ласка, припини смикати маму за волосся. Смикай натомість тата, га?
— Його не багато залишилося, — сумно каже чоловічий голос. — Хай мені грець, тільки погляньте на це місце.
—Тихше! — шикає на нього жінка.
О господи.
— Олівія? — запитую.
— Шарлі! — Передні двері розчахуються. Моя найкраща подруга залишає дитину чоловікові й поспішає до мене, відкриваючи обійми. Я не бачила її півтора року — найдовше, ніж ми коли-небудь були нарізно. Міцно мене обіймає. — Шарлі, господи, Шарлі. — Вона тримає мене на відстані рук, у її очах застигли сльози. — Я так хвилювалася!
—Лів. — У моїх грудях розпалюються емоції, і на секунду я думаю, що теж заплачу. — Але потім вони влягаються, важкі під легенями. — Лів, — тупо повторюю. Вона обіймає мене знову, і знайомий запах її шампуню на секунду роззброює мене: плечі опускаються, щелепи розтискаються.
— Фредці, — чую, як її чоловік, представляється Тріп-пові позаду. — Радий познайомитися з тобою, друже. Чудове місце. А це маленька Роуз.
—Твоя похресниця! — кричить Олівія, вихоплює дитину у Фредці й тицяє її мені.
Беру її, трохи задкуючи.
— Bay, вона красуня, — кволо кажу. — Я... повірити не можу, що ви тут.
Брешу, але лише про красу Роуз. (Роуз — маленька голомоза версія Фредці.)
Я ніяк не очікувала, що вони це зроблять, почасти тому, що Тріпп ледь знає Лів. Вона приїздила в гості лише раз, відколи я переїхала до цього особняка, а Тріппові тоді довелося працювати усі довгі вихідні, поки вона була тут. А Лів (незмінна, приємно передбачувана Лів) ніколи не приїздила в суботу. Я б не подумала, що вона здатна порушити свою рутину із четверга по неділю, якби доказ цього не стояв просто переді мною, витираючи сльози.
—Ми хотіли бути тут заради тебе, — каже вона. — Я просто не могла сидіти вдома, поки усе це...
—Ми дуже рад і, що ви всі тут, — тепло каже Тріпп. — Зараз допоможу з валізами. Ваша кімната — далі по коридору.
—У нас буде власна кімната? — верещить Олівія. (Я на сто відсотків упевнена, що Лів не була б тут, якби не мала очікування, що їй виділять власну кімнату.)
— Безумовно. — Тріпп бере валізи в обидві руки і веде Фред ці та його маленьку копію до нашої гостьової кімнати. — І, звісно, там є колиска для Роуз...
—Там є що? — перепитую.
— Він має на увазі дитяче ліжечко, — каже Олівія.
—У нас є дитяче ліжечко у гостьовій кімнаті? — ошелешена я.
— О, Шар. — Олівія бере обидві мої руки у свої. — Мені подобається твоє коротше волосся. Господи, так добре тебе бачити! Я трохи перебрала шампанського у літаку...
—Ти пила шампанське у літаку?
—Тріпп доправив нас першим класом. — Бачу, що Лів намагається здаватися серйозною. «Це не відпустка, Фреде», — мабуть, суворо казала вона у літаку із шампанським у руці. Але вона практично стрибає від радості. — Ми тут до вівторка.
Лайно. Зустріч із адвокатами Goodman West у понеділок.
—Але... ти ж зазвичай приїздиш щочетверга, — видушую я.
—Ти наче схудла, мила. — Ігноруючи мене, Лів простягає руку з ідеальними, овальної форми нігтями, які я знаю не гірше за власні, й розгладжує складку на моєму светрі. — Дуже схудла. Ти як слід харчуєшся?..
Але я не можу зосередитись. Усе, усе залежить від цієї зустрічі. Мені потрібні адвокати Goodman West, щоб почати кидати їх у бій (уявляю їх армією у костюмах, озброєною чековими книжками та погрозами, що по шматочку розбиває рішення Стеф), і мені треба, щоб вони зробили це швидко. Команда Стеф уже знайшла собі актора на роль Джордана — це було у моїх сповіщеннях гуглу...
— Ось що я думаю. — Знову з’являється Тріпп, колишучи на руках Роуз. — Ви маєте трохи відпочити. Ми із Шарлі добре проведемо час із нашою похресницею, так, гмм, Роуз? А коли ви прокинетеся, ми усі підемо на другий сніданок.
Олівія наче знову збирається заплакати.
— О, Тріпп, справді? Ми не можемо...
—Ми наполягаємо, — каже Тріпп, скеровуючи їх до гостьової кімнати. — Мама й тато збираються на добре заслужений відпочинок, так, Роуз?
—Тріппе, ти янгол, — каже Олівія, чмокаючи в щоку Роуз, а потім Тріппа. У мене таке відчуття, що вона б радо поміняла Фредці на нього. — Я лише швиденько освіжуся. Скоро повернуся. — Фредці вже зник у гостьовій кімнаті.
Тріпп обертається до мене, усміхаючись від вуха до вуха.
— Сюрприз, скажи?
—Так, — слабко кажу я.
Не те щоб я не хочу, щоб вони були тут. Олівія — моя найдавніша і найближча подруга, моя повірена, їнь мого ян. Фредці — як брат. Це просто...
— Нам потрібно багато чого підготувати, — чую я свої слова. — Для зустрічі. У понеділок.
Тріпп усе ще колише Роуз, ледь слухаючи.
— Це була ідея твого тата. А я сказав: «Філе, це саме те, що їй потрібно».
От є це у Тріппа: він має залізну віру в «слід». Якщо йому слід бути радісним, пригніченим, нещасним, хай яким — він почуватиметься таким усім своїм тілом. Він вважає, що якщо тобі слід почуватися краще, то слід більше постаратись.
—Мені б тільки хотілося, щоб ти мене попередив. — Знаю, що мені слід бути милішою, говорити обережніше, але я роздратована. — Ти запасся дитячим харчуванням? Памперсами? їм знадобляться...
— Вони привезли власні. — Тріпп вдає, що кусає Роуз за пальчики.
Навіть за звичайних обставин наші суперечки зводяться до цього: я — зла Відьма Заходу, а Тріпп — святий. Те, що ми мусимо грати свої ролі стишеними голосами, дратує мене ще більше. — Тріппе, у нас зараз стільки всього відбувається...
—Вони ж родина, люба. Вони про себе подбають.
—А от і дзуськи! Ти не знаєш Лів так, як я: вона захоче ресторанів, квитків на бродвейські шоу, фото з гігантським Елмо...
— Вона тут, щоб побути з тобою. Ти перебільшуєш.
—Ні! — Я перебільшую, але нічого не можу із цим вдіяти. — Ти взагалі думав про те, чого мені може хотітись?
— Шарлі. — Тріпп знижує голос зі свого звичного легковажного тенора до режиму «Я серйозно». — Я тільки те й роблю, що думаю про тебе. Олівія з твоїми батьками тільки це й роблять. Я розумію, що для тебе це важкий час, але ти повинна допомогти нам допомогти тобі. — Йому подобається, як це звучить, і він повторює це. — Допоможи нам допомогти тобі. Добре?
Це мені не допоможе.
Я не намагаюся це сказати. Мені не допоможе бути по вуха зайнятою Олівією, яка ставиться до мене так, наче я досі м’яка і тепла, наче я досі стрибаю крізь життя з усмішкою на обличчі, бо це не так. Мені не допоможе відволікання вином і душевними розмовами від єдиного, що потрібно зробити: зупинити зйомки фільму Стеф за допомою адвокатів Goodman West. Не зараз. Не коли на кону так багато.