Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 28)
Під’їжджаємо до ресторану. Ми з Тріппом були у ньому з Джуд і Сеніором, тож він, мабуть, має мішленівські зірки й не терпить камер, слава богу, а Тріпп розважливо сплатить рахунок («чек»), перш ніж Олівія з Фредді його побачать і спробують зробити свій внесок. (Господи, вони ж працюють у британській службі охорони здоров’я.) Тріпп завжди з легкістю рухається у таких місцях, відсторонено думаю я, поки нас проводжають до нашого столика. Мабуть, тому, що він бував у них змалечку.
— Як щодо першої страви? — Зараз він стискає моє передпліччя, поки офіціант очікувально дивиться на мене. — Сібас здається смачним...
Ще одна причина, чому я вдячна за Тріппа: він ніколи не питає, чому я вислизаю. Він просто там, щоб допомогти, коли я повертаюсь. Купу разів на весіллях, коли мені
ставили запитання, а Тріпп мусив втручатися, щоб відповісти, легко кажучи: «Той літак нас наздогнав, правда, люба? Під час нашої останньої подорожі на Антигуа...».
— Сібас звучить чудово, — кажу я офіціантові.
—Дуже добре, мем.
За вечерею я пила більше, ніж зазвичай. Знаю, що не слід змішувати алкоголь з ліками (я не ідіотка), але не знаю, як подолати пустопорожню балаканину про Роуз, роботу та краєвиди, перервану інколи мовчанням, коли вони згадують, чому ми взагалі разом. Страва за стравою, пляшка за пляшкою, коли Лів з Фредці та Тріппом починають розслаблятися, говорити гучніше, сміятися дужче, пов’язані таким чином, яким інша жінка насолоджувалася б (вони обговорюють нинішні школи, зони, райони, якусь підготовчу школу, куди Тріпп хоче відправити наших дітей), а я сиджу майже мовчки, з приклеєною усмішкою, п’ючи келих за келихом. (Офіціанти підливають мені щоразу, коли у мене порожніє. Боже, благослови їх.)
Тож мені потрібна хвилинка, щоб зібратися, — стоп-кадр, перш ніж моє серце почне битися, коли по дорозі з дамської кімнати хтось простягає руку і торкається мого плеча.
— Шарлотто. — Голос низький, знайомий.
Ситуація звична — це жінка за двадцять, чорнява й блискуча, як дуже багато моїх підлеглих — і я вимучую усмішку, показуючи зуби.
—Так, вітаю?
— Мене звуть Рене, — швидко говорить вона, вчепившись мені у плече. — Я журналістка. Ми коротко говорили з вами телефоном кілька тижнів тому, і я знаю, Шарлотто, знаю, що ви не хочете бути...
— Ви з Vanity Fair. — Я п’яніша, ніж думала, відчуваю, як коридор розпливається. — Ви написали ту статтю.
—Так. Послухайте мене — це не вшухає. Ви ж розумна, Шарлотто, ви це розумієте. Якщо вам не комфортна стаття, ми можемо зробити запитання та відповіді, ви можете заздалегідь затвердити запитання, нам навіть не доведеться говорити про Кетрін...
—Геть від мене. — Відсторонюю її руку, трохи загальмовано. Як вона сміє мене торкатися? Б’юся об заклад, вона була на телевізійному потоці своєї школи журналістики.
— Я говорила зі Стефані Андерсон, — каже вона, коли я відвертаюся.
—Мені байдуже! — Я пробираюся багряним коридором, навіть якщо він обертається навколо мене.
— Вона розповіла мені дещо, — каже жінка, а її голос доноситься, навіть коли я дедалі швидше відходжу. — Вона — не найбільша ваша фанатка, так?
Я розчахую двері й шкандибаю повз кухню, а потім бездиханна знову сиджу за столиком, з рукою Тріппа у мене на коліні, і чую, як його голос каже: «Ти тремтиш, люба, візьми мій піджак», а Фредці теревенить про екологічну політику (їм цікава екологічна політика?), а мій келих, слава богу, мій келих знову повний вина, і я хапаю його. Коли прохолодна кислинка прослизає мені у горло, повторюю про себе: «Адвокати знатимуть, що робити».
Коли я прокидаюся, серце калатає, очі болять, а голова пульсує в ритмі «Тобі вже тридцять два, тобі вже тридцять два». До ранку ще далеко, небо — поміж абияк засмикнутими завісами — чорне, Тріпп затишно посопує
біля мене. Простягаю руку в надії, що залишила на при-ліжковому столику чашку вода. Ні. Я не така розумна.
Мені потрібно повернутись до сну, або я помру. З іншого боку, мені потрібно випити трохи вода, або я помру.
Тихенько застогнавши, вдягаю халат Тріппа і повільно виходжу зі спальні. Плентаюся до кухні, наливаю собі склянку води і жадібно її випиваю. Господи, нью-йоркська вода така смачна. Найчистіша в країні, завжди каже Тріпп...
—Ти ж чула, що сказав Тріпп, — доноситься голос Фредді. — Вона пройшла і гірше.
—То була якась дурня! — Чую, що Олівія випила ще мінімум два келихи. — Що за, що за лайно він сказав? Вона — стійкіша, ніж я гадаю? Типу, я не знаю її, відколи нам було п’ять...
—Я думав, він тобі подобається, — каже Фредді м’якше.
—Та подобається він мені! Але він неправильно це розуміє, Фреде, просто не розуміє. Вона... не... в нормі).
Кабінет Тріппа розташований біля гостьової кімнати, просто за кухнею, і я тихенько чалапаю туди, опускаюсь у його старомодне крісло — якесь чудовисько з дерева та шкіри, яке залишив після себе Сеніор, коли вони з Джуд перебралися до Вестчестера, — і слухаю. (Заради бога, ніхто ще ніколи не йшов геть, почувши, як його обговорюють.)
— Я її теж давно знаю, мила. І люблю її теж. — Фредді завжди стає таким, коли п’яний: урочистим, емоційним. — Вона вже доросла. Звісно, вона багато чого пройшла. Але люди змінюються. Лише тому, що вона була трохи тихою...
—Ти мене не слухаєш. — Як і я, Лів переходить на королівську англійську, коли роздратована, чисту та різку в порівнянні з м’якою вимовою Фредці. — Ти познайомився з нею, коли тобі було дев’ятнадцять. Я ж знаю її майже усе своє життя. І тобі кажу, хай що там вважає бісів Тріпп, вона не в нормі. Вона така в біса далека від норми, що я...
—Добре. Добре, — уявляю, як Фредці виставляє руки. — Ти фахівець. То що ти думаєш? У неї черговий, не знаю, зрив?
— Я в біса не знаю...
Лунає якийсь звук, мабуть, Роуз, а потім вони говорять обоє одночасно. Фредці каже: «Тихо, тихо, мила, матуся в нормі», а Олівія белькоче: «Знаєш, вона ніколи насправді мені не розповідала? Що вона бачила, я маю на увазі. Я знаю лише те, що читала в газетах. А я ж її найкраща подруга!».
—Тихіше... Ти була така зайнята, що не можеш відчувати провину за...
— Ой, та годі, Фреде, я не винна, а стурбована'. Пам’ятаєш, пам’ятаєш, яка вона була до того, як поїхала до Штатів? Я маю на увазі не лише її вигляд — люди любили її, вона завжди була така відкрита, хоробра та смішна, це шалене маленьке торнадо, що літало з місця на місце...
—Звісно, я пам’ятаю. — Фредці знову стає емоційним. — Саме вона сказала мені запросити тебе на побачення, пам’ятаєш? Тихше, Роуз, тихше...
Якомога тихіше я висуваю верхню шухляду Тріппа і навпомацки шукаю знеболювальні. У Тріппа постійно болить голова, і він ковтає адвіл, наче м’ятні драже.
—А тепер вона така, така... Фреде, довбана зачіска, ботокс, те, яка вона з ним, вона неначе грає роль когось, із ким я взагалі не знайома...
—Гадаєш, це він? — Він має на увазі Тріппа. Фредді завжди готовий до бійки після кількох келихів та емоційних заяв. — Що це взагалі за ім’я таке, Тріпп?
— Ні, ні, це почалося задовго до нього. Хоч мене це дуже лякає, та не лякає тебе, Фреде, що вона збирається вийти заміж за людину, яка її не знає, яка вважає, що вона хоче дітей, «лендровер» і довбаний маєток, коли вона... — Решту її речення я не чую.
Дітей. «Лендровер». Довбаний маєток. Від цього моїм хребтом пробігають дрижаки страху, і мене це теж лякає. А в животі крутиться ще щось — не просто страх і не просто вино, а іскра. Не добра, не погана, але електрична. Що мене розуміють. Нарешті бачать. (От тільки я не думаю, що була колись шаленим маленьким торнадо.)
Не те щоб я могла колись їй розповісти. Вона б питала: «Чому? Чому? Чому?».
— ...бо усе це неправильно. — Лів тепер здається близькою до сліз. — Я ще ніколи не бачила, щоб їй було так погано, навіть одразу після. А я це пропустила, я повністю це пропустила. Так довго не приїздила...
— У нас же нещодавно народилася дитина, люба. Утютю, Розі-Позі. Утютю.
Адвілу у верхній шухляді немає. У середній теж. Господи, я, мабуть, десяток разів бачила, як Тріпп закидає пігулку до рота й опускає баночку назад у свій стіл. Картотека глибока і повна паперів, але я пхаю в неї руку і промацую в пошуках прохолодної баночки. Моя долоня торкається чогось гладенького і блискучого, що лежить серед квитанцій та страхових полісів. Я дістаю це.
— Приїзд знічев’я може зробити тільки гірше, — сопе Олівія. — Я обіцяла її батькам, що підкріплю її, саме це слово вжив Філ...
Але я більше не слухаю. Дивлюся на фотографію: Тріпп із широкою усмішкою від вуха до вуха, з довшим та світлішим волоссям. Є щось піднесене у тому, як він стоїть з роздутими грудьми, як у птаха, чого я ніколи не бачила у дорослого Тріппа. Його щока притиснута до щоки дівчини (це селфі, зроблене задовго до винайдення цього терміну), а вона висолопила язика. Я не можу зрозуміти, де вони: їхні обличчя займають більшу частину кадру; бліді веснянки Ґудман-Вестів Тріппа на тлі темної шкіри дівчини.
— Шарлі, — каже Тріпп.
Він стоїть у дверях свого кабінету. Олівія з Фредді затихли. Уперше, відколи я знаю Тріппа, ловлю його, погляд і відчуваю страх.
Дівчина на фотографії — Ді.
ТРИНАДЦЯТЬ
Зараз
—Що це? — Питання лунає майже відсторонено.
— Фотографія, — відповідає Тріпп.
— Я в біса бачу. Звідки... — Я махаю світлиною, нездатна сформулювати речення. Звідки ти її знав? Чому не розповідав мені?